Частина третя

  

Невдовзі зацвітуть липи, тоді наш Липневий провулок виграватиме краплями білих медових квітів, а я буду сидіти під ними на лавочці, чекати повернення з роботи сусідки Марії, мріючи про щасливі вечори з Ніною Петрівною, повз яку сьогодні боюся навіть пройти, а якщо й подзвонить коли, - уникаю зустрічі, щоб не завдати нових страждань її чоловіку Віктору Ремізу. Досить того, що деякий час вона була моєю коханкою, і я розкошував, не звертаючи уваги на страждання друзяки Віктора, саме так, як поводився зі мною мій друг, Аркадій Гребінка, кохаючись з моєю дружиною поки я був на війні.

Все відбувалося не так, як хотілося. Я навіть не помітив коли за мною вчепився хвіст моїх життєвих поразок: все, що так вдало складувалося в житті, розтрощила вщент дурна чеченська війна. Генерал Онисим Барка, з котрим довгі роки нас пов'язувало шляхетне чоловіче взаєморозуміння, раптом наче з глузду з'їхав, заподіяв мені гидотний подарунок в лиці молодого попика, учорашнього старшину надстроковика. Йде бій, ворог штурмує нашу фортифікацію на узгір'ї Жовтого півня, вояк Золотов влучно стріляє з-за кам'яної глиби, а попик, лежачи в кущах за спиною, кричить йому: "Гей ти, чого там ховаєшся, господь все бачить!" Після бою намагаюся щось втлумачити релігійному невігласу, та якої там… Він певен, що кожен вояк знаходиться під божою охороною, що всі чеченці нечестивці, бо зазіхають на святу Росію.

Що мені було з ним робити? Никається під ногами нечиста сила, меле язиком казна-що, де тільки таких шовіністів православна церква знаходить? Мати зброю їм заборонено, все озброєння - хрест, ні щоб поперед війська йшов, захищаючи  необстріляних вояків своїми молитвами, так відповзає на відстань, з якої можна доброго драпака дати. Знати б з яких джерел отих недолюдів беруть, з якої освіти точаться їхні примарні умовиводи.

Що не кажіть, прикро буває, коли починаєш обмірковувати вибір генерала Барка, який віддав перевагу учорашньому сержантові, коли я поставив питання руба: я - або він. Мабуть був сержант синочком якогось титулованого урядовця. А я хто, полковник з військовою академією! Таких як я, зараз чимало по теренах Росії без роботи бовтається… Але біс з ними, з сучасними генералами. Мені б забути про останню розмову з генералом, сховатися в теплому життєвому закуточку, тільки де його тепер знайдеш?

Вечорами ми з Марією радимося, як вшанує нас липнева гілка в добу медового цвітіння? В смерках, коли втомлені роботою бджоли розлетяться по своїх садибах, ми відчиняємо фрамуги, і гілка, що прилягла щокою до віконного скла, впаде на підвіконня оберемком пухкого зеленого листя. Виблискуючи в світлі місячного каганця, зглянеться вона в люстерце, як це робить погожими ранками, налаштовуючись на роботу, Марія і почне радувати нас шерехтінням сухого, наче паперового, листячка.

Марія досконало знає що пуття з наших милувань не буде, але ублажає мене, наче малу дитину. Ледь не з ложечки годує. Добре що не дзвонить на слухавку, коли я неділями пропадаю на старій квартирі, або на дачі у Петра Гриня. Досить того що я їй видзвонюю, бо виникає тривога, а що як обридне Марії марнувати час на безнадійно безсоромного коханця, зустріне вона свою долю, і одного разу відішле мене ходовими вітрами куди подалі.

На дачу мене з Марією ні сам Гринь, ні його дружина Настя ніколи не запрошують, нібито з міркувань, що Настя може запідозрити неладне. Нібито пильнує Петра, як ока в лобі.  Та ще б не пильнувати, коли його друзі, Мазуха з Гребінкою, тільки тим і займаються що полюють на велелюбних жінок. Але Петра марно пильнувати. Він однолюб, як і його дружина Настя. Один без одного навіть на концерти ансамблю Ніни Петрівни не ходять. Правда, була у мене підозра, що Настя недолюблює Марію; почувши від мене добре слово про коханку, кривить рота і починає шпиняти Петра усілякими дачними недоробками. Отож і перестав Гринь останнім часом дзвонити мені, запрошуючи допомогти справитися з городинними ділами.

Але ж мені є над чим поміркувати. Наш сусіда з першого поверху, Ігор Савович Костров, три місяці як поховав дружину. Тепер він відверто залицяється до Марії, запрошує то на каву, то в театр, і вона начебто жартома допитується, чи буду ридати-плакати, якщо вона вискочить за сусіду. Звичайно, плакатиму, відповідаю, а якщо дуже припече, відкушу сусідові носа, щоб огидно було з ним жити.

