Чухраїнці за кордоном

 

Книга друга

 

Частина перша

 

Сміявся я і плакав, почувши від віце-губернатора одержану від святого президента Єльцина нотатку - збагачуйтеся, хто на що здібний. Забудьте про совкову психологію. Все, що приберете до рук - ваше, і жодний заздрісник не завадить вам користуватися придбаним на політичній перебудові збіжжям. 

Про те, як виконувався план Єльцинського садизму, не мені вам казати. Виховані, так званим православ'ям, революціонери, ні на йоту не відступили від біблейських заповітів: раювати буде тільки прошарок пастирів, озброєних біблейською брехнею, а рабам божим заповідаємо рай на небесах.

Скажу чесно, про заможних московських шарпаків, що продавали хворих вояків чеченцям, за часи перебування в Ічкерії, я й чувом не чував. Або не до чуток мені було, або зараз багато чого прибріхують завзяті негідники Єльцинського безладдя. Мені відомі приклади продажі чеченцями полонених вояків батькам, але не кожна родина мала можливість викупити своїх синів з полону. Домовлятися ж з представниками волелюбного чеченського народу російські шовіністи не мали ні часу, ні бажання. Єльцин літав, облизував зади, ще вчора, триклятим капіталістам, при нагоді хльостав горілку: такою була його помста братам-комуністам за засуджених батьків. Але ж саме брати-комуністи і загарбали все, що було набудовано народом за часів триклятого сталінізму.

Що стосується чиновників, у котрих гаманці від американської зелені тріскалися, їм було байдуже кого, та за які кошти, виставили на продаж, бо своїх діточок вони давно вже  спровадили по закордонах, посилювати освіту в справах обкрадання ще двійку років тому начебто рідної держави. Аби більше загарбати, посісти митом, набутим народами за роки радянської влади. Посісти і продати по кісточках, щоб тільки загребти як можна більше доларів, за які можна купувати коштовне закордонне майно. Про честь і самоповагу держави ніхто з них вже не думає. Комуністи та комсомольці миттєво перетворилися в православних християн, почали відкупатися у попів за сподіяні гріхи, а ті раді старатися. За гроші вбивця оголошували святим. Та й сама держава, в лиці її президентів, смачно спльовувала на потилиці людей, що роїлися десь поза їхньою свідомістю. Усі, хто отримав хоча б сто доларів, раптово божеволіли, збільшившись в мріях до рівня Рокфеллера, а то й самого господа-бога. Ще учора достатньо добропорядна держава обросла гронами кримінальних угрупувань, злодійсько-криваві вчинки котрих, навіть президент Путін, учорашній офіцер КДБ, посівши Кремлем, називав конституційним бізнесом. Щодня усіма вулицями і вуличками міста посувалися похоронні процесії. Померлих від серцевого нападу, від крововиливу в мозок, від суїциду, або забитих бандюгами, ховали, аби поховати, зате конституційних бізнесменів супроводжували сотні коштовних машин, під невгамовній вереск, а кладовища, як гриби у теплу дощовиту погоду, обростали велетенськими мармуровими пам'ятниками з хрестами, скульптурами та іншим приладдям, яким церква супроводжувала усіх шановних злодіїв та убивців до божого раю. Звичайно, путінські бізнесмени грошів церквам не жаліли: їжте, пийте, одягайтеся в срібло-злато, тільки зробіть нас після того, як нас вб'ють, святими мучениками Єльцинського заколоту.

В отакому пеклі опинилися ми в дев'яності роки двадцятого сторіччя. Якщо шляхетні люди, виховані дружбою народів, помирали від голоду, або хвороб, то представники кримінального бізнесу - від розбратів поміж собою. Якщо, досягши успіхів, злодій позичав своєму другу, навіть без відсотків, мільйон рубликів, друг наймав професійного вбивця, щоб забути про свої борги. І все це офіційно зголошувалося демократією. Причому убивців, якщо й знаходили, за невеличкі гроші пускали ходовими вітрами. Для прокуратури та міліції це теж було конституційним бізнесом.

Отаке-то, а що робить,

Журба не поможе.

Хто ж сироті завидує,

Карай того боже.

Шевченка запрошує в нашу сучасність Сашко Гринь. Хоча він на роки молодший за мене, ми з ним майже однодумці. Хоча й виріс він на Далекому Сході, але рідної мови батьки його навчили, бо вдома розмовляли тільки українською. Не всі діти забувають про шану своїм батькам. А найбільша шана - це вірність родинним традиціям.

- Хоча ми й блукаємо світом, але Неньку-Україну носимо в своїх серцях, - думаючи про щось своє, зітхає Сашко.

