***

Вогонь закам'янілий поміж нас

Байдужістю спалив сади едему.

Скували душу ланцюги образ,

Згасає сонце і палає темінь.

 

Вже пам'ять обтрусила ніжний цвіт,

Мереживо зірок порізав вітер.

Чи варто щастя кликати навзрид,

Коли воно мінливе, перелітне?

 

Вплітаю серце у вінки безсиль,

І проти течії пливу… в нікуди!

Як плід медовий отруїла гниль,

Так світлу пам'ять заплямують люди.

 

Несказаним ридає висота,

У келихи безсоння ллються вірші

Про те, що ти, на жаль, не прочитав

Моє кохання між рядками тиші…

 

Балада про Україну

 

Прокидались рано-вранці та й журились люди -

"Тяжко жити, жаль померти", а далі - що буде?

Не журіться, добрі люди, годі сльози лити,

Краще йдіть в мою господу - будем говорити.

 

Вас прошу я на гостину - збираймося, браття,

В підвечір`ї окрай вітру розведем багаття,

Станем словом пригощатись й мудру думку пити,

Будем радитися, браття, як на світі жити.

 

Розказала б я вам казку - в ній біда коротка,

Та чи ж користі багато, що брехня солодка?

В ніч ввійдемо ми, забувши про турботи денні,

А чи станемо уранці ми від них спасенні?

 

Заспівала б я вам пісню про царя земного,

Про його велику милість, і про мудрість його,

Як народ він любить щиро, тихий і безликий…

Та достатньо і без мене тих співців "великих".

 

Справжня ж пісня, справжнє слово ще живе, не вмерло,

Тільки болем для поета ллються дивні перли…

Але хочу я, черпнувши у словах тих силу,

Розказать про Батьківщину, дивовижну й милу.

 

Не сердіться лиш, що правду передати мушу,

Хто зачерствіти не встигнув - хай відкриє душу.

Говорім про українське, не цураймось свого,

Нам же є про що згадати і заплакать з чого.

 

Як цвіла в садах калина, як жита шуміли,

Як діди за волю бились - бились, як уміли…

Як співали козаченьки у Великім Лузі…

Розкажу про Україну, слухайте ж-бо, друзі.

 

В чистім полі, край дороги - висока могила,

Де тяжка прадавня слава козацька спочила,

Відшуміла тая слава, поросла травою,

Як і пам'ять разом з нею сплила за водою.

 

Серед степу тихо й пусто - ніде ані свисне,

Замітає вітер в небо те буття колишнє,

Серед степу, серед поля, знявши пишні шати,

Носиться-гуляє доля - спробуй наздогнати!

 

Під могилою, край шляху свобода заснула,

А над нею, як сторожа, сон-журбу нагнула:

Неумита, у лахмітті, як дитя нелюбе -

Сидить  бідна Україна - хто не йде, той скубе.

 

Руку тягне, хліба просить, слізно промовляє,

І в приниженні гіркому так весь вік минає.

Кинуть їй, як тій собаці, а то і не кинуть,

Покепкують, посміються, й голодну покинуть.

 

Запустіло рідне поле і добра немає,

Пил і вітер чистим полем носиться-кружляє,

Вже давно не чуть ні шабель, ні гармат на полі,

А ще й досі люди босі гнуться, як тополі.

 

Озираючись довкола, колосків шукають,

В тьмі живуть, між бур`янами, так і помирають,

Вже давно втекли за море вороги-ординці,

А ще й досі з того поля хліб крадуть чужинці.

 

Прикидаються братами, як  задують в труби,

В гості йдуть, за стіл сідають, і щебечуть любо,

Накрадуть добра і гайда, що не видно й сліду,

Бо в самих нема такого, як в дурних сусідів.

 

Пряником медовим манять то вправо, то вліво,

А самі - давай тікати, як дійде до діла!

"Те ми вам не говорили, те ми не повинні",

А брати не тільки биті - будуть ще і винні!

 

Отака нам, українці, зосталася мука -

Від мужицьких і холопських звичаїв наука,

Поростили "старші" браття нас в глухій діброві,

Пов`язали нам на очі хустинки шовкові.

Колисала нас неволя і співало тихо

Над колискою народу безутішне лихо,

І казало, що несила звідти нам і встати,

Бо родила нас, даремних, нещаслива мати.

 

Нас навчили лиш журитись, опустивши руки.

На поля, хлібами вкриті, прилітають круки,

Чорні крила наше сонце топлять у безодні,

Ну а ми, ковтнувши гордість, сидимо голодні.

 

Всім добро своє ми щедро роздаєм по жмені,

І самі того не бачим, як пливе з кишені,

А помітивши, що мало, плачем і шукаєм -

Хто украв? Коли і скільки? І за що - питаєм?

 

У столиці тільки й діла - один одне скуба,

Хоче вирвати у брата чим побільше чуба,

Тайкома чужого свата обіймає любо,

А свого здає в Росію, в Польщу і до суду.

 

Та не довго буде жити, браття, та родина,

Що із гордості своєї стала неєдина,

Інші люди візьмуть в руки булаву і посох,

Поки будеш ти журитись - заберуть з-під носа!

 

Не хилися, витри сльози, щоб не було й сліду,

Встань, умий у броді руку і подай сусіду.

Дім твій гожий і просторий - сам пануй у ньому,

Будеш приятелів мати і добро в усьому.

 

Розділи із рідним краєм і печаль, і втому,

А як будеш ти багатий - не давай нікому -

Тому, хто своє тримає, а з чужого тягне,

Бо завжди чужа печеня носу краще пахне.

 

То ж відкрий же, брате, очі, подивись навколо -

На усій землі широкій більш нема такого.

Все твоє - за нього битись й помирать не треба,

Треба жити і радіти під ласкавим небом.

 

Славні душі прадідівські хай не плачуть гірко,

Для їх пам`яті у серці хай не буде мілко,

Бо усе, що є в нас нині, ми без них не мали б.

Чи ж даремно кров лилася і кістки тріщали?

 

Тих, хто знати це не хоче, ми любить не будем,

Та не будемо й карати - нехай Бог їх судить.

Ну а хто несе цю думку і в діла, і в люди,

Буде хай благословенний він завжди і всюди!