- Ні, Маріє не віддам я тебе на поталу Савовичу, проп'є він тебе, а то же й вб'є зі п'яну. Бігає щоранку в будинок напроти за сивухою, а коли нап'ється, вирядиться як писанка, та й тиняється провулком, сватаючись до відпочиваючих на ослонах жінок.

- Се так, Іване, нахабничає останнім часом сусіда. Від його цвіркотіння голова пухне. Іноді, наче граючись, розчепірить руки, перетне двері до будинку, додому попасти не можу. І послати куди треба не тямлю як, бо в розпалі гніву чого не зробить.

Я заключаю жінку в обійми і, покусуючи вустами духмяні вуха, наказую.

- Видзвонюй коли тобі з роботи повертатися. Обстежимо що він за півень такий.

- П'яного стукни, розсиплеться. Чи тобі воно треба?

- Бити сусіду не буду, хіба що носа прищемлю…

-А якщо він - тобі, кажуть міліціонером був.

Я вельми уявляю собі, що сусіда знає про наші з Марією стосунки, так що  нахабничати він почав ні сіло ні впало, хтось таки підбурює його на таке дійство. На перший погляд, здогадка лежить на поверхні: Ніна Петрівна, наприклад. Або сестричка Елеонора, за те що розірвав зв'язок з її товаришкою Зіною. Так то воно так, та не зовсім так. Мою учорашню дружину Ксенію підхопив надзвичайно "справжній" залицяльник, покуштувавши заїдків у ресторації, "Тобі - справжньому" А Зіна, як ви пам'ятаєте, затягла мене до себе в ліжко після декілька хвилин знайомства. Навіщо їй злидар-вояк, коли ресторан кишма-кишить заможними підприємцями, банкірами, місцевими поетами, які досконало певні, що на кращі вірші Олександра Блока натхнув саме сморід ресторанної кіптяви. А Зіна на митців та поетів з дитячих років зазирала з розчахнутою пелькою.  Так що була у Марії надія, що отаким чином у громадянському шлюбі доживемо ми з нею до глибокої старості. Отож і просиджував я часами на лавочці під липою, чекаючи з роботи коханку. А сусіда бачить що я сиджу, носа з квартири не каже, а останнім часом почав бігати до закладу, де вона працює. Спочатку це виводило мене з рівноваги, але я не хлопчик, щоб стежити хто та яким чином залицяється до моєї пестливої іграшки. Виникало почуття, що Марії подобається залицяння Ігоря Савовича. Не того вона була характеру, щоб не дати опору нахабі. Отож і облишив я свою варту під липою, - простягався з книжкою на дивані, або йшов до Клари, якої поки що жодний сусіда не домагався. Спочатку Марія сама забігала, звинувачувала мене в пихатості, а потім якось непомітно зовсім щезла з мого краєвиду.

Наклепи на мою пихатість, а вони таки доходять моїх вух, не зовсім і  безпідставні. Останнім часом я так занурююся у свої думки, що не помічаю на вулиці своїх співробітників, а частенько і друзів. Навіть Ніну Петрівну не помітив, коли вона з протилежного боку вулиці махала мені рукою. Добре що на стільниковий подзвонила, дала можливість підійти та вибачитися.

- Саме про тебе й думав зараз, - збрехав я жінці, - сумління заважає подзвонити, покликати на зустріч. Отак минулим і живу.

Ми з нею завжди уникали будь-яких прикрих розмов, а тоді на зупинці автобусу, де туди-сюди снують перехожі, та заважають розмові курці тютюну, вона так і не ризикнула сказати те, що хотіла. Попросила через годину-другу подзвонити, але я не те щоб забув, - забазікав обіцянку з Олександром Гринем, який раптово, вперше за півтора року, подзвонив мені на стільниковий. Домовилися зустрітися на дачі його батька, перетерти, як він казав, деякі наші справи. Гринь молодший заїхав до мене на машині. За два останні роки, поки ми не бачилися, тілом він помітно охляв, але пожвавішав рухами та виразом лиця. 

- Ностальгія по батьківщині пригощала добрими сновидами, - жартував він, відповідаючи на мої питання. - Вдома тільки й думав, що не сьогодні-завтра прийдуть та пов'яжуть, як це сталося з деякими фахівцями Микитенка.

Гринь уперто називав кримінальних зловмисників фахівцями, бо насправді їх важко було відокремити від фахівців президентського оточення. Знав я про це не з якихось там чуток, багато чого бачив на власні очі, так що Олександр був для мене взірцевим втіленням сучасного шляхетства.