Тихо у тайгових хвойниках, чути тільки як риплять під ногами брунатного кольору килими, навіть пташок не чути. Розуміюся сучасних мисливців народу нані, які сумують по доброму до російському минулому, коли тайга ще була тайгою, річки - річками, а люди - братами. Коли ще вміли порозумітися звір з людиною, обіймаючи дерево, мисливець набирався снаги, щоб посувати далі. Сьогодні дерева сахаються людей, бо у рослин теж є своя пам'ять, а пам'ятати їм вистачає чого.       

 

Чужа жінка в ліжку не тільки підіймає настрій, вона дарує нам, мужикам, здоров'я. Це - факт, бо так заподіяно природою: поки ти сівач, - живеш досхочу, а як відсіявся - якого біса топчеш землю. Посувай собі хробакам на сніданок. А що стосується душі - релігійна брехня все. Творча матерія розумніша за всі людські забаганки. Душа працює на тебе поки ти живий і користуєшся здобутками праотців, та ще тим, чого напхав у мозок за щасливі роки свого дитинства. Якщо надбав розуму, ото ж він буде твоїми ходовими вітрами у всіляких життєвих справах. Навіть красеня зробить з бридкого каченяти, бо таку можливість природа подарувала кожній живій істоті на землі. Користуйся нею поки живий.

Отакі перемови ведемо ми с Сашком, посуваючи зеленими вуличками передмістя до мого Липового провулку. Слухаючи мене, він чухрає пальцями потилицю, іронічно посміхається, бо багато чого бере під сумнів. Так воно й треба. Все що говорило, писало, говорить і пише людство треба брати під сумнів, бо, занепавши у сліпу віру, людина втрачає не тільки свою самоповагу, але й можливість виховати своїх діточок шляхетними громадянами  планети Земля. На цьому шляху у нас з Олександром суперечок не виникає. Він шанує мене за те, що я відкрив йому очі на власну філософію патріотизму. Я патріот Ічкерії, коли її народ виборює свою незалежність. Коли Німеччина посуває на Росію, я - патріот Росії. Якщо Росія посягає на незалежність України, я - патріот України. Бо всією розлюченістю душі ненавиджу усілякого роду загарбників, які посягають не тільки на житло сусіда, та на його майно, але й на його мову, на його життєві традиції, на його любов до свободи. 

Говоримо допізна, бо є про що. Олександр вже позіхає в руку, блакить його очей вкривається легким серпанком. Втомився за день, та й дорога від Америки до  Москви, та стільки ж іще далі, дає себе знати. Але мозок Олександра не засинає. Він говорить про своє бачення розвитку сучасного суспільства.

- Людина мізерніє. Чоловіча дрібність духу, жіночій розпач по втраченому коханцю, хоча коханець той, що каганець у порівнянні зі струмом світла, спрямованим з маяка у відкрите море. Я довго спілкувався в Росії з кримінальним оточенням, в Америці з громадянами, які числять себе широко освіченими людьми. Чимось вони схожі, подібні навіть моїм батькам, не кажу вже про друзів і просто знайомих. Кожен мріє про гроші, про багато грошів. Не заробити, ні… Знайти, або заволодіти посадою, яка дає можливість безкарно збагачуватися. І що дивно, я й сам іноді починаю мислити у такому ж напрямку…

Ми обидва сходимося на думці, що й досі залишаємося так званими "совками". За часів радянської влади ми почували себе людьми, демократії тоді було більше, аніж сьогодні, коли злодії придбали все, що дарує їм можливість безкарно грабувати, вбивати, брати хабарі, бо хабарник-суддя завжди буде підтримувати злодія, який розсовує йому по кишенях американську зелень. Шляхетні молоді підприємці занепадають у такі борги, з котрих їм вже ніколи не вилізти. Так і будуть вони все життя битися у рабстві, збагачувати потенційних злодіїв та вбивць. 

 

Наступного дня в пообіддя дзвонить Музика, пропонує зустрітися, а я не знаю що б йому збрехати, як відмовитись. Бо давить втома. Я відповідаю: "Еге ж, треба, але трохи надалі, скажемо, у вівторок о п'ятнадцятій, коли у кав'ярні проти його театру залишиться два-три гультяя…"

Музика про щось невиразно гундосить. Слухавка наповнюється сторонніми звуками, зміїним шипінням, але я розумію, що співрозмовнику не подобається моя пропозиція. Йому треба негайно обдивитись моє помешкання, і я, навіть, здогадуюся за яким бісом. На його краєвиді з'явилася нова красуня, потенційна коханка, але він не має грошей на одномісний номер у готелі, навіть без зручностей. Наймання погодинних кімнат у готелі, або в одиноких господарок коштує чималих грошів. А справи в його театрі сьогодні запинаються на обидві ноги. Спочатку він прийде до мене з пляшкою вина і дівахою, потім натякне щоб я залишив їх на годину-другу, а далі ще й на ніч закортить. Чи воно мені потрібне, таке гостювання!

Сам собі розуміюся, що думаю і роблю щось не так, що друзям треба допомагати, бо інакше й вони замкнуться, не допоможуть тобі. Засмажений полум'ям сумління, нарешті таки передзвонюю Музиці, запрошую прийти в зручну для нього годину і він приходить з молодою дівахою з лицем ангелика і статурою сніжної баби, яка стирчить під голим липовим деревом, проти мого вікна. Музика витанцьовує обіч жіночки, яку звуть Валентиною, допомагає роздягтися, але, черевань, довго порається, допомагаючи жінці зняти з ніг блискучі сучасні чоботята на замках-блискавках. Валентина благально зиркає до мене, я допомагаю Музиці піднятися, без особливих зусиль роззуваю гостю, підсовую їй під ноги свої капці. Від жіночки йдуть повіви весняного квітучого степу, і я раптом розумію Музику: мабуть він не стільки розстьобував блискавки на чоботях, як насолоджувався молодим ароматним тілом. І до того мені тоскно зробилося, до того гіркотно, що виникла думка негайно одягтися і бігти на свою стару квартиру.

Валентина тим часом, легкою ходою танцюристки, обходить мої володіння, повертаючись на кухню, де ми з Музикою збираємо вечерю, звертається до мене:

- Ви що, одинцем живете. Де ваша дружина?

- Вас це дуже цікавить? - питанням на питання відповідаю я.

-Я дівчина з дитинства допитлива, тому й в інститут мистецтв пішла, на театральний.

- Дружини вже три роки як немає. Доки я в Чечні бідував, вона ходовими вітрами пів земної кулі облітала, отримавши в нагороду могилу на занедбаному кладовищі у Підмосков'ї.

Очі Валентина двома дулами рушниці уп'ялися в мої. Дивиться, не моргаючи, і я не витримую її пронизливого погляду, побоюючись нанести образу Музиці.

- Сідайте, шановні гості, до столу. Вип'ємо за знайомство, Бо з вами, Валю, ми вперше бачимося, хоча мешкаємо в одному місті.

Говорю, почуваючи що мене кудись не туди заносить, що прикриваюся чаркою від погляду Музики, щоб вп'ятися в очі Валентини, бо в її очах є щось заворожуюче, збуджуюче надію що вона не залишиться в квартирі з Музикою, якщо я піду кудись по своїм, нібито, негайним справам.

Перша чарка за знайомство, друга - за жінок, які скрашують наше життя. Піднімаючи третю, Валентина проголошує таке, від чого Музика починає рясніти усіма кольорами жовтневих кленів.

- Мій тост за господаря, в якого я закохалася з першого позирку. За вас, Іване Павловичу.

Хильнувши, вона нахиляється і цілує мене в краєчок вуст. Музика стоїть, вагається - кому з нас вихлюпнути в лице свою горілчану долю. Але я випереджу, не дозволю йому цього зробити, і він про це добре розуміється. Нарешті він мовчки випиває свою чарку, мовчки посувається в коридор, всує ноги в свої чоботи і також мовчки уходить.

Я дивлюся йому услід, надіючись що він озирнеться, але хлопають двері, і я розумію що сьогодні втратив довіру ще однієї шляхетної людини. Зачиняю двері, повертаюся до столу, за яким з допитливою усмішкою на лиці стоїть Валентина.

- Мені обридли його домагання, - каже вона. - У мене хвора мати, після інституту я вже два місяці не можу працевлаштуватися. Музика пропонує невеличку платню, але зокрема підмостків, зіштовхує мене до ліжка. А чи воно мені треба. Краще вже піти на панель повією…

- Мати, що з нею? - питаю я, ховаючи погляд від пронизливих дівочих очей. - Які гроші тобі потрібні, тільки не подумай, що я потягну тебе за них до ліжка.

Вона насмішкувато дивиться на мене, бере пляшку і наповнює чарки горілкою.

-Я не дівчинка, щоб лякатися ліжка. Два роки була в шлюбі, але чоловіка чорти з'їли. Точніше - однорукі бандити. Гравець ще той був. Програв мене, але вбив хлопця, що був у виграші. Нам же з ненькою залишив на мільйон банківських боргів. З квартири нас переселили в барак, у матері - крововилив у мозок, помаленьку ходить, але працювати хто таку візьме…

-А чоловік де зараз?

- Його в допрі конали, бо вбив він якогось відомого злодія.

Я дивився на усміхнене лице Валентини і не міг позбутися думки, що вона жартує.

-І як давно це трапилося?

- Три роки як. Дивуєтесь, що весела? Обридло, знаєте, плакати. Не забувайте ще, що я акторка. У мене є бажання випити за життя. За життя, яким би воно не було.

Я здвигнув плечима.

- За життя, так за життя.

Коли випили, вона спитала, дивлячись на примеркаючи за вікном липи:

- Якщо я трохи залишуся, ви мене проводите?