Останні півтора роки він жив у Америці, таким чином його бос, Микита Микитович Микитенко, позбавив Сашка непорозумінь з федератами, які, за наказом Кремля, завзято заходилася знищувати кримінальний рух по теренах  Росії. Чим саме і розповсюдили його поміж урядовців державного шахрайства.

Петро Гринь свою машину завжди вганяв на територію садиби, Сашко залишив її на стоянці біля залізної брами. Прихопивши на плече торбинку китайського походження, він закрив дверцята і, поручкавшись з вартовим, ми рушили вузенькою вуличкою, поміж кущів бузьку та червоніючої вишні у напрямку дачної господи. Шість соток землі, половина сотки під хаткою два-на-три метри, та два - від долівки до стелі - ото і вся дача мешканців міста. Дві треті землі під садочком: груші, яблуні, абрикос, слива, вишня, та ягідники  від полуниці з малиною до жимолості, смородини, аґрусу та чорноплідної рябини. З південної сторони хатки двома шерегами височіють лози культурного винограду. Дикий, тайговий - уподобав собі місце на східній стороні хатки, причому - розбігся по всьому дахові, так що його щупальця обнялися з лозами актинідії, яка приживлялася вздовж західної стіни.  На північній - з відкритою верандою, зеленою стіною розрослися три куща лимонника амурського. В садку господарював Петро, Настя займалася усілякою городиною, особливо огірками та томатами. Причому огірки росли у залізних кадобах, два куща в кожній. З десяти кущів, котрі стояли в повітрі суцільною зеленою стіною, огірків Горині знімали стільки, що вистачало не тільки їм, але й моїм коханкам, Марії та Кларі, бо сам я заготівлями на зиму не займався.  

 Ми з Сашком розташувалися за столиком у садочку під старою грушею. Було п'ятнадцять годин опівдні, день досить таки спекотний, так що комарі поки що не досаждали. Сашко прихопив з собою пляшку червоного італійського вина,  та яблук з базару, бо час своїх фруктів поки що не настав.

- Вип'ємо за зустріч, - сказав він, наповняючи керамічні кухлі, з яких можна пити каву, чай та й все що завгодно.

Коли, випивши, я захрумтів яблуком, Сашко почав говорити.

- Сьогодні політика вимальовується кривавими плямами по усіх країнах світу. В Америці  я теж не знайшов затишку. Там "своїх", він зробив наголос на цьому слові, своїх більше ніж у Росії, і кожен жадає вчепитися тобі в горлянку. Познайомився я там з Максимом Морелею, журналістом, письменником, та ви його знаєте за прізвищем Остапа Вишні. Під крильцем української діаспори, в одному з україномовних часописів він друкує роман-притчу про російського вояка українського походження. Читаючи уривки роману, в головному герої я упізнав саме вас, Іване Павловичу. Але головне не в тому. Головне навіть не в сюжеті роману, а в його героях, головною героїнею і навіть замовником роману, його спонсором постає вельми знайома мені постать вашої сестри Елеонори. У неї з Морелею є угода: вона робить все, щоб сюжет роману був якнайбільше динамічним. Сварить головного героя з друзями, розлучає з жінками, робить стервом його доньку, а що буде далі поки що сам письменник не знає. Невдовзі вона мислить загнати брата в таке провалля, з якого може вибратися тільки вольова людина. А на її смак, головний герой, хоча і вояк, носить полковничі погони, а насправді повний нікчема, який товчеться в своєму міщанському багні, лякаючись того, що сьогодні відбувається поруч… Я й прилетів тільки для того, щоб попередити вас бути обережним у ваших зносинах з сестрою. Я сьогодні ж відбуваю по своїх справах. До речі, ваша донька мешкає в Німеччині, Катерина, про яку було багато гаму, теж там. Вона народила хлопчика… Все це мені відомо з публікацій Мореля. Незабаром він має зустрітися з вами, ви вже про мене будь ласка йому ні слова. Читачі думають що роман суцільна вигадка, що існуючої насправді людини це ніяким боком не торкається. Збиральний образ сучасного росіянина. А з Вишнею будьте обережніше, добре.