- Звичайно, Валю. Вам кортить допити цю пляшку?

- Ні, пити не бажаю, але погомоніти в присмерку з доброю людиною, такого щастя в житті поки що не випало.

- Може краще до матері підемо. Візьмемо винці, заїдків, вона теж жива людина?

Не подумайте тільки, що я такий собі сучасний людинолюб. Це три чарки горілки зробили мене таким, а може ще й бажання випити по четвертій. Валентина схвалила мою пропозицію. Зачинивши квартиру, ми зайшли в "Самбери", купили вина, заїдків, які любила мати Валентини, на маршрутному автобусі досягли допотопної вулиці Зеленої, самої занедбаної в нашому місті. Я вояк, бачив у своєму житті житло ще гіршого ґатунку, але зараз жити в такому гадючнику мабуть би не зміг. Правда, таке враження справив на мене розгардіяш у коридорі: провалені дошки долівки, обідраний тиньк, рожеві і навіть чорні плями на стелі. Щоправда, на кухні і в кімнаті все було влаштовано як слід. Хіба що дуже жалісно нявкали дошки долівки, коли  на них ступали наші ноги. Але фіраночки на вікнах, скатертина на столі, стеля, стіни, навіть нявкаюча долівка, все було, як кажуть, в повному ажурі.

Мати Валентини, Вероніка Германівна, поралася на кухні біля газової плити, варила собі манну кашку та узвар із сухофруктів. У неї нелади були з лівою рукою, а посувалася вона досить таки стрімко, хіба що трохи кульгаючи. Йшов я до Валентини з потаємною думкою переселити жінок в одну зі своїх квартир, але вистачило й хвилини, щоб порозуміти, таке переселення щастя їм не дасть. Не знаю в якій квартирі вони мешкали раніше, але затишок цієї, напомнив мені службу на Сахаліні, таку ж однокімнатну квартирку в занедбанім бараку, де всі, навіть старші офіцери, мешкали в такому ж. То були самі щасливі часі нашого з Веронікою життя. Бо нікому було заздрити, усіх  вдовольняли служба, квартира, платня, а головне - у кожного з нас було щасливе майбутнє.

Поживляються мати з донькою на мізерну інвалідну пенсію Вероніки Германівни. Ми по ковточку п'ємо вино, смакуємо магазинні заїдки. Жінкам особливо сподобалася камчатська "рибка Іня", і я пориваюся побігти купити ще, але Валентина втримує мене, тримаючи пальцями за лікоть.

- Потім, Іване Павловичу, потім, якщо, вибачайте, вам не обридла наша компанія. Нам з мамою ваших заїдків на три тижні вистачить.

Вона лукаво посміхається, і материне лице віддзеркалює доньчину посмішку. Я вперше помічаю як вони схожі одна-на-одну, мати і донька. Схожі лицем, статурою і долею. Коли я починаю думати про таких знедолених людей, мене охоплює сум. Та не сум, навіть, а нудьга, всесвітня журба по втраченому людством братерству. Але треба триматися, відповідати на питання про своїх батьків, про дружину, про доньку. А питання ці доставляють мені ще більшої шкоди, отож я й борсаюся у суміші підбурюючих мене почуттів, а Валентина жінка не дурна, все бачить, тільки порозуміти мене не може. А мені не подобається її журне лице. Обидві жінка думають що обридли мені, а мене оточила зграя бісенят, смикають за язика, збуджують на вчинок, не зовсім мені приємний. Та що там я один проти зграї. Ото й оголошую навіяну бісенятами думку.

- Мені так приємно з вами, Вероніка Германівна, так подобається ваша донька, що ще трохи і пришлю до вашої хати сватів з гарбузом. Хоча маю гадку, що не приймете мого гарбуза, бо ми з вами, Вероніка Германівна, майже однолітки…

Таким чином я зняв з жінок тягар непорозуміння: мені дуже подобається Валентина, але вона надто молода для мене. З того й журюся…

Лице Валентини розквітає в усмішці. Посміхається й мати. Навіть люстерце на підвіконні зблискує лелітками сміху. Валентина хапає мою долоню, притуляє до своєї гарячої щоки.

-З чого вам журитися, Іване Павловичу. Ви такий красень, така шляхетна людина, що за вас, тільки запросіть, на роки молодша за мене вискочить. Але не будемо поспішати, поживемо поки що як коханці, правда, мамо? Щоб не смішити людей. Мій чоловік казав що я ще та стерво. Ви ж мене не знаєте. Чи я не те кажу, га, мамо?

- Якби всі жінки були такі, як ти, стерво, планета Земля давно б стала раєм. Та, бач, чим вище ми злітаємо, тим більше на землі галасу. Я не проти, поживіть, якщо злюбитесь - запрошуйте мене на весілля.

Майже опівночі я почав було збиратися додому, але Валентина утримала мене.

- Автобуси, тролейбуси вже по гаражах, в таку ніч… пішки, ні, Іване Павловичу, ми з вами сьогодні будемо спати на долівці. Моє ліжко, бачите яке, розкладний фотель, а ви вояк, усілякого в житті набачилися.

Можете порозуміти що то була за ніч. Майже в обіймах з красунею, а щоб вгамувати свій сполох, вибачайте, в ліжку, майже над нашими головами тихенько посапує Вероніка Германівна. А снить вона, чи прислухається: не робимо ми того, чого їй самій кортить, піди порозумій. Кажуть же що в сорок п'ять жіночкам коханці снять. Та й посапувала Вероніка Германівна зовсім не так, як це роблять жінки її віку в сновиддях.

Наступні день і ніч ми провели з Валентиною на ліжковому атракціоні у моїй старій квартирі. Я навіть слухавку відключив, щоб ніхто не зашкодив мені розсипатися феєрверком почуттів вкупі з вельми палкою коханкою. Безмежне задоволення і сповзаюча в мозок зміюка підозри: звідки у жінки такий сексуальний досвід? Я ніколи не був ревнивцем. Дружина моя Вероніка не такі фортелі закручувала, прикро було знати про це, але ж вибачав. Не вставав дибки, щоб помститися за зраду. А тут наче хто розпалене лезо в груди ввіткнув. І спитати соромно, і ссе груди сум'яття. Валентина щаслива, порається на кухні, щось смажить, варить, пече… Кухарює з насолодою, не забуваючи прибігти до ліжка, поцілувати мене, розм'якшеного мандрівкою стежками нетоптаних досі феєрично-фізіологічних чагарників.

Перед тим як сісти за стіл, я наполягаю привезти матір, заказую таксі, Валентина в захоплені мочить слізьми мої губи. Вероніка Германівна відмовляється їхати, але я наполягаю, ледь не силою заштовхую її в таксі. Вона усміхнено дивиться на мене вологими очима доньки, я тримаю в руці її неочікувано важку долоню, ледь не скиглячи від жалю до покаліченої життям красуні. Східцями на п'ятий поверх вона посувається, ледь не випереджаючи мене. Посміхається, блимаючи на мене очима квітневого неба. Статурою мати краща за доньку, бо трохи худіша, чіткіше окреслені її стегна і груди. Втомлений коханням з Валентиною, я поглядаю на її матір не зовсім синовніми очима, і вона це розуміє, бо й кульгає вже не так, як раніше, і лице її пашить молодим рум'янцем, і блакитні очі виграють далеко не опівденними зірками.

Мати з донькою обнімаються, миють у ванні руки, ми сідаємо за святково влаштованій стіл, я наповнюю чарки білим італійським вином. Валентина оголошує меню:

- Холодні заїдки, на перше український борщ, на друге картопля з січениками, а далі хто чого забажає, є узвар, кава, чай, соки, яблука, мандарини…

Виклала потроху всього, що було в холодильнику. На мій смак, вистачило б заїдок: салатів, вінегретів, смаженого м'яса. Невже вона думає, що оце все ми з'їмо? - зиркаю на жінок, запрошуючи матір промовити тост.

- Краще, коли це зробить господар, - всміхається Вероніка Германівна. - Я у вас вперше, трохи навіть ніяковію, бо щиро вдячна за люб'язність…

- Тоді - за наше згуртування. Щоб хоч іноді але Валя причащала нас таким харчуванням.

Коли на столі майже нічого не залишилося, я подумав що за такою дружиною я через місяць-другий відрощу собі таку черевину, що вона збіжить від мене тільки її й бачили. Бо все, що Валентина приготувала, було таким пашистим і смачним, що мені спало на думку відкрити для неї невеличку кав'ярню, негайно продавши одну зі своїх квартир.  

  

Частина друга

 

Оце вже місяць як відсюрчала весна говірливими тайговими струмочками, осипалася пелюстками черемхи, дикої яблуні та морелі, але пашисті травневі повіви все ще точаться слізьми із зелених хвоїн піднесених в небо кедрів. Під кедрами м'який килим із шафранних хвоїн, коли йдеш - м'яко пружинить під ногами, а як впадеш горілиць, точиться теплою парою, підіймає в небо, заколисує тихим шарудінням мешканців цього замріяного хвойного пралісу.

В таку добу не по гриби я сюди приходжу, моховики та масельнички прокинуться лише у серпні, але й комарів тоді буде, хоч греблю гати, а поки що у тайгових сутінках можна відпочити від дурних думок, надихатися цілющими смоляними повівами, а то ще й знайти бирку з горішками, яка дивом перезимувала на одній із пухких гілок дерева.

Двічі на рік наїжджає провідати батьків Сашко Горинь, обов'язково забігає до мене, ото ж і порадив він сходити з ним в тайгу в теплий червневий день, після невеличкого ранкового дощичку.  Сашко прихопив термос з кавою та медових пряників, щоб було чим угамувати жагу, а то ще й поживитися після довгої перемови про сучасне наше життя-буття.

Гомоніти про американські хиби Сашко не любить: гріх ганьбити країну яка дала тобі вчасний притулок. Щоправда прочитав якось вірша, складеного україномовним американцем, з якого я зробив висновок, що добре живеться людям там, де нас немає.

Позирк вліво, позирк вправо,

Отаких, як я, нікчем

Дозволяє карне право

Називати втікачем.

Можливо воно й в Росії таке діється, але якщо й була у мене думка з'їхати коли в Америку, після цього вірша геть-чисто щезла. Сашко вже не радий був, що розповів мені його, бо до цього мав гадку, що одного разу повертатися в країну свого тимчасового перебування буде разом зі мною. На  життя в сучасній Росії він дивився, закопилюючи губи.

-В країні розгардіяш, а президент тільки про перемогу в спорті й мріє. У Китаї людей тьма-тьмуща, а подивіться, всі працюють, незабаром своєю рухомістю весь світ заполонять. Бо вміють урядовці не тільки язиками молоти,  та кишені свої грішми набивати, але й про майбутнє держави думати.

Я погоджуюся з сином свого друзяки Петра Гориня: суспільство Китаю має міцне коріння, а хіба було воно коли у Московії? Говорю, зітхаючи, з відтінком жалю:

- Останнім часом навіть ми, друзі дитинства розбіглися. Блукаю сам-один пустощами сумління, якщо й знайдеться який кущик - спалахне вогнем і щезне. Був безжурний друзяка, Аркадій, та в табори, бач, загув. Дружина робить все, щоб йому там легше жилося, поживляє начальників грішми, а ті кумекають за яку б провину Аркадію строк додати. Бо втрачати такий прибуток кому забажається.

- Добре вас розумію, Іване Павловичу, - лягаючи на хвою навзнак, і мрійно дивлячись у просічене гілками небо, погоджується Сашко. - Можливо про те ж саме думає і його дружина. Гребінка завжди зневажав Олену. З повіями по готелям швендав, а якщо в жінку яку оком вцілить, нічого не пошкодує аби злягтися. Мій батько завжди зневажав його, з-за Аркадія й на вас дивиться з недовірою.

- Ото ж я й думаю, чим не вгодив йому, навіть на дачу останнім часом не запрошує.

- З-за матері все. Посварившись, лишку бовтнула.

- Твоя мати, лишку! Вона закохана в Петра по самі вуха.

- Можливо й так. Але ж батька мого ви знаєте, в родині він деспот, особливо коли вип'є. А мати взяла звичку називати вас своїм другим чоловіком. Перший посіяв, другий відродив сина для життя. А якось, вибачайте,  ляпнула, що не відмовить, якщо ви забажаєте… Що мала на увазі, не знаю, але батько угледів своє. З того часу пильнує, як у тому вірші:   крок - вправо, крок - вліво.

- Ото ж я й думаю, з якого бісу? На дачу не запрошують, не дзвонять…

- Життя сучасне таке. Що не свято - галабурда якась. Син сичить на мати, мати на батька, а всі загалом - на сусіда. Той не так подивився,  тому не сподобався смак січеників. якщо святкують у кав'ярні, -  всипають березової каші кухарям. Щойно до ресторану зайшов, посидіти, музик послухати, а там Микитенко зі своїм кружалом пиячать. Нашвидку проковтнув чарку та й дав драла, щоб не мозолити очі заможнім людям…

- Микитенко, він що знов тут прижився?

- Козакує учорашній законник, нібито дід його до уссурійського козацтва належав. Землю придбав, маєток, але не вірю, що відійшов від кримінального братства. Хіба що машкару змінив.

Годин отак з дві-три сиділи ми на рудому тайговому килимі, а стільки нового про місцеве буття почувся я від гостя з Америки, що сам себе почав зневажати. Живу, наче сліпий, шпортаюся в самому собі, навіть газет останнім часом не читаю.

- Даремно не прихопили ми пляшки, - кажу Сашкові, - зараз би хильнути по чарці, бо соромно мені за себе. Ховаюся від життя, як мушля в раковині, а ти, бач, два дні як приїхав, і все вже про всіх відаєш.

- Борони боже, все знати про всіх. Часу не проживеш як второпають за яким бісом приїхав і спровадять куди треба. Ходить чутка, що у вас з Елеонорою нелади, про те й прийшов перемовитися. Учора натякнула мати. Скажи, каже, Павловичу, щоб поберігся, або з'їхав куди. Якої локшини їй на вуха навішали, не знаю. Не допитувався. Але майте на увазі, диму без вогню не буває.

Він витяг з пакета термос з кавою, два пластикових стаканчика, кульку медяників.

- Кава - напій не гірше за горілку. Особливо в тайзі. Про вашого товариша, чеченського польового командира якісь чутки були?

- Нічогісінько не чув. Але я його знаю, живим з цієї війни він не вийде. Свої ж і вб'ють.

- Закидала Росія грішми Ічкерію, вибачається таким чином за своє головотяпство, а що робиться по своїх теренах не бачить.

- Скоріше не бажає бачити.

Сашко наповнив стаканчики гарячою кавою, розірвав зубами пакета з медяниками.

- Вві сні й досі бачу тіла загублених у Чечні хлопців. До Микитенки пішов з надією помститися, та марно все. Ніхто на той час про загублену молодь не думав. Очі Микити Микитовича відсвічували доларовими папірцями. Як майже усіх прихильників Єльцина. З того часу нічого не змінилося. Давайте доп'ємо каву та походимо трохи. Я дещо вам покажу та розповім.

Олександр, трохи довший за мене, цибатий, стрункий, плечистий, красень, як кажуть, на всі сто. Худорляве,трохи видовжене обличчя, чисті, відкриті очі, зблиску квітневої блакиті. Поки йшли по кам'яних осипах, тільки й знав, що нахилявся, підіймав якісь камінці.

- Ти щось тут загубив? - питаю, жартуючи.

Він білозубо сміється, ляскає себе долонею по щоці, на яку, поживитися його кров'ю, усівся комар.

- Шукаю кремінці, Іване Павловичу. Я гостював у родині південне-американських індійців, дідусь там один запалював багаття саме кремінцями, хоча сірників у хаті вистачало. Як я не намагався це зробити, у мене нічого не виходило. Кремінці іскрили на всі боки, а щоб на сухе моховиння - ні-ні… жодного разу не влучив. Оце й думаю, знайти та трохи потренуватися. Бо завітаю до них обов'язково.

- Якою мовою вони говорять?

- Поміж собою рідною, з гостями англійською, дідусь зі мною - українською, він деякі вірші Тараса Григоровича назубок знає. Шанує нашого поета, бо, як кожна розумна людина, мріє про незалежність свого народу.

- Про таке вперше від тебе чую. У них що, ще й могікани є? Пам'ятаю роман про останнього…

- Могікани, наскільки пам'ятаю, мешкали теренами, що зараз під Америкою.

- Після Майн Ріда та Купера нічого про американських індійців, здається, не тільки не читав, але й не чув. Хіба що в окремих романах про окремих людей.

- Живуть вони не гірше нанайців або нівхів, але минулим навіть молодь марить. Від прадідів точиться розмова про вільні блукання пралісами.

- Дивлячись як дідусь кремінцями розпалює багаття?

- Дивно, звичайно, але й мені кортить саме кремінцями… Романтика!

Олександр білозубо всміхається, креше камінцями, але ті не яскрять: не південноамериканські камінці. Хоча в пам'яті з дитинства залишилося, як таким же чином роздмухував вогонь наш сусід Фрігман. Іскри з його рук сипалися, наче зірки з нічного серпневого неба. Мене тоді не цікавило де він знаходить таке каміння, чому не користується сірниками, або запальничкою, як це роблять усі сучасні курці. Але, знайшовши десь по дорозі, або в кар'єрі за ставом, камінці темного кольору, я обов'язково допитував їх на іскристість, інколи мені щастилося піднести Фрігману подарунок. Він завжди приймав його, обдаровуючи мене кошиком стиглих яблук, або винограду.

Думаючи про Фрігмана, я завжди порівнював його зі своїм батьком, хоча батько був років на двадцять молодшим за нього. Закривши очі, я миттю викликав в уяві лице Фрігмана, з його доброзичливою усмішкою, іноді вдавалося побачити таким чином лице матері, але батько, як би я не силкувався, не приходив. Виникала думка, що в молоді свої роки, дивлячись на батька, я його не бачив, як, можливо, і сестричку свою Елеонору. На тлі сліпого позирку за мить виникали якісь окремі риси, іронічна усмішка, або зухвало відкопилені губи. Можливо саме цей негатив і не дозволяв довершити уявний малюнок, бо лице Фрігмана народжувалося саме з його доброзичливої усмішки. Воно виникало як сполох на тлі темного неба, бо якщо Фрігман всміхався, він всміхався кожною рисою, кожною дрібницею свого лиця. Таким чином я міг викликати в уяві лице Ніни Петрівни, іноді - поодинці, лиця своїх друзів, Гребінки, Петра Гориня, навіть юного Бакаєва, завжди веселого, доброзичливого, запального танцюриста і співака. Після Єльцинського путчу, щоправда, я Бакаєва таким вже не бачив. Лице його наче скам'яніло, бо розумною людиною був, розумів, кому потрібна і чим закінчиться ця безтямна борня.

Мені пощастило, що у мене був такий друг, якби не він не було б зараз поряд зі мною Олександра Гриня, та деяких інших хлопців, котрих було звільнено з полону завдяки побиванням Бакаєва. Спадало на думку, що поміж чеченських вояків чимало було людей, які розумілися в тому, що відбувається на землі їхніх праотців. Вони ненавиділи московітів, ненавидять їх і зараз, але ненавидять мовчки, і будуть чекати, коли оцей двоголовий хижак, виснажений своїм зажерливим, загарбницьким запалом, рухне на коліна, щоб вчепитися йому в криваві пазурі і відштовхнути геть від рідної чеченської землі. Басаєв завжди був певен що такий час прийде, що імперії довго тне животіють.

Отакі думки обурювали мене, коли я думав про хлопців, яких так безтямно було покладено на чеченській землі. Їм би жити та жити, прикрашуючи своєю вродою взірцево прекрасну землю, але хто сьогодні про це думає, церква? Смішно подумати. Кремлівські ненажери? Смішно казати. Навіть вісімдесят відсотків московітів сплять і бачать свою країну в кордонах, окреслених хворим на голову Жириновським в одній зі своїх хамських книжок.      

На зупинку дачного автобусу поверталися глибоченьким виярком. Плигаючи з каменя на камінь, перетнули бурхливий струмок, потім піднялися на пагорб, за яким темною стіною стояли, захаращені дачним сміттям, хащі листяного пралісу. Сміття дачники звалювали у глибокі вибалки, так що після кави та медяників, повіви тут ввижалися не дуже смачними.

- Отут, в оцьому гадючнику чотири роки тому поховано п'ять осіб від дев'ятнадцяти до тридцяти років. Хлопці відбули термін, Микитенко їх направив на заготівлю коштовної деревини, але деревину хтось поцупив, хлопців, звісно, повбивали, фахівці прокуратури пошмигали носами, домовилися, що Микитенко їх тутечки ж закопає, бо ніхто їх шукати не буде, молодих недотеп. Таких кладовищ, якщо добре пошукати, знайдеться на цих теренах чимало. Ось вам ті самі необізнані космічні об'єкти, про які торочить наше телебачення.

-І ти, Сашко, про це все знав?

- Всі знали, хто мав вуха. А хто мав ще й язика, тихо-мирно посувалися у космічну глибінь. Не забувайте і ви про це, Іване Павловичу. На війні хоч зброя на зброю йшли, а тут забивають беззбройних.

- Забивають? Сучасно забивають, ти в цьому певен?

-Я вже давно ні в чому не певен, навіть в тому що поки ще існую на білому світі. Знаю тільки одне, небезпечне чаїться в самому мені. В кров просочилося, в тельбухах кишить, в мозку. Іноді думаю, краще б мені там загинути, не тинявся б я зараз по закордонах, ховаючись від свого сумління. Але про це потім… Раніше тільки в тайзі і можна було душею спочити. Приходиш, знаючи, що вона ще не спаскуджена людяною жорстокістю, що є ще місця де не ступала нога двоногого хижака. А зараз залишилися хіба що деінде клаптики чистоти. Але й там, нехай не ніс, але уява відчуває повіви мерзенства, яку розповсюджує людина. Вчащаймо, Іване Павловичу, воно вже автобус підходить…

Дачників  у автобусі набилося як оселедців у діжці. Ми приліпилися на східцях біля самого виходу.

- Ви, хлопчики, міцніше тримайтеся за поручні. Тільки учора поховали двох жінок, випали з автобусу на звороті. Двері, бачте, самі по собі відчинилися… А в мене є гадка, що водій їх відчинив навмисно. Дуже гомінкими були бабці, він їх попереджав щоб не скавучали. Але яке там…

На війні теж усіляке бувало. Випадали вояки з машини, або самі виплигували, відповіді на такі питанні слідчі особливо не шукали. Загиблих відправляли батькам, покалічених - після госпіталю розсовували по військовим частинам, тільки не на війну. Та й що з них взяти, якщо випадали саме запаморочені у злиденних родинах. Хтось шикував по ресторанах, а хтось не мав копійки на хліб. Охлялих я повертав комендатурам, які їх набирали, так що недоброзичливців поміж офіцерів у мене вистачало.

Розпрощалися ми з Сашком на зупинці проти Липового провулку. Домовилися, що він ще забіжить до мене, але так і не забіг, подзвонив, правда, що Микитенко знову сів йому на хвіст, так що повинен був негайно покинути місто.

Отаке-то у нас життя-буття, - вечорами подумки розмовляв я з Аркадієм Гребінкою. - Недаремне взяв ти на себе вбивство, якого не робив. Є в твоєму вчинку якісь підводні течії, знати б які? За здорово живеш не став би ти вигороджувати мою доньку, яка саме й зробила цей злочин.