Сашко наповнив кухлі вином, пильно вдивляючись в моє лице, але чесно сказати його повідомлення не було для мене великою новиною. Підозра, що моїм життям хтось керує, і цей хтось - саме Елеонора, у мене виникала давно. Це мене аніскілечки не ображало. Я завжди знав що сестра недолюблює мене, тай було за що. Відчуття вини мене не гнітило. У нашій родині всі ми були одинаками, якщо будеш тонути - допоможемо, а в достатках живи як знаєш! Такою була філософія моїх батьків, такими вони виховали своїх дітей. Трохи винятковою була тільки Елеонора. Моя байдужість до сестри випестила в її характері химерну мстивість, на що я, звичайно, ніколи не звертав уваги. Бо не мені її судити, кожна людина насолоджується тим, на що здібна. Елеонора здібна до помсти, вітати треба й таке, якщо воно не виростає до замаху на чуже життя. Мене й досі цікавило, хто спокусився на життя військової медичної сестри, Лариси Чайки? Не вірилося, що жінку вбито за сто тисяч дерев'яних рублів. І що зробив це саме Ігор Бевзь. Отож і не проминув я спитати у Сашка, чи було в книзі Мореля натяку на вбивство Чайки.

Гринь зупинив машину осторонь шляху, саме біля невеличкого березового гайочку з веселим тріскотінням лісового птаства. Ми вийшли з машини, утопаючи по щиколотки в помаранчевому килимі квітучої кульбаби. Не зважаючи на кипень квітів, повіви у цьому місці були не зовсім червневими. Дачники, повертаючись додому, викидали в гайочок пакунки зі сміттям, яке поступово розкла-даючись, наповняло повітря гнилісними трунками.

- Життя людини складається із багатьох факторів, - почав Сашко відповідь з філософського передслова, - Берези, квіті, пташки і оцей трупній подих від нашого з вами невігластва. Про жінку за прізвищем Чайка в книзі мова не йдеться. Але є там жіночка, яка на думку головної героїні мала можливість посісти у житті відставного полковника місце Вероніки. В книжки віна зветься Любавою. Кому було заплачено за вбивство автор обіцяє довести читачеві в кінці роману. А замовила, звичайно, господня десниця, в лиці головної натхненниці роману. Ви вже вибачайте, Іване Павловичу, що не називаю ім'я вашої сестри. Надто блюзнірські це звучить. Я, щиро признатися, не зовсім вірю автору, зокрема, звичайно, чеченського періоду, який він описує дуже досконало. Я ж бо сам там був, своїми очима бачив що робилося у тому кривавому балагані. А про сучасність ви вже самі доходьте істини. Іноді мені здається що я й досі на війні. Інтуїція натякає: якщо ти й досі нічого не порозумів, то се дуже кепсько. А я й справді заблукав поміж трьох смерек. Лейтенант радянської армії не знає куди приткнутися.

Сашко нерішуче підійшов до машини, відчинив дверцята. Потім рвучко захлопнув, зірвав декілька квітів.

- Знаєте, в Америці, впавши на траву в такому гайочку, я б аніскілечки не забруднився. А тутечки - падіння рівне самогубству. Подивіться які залізні зміюки стирчать по квітах. Звідки тут оця арматура, га? А далі що, калюжа мазуту… Отаке у нас не тільки в гайочку робиться, але й в самому суспільстві. Таким чином ми, росіяни, виказуємо свою огиду богові, який, якщо вже створив нас, так керуй, не просиджуючи штани в своїй райській опочивальні, а допоможи людству виплутатися з тенет релігійного рабства. Жени з тронів та амвонів зажерливу наволоч, бо сьогодні мені на думку спадають вірші Лесі Українки про блакитну кров, яка начебто проллється… Хоча пробивати абикому груди у мене бажання немає. Але ж у декого воно є. Ненависть поміж людьми виникає, коли засадами суспільства офіційно означена суцільна брехня.

Сашко зиркнув на часи і запросив мене сідати.

-У мене через дві години літак.

- Ти б не міг мені якось надіслати оті…

- Хіба що електронною поштою. Але, наскільки я пам'ятаю з комп'ютером ви не дружите. Запишіть мою електронну адресу, купіть собі комп'ютер, мій батько навчить вас як там що робиться.

Мені було дуже сумно, дивитися услід від'їжджаючої машині, коли Сашко висадив мене за декілька кроків від липневого провулку. Летіти на тиждень з Америки, щоб тільки освідчити мене в якому оточенні я сьогодні знаходжусь, може тільки шляхетна людина. Я порівнював Сашка, сина Петра і Насті Гринів, з сином Петра Бевзя Ігорем, дезертиром, вбивцем і біс його знає ще яким злодієм, але ж злодієм, як і його батько, який довгий час живився мрією помститися мені, нівчому не повинній людині, за нібито вбитого сина. Нібито вбитого, бо насправді ніхто з нас тоді ще не володів тотожною інформацією.

Зійшовши на другий поверх, я декілька хвилин стояв у роздумі, подзвонити Марії, чи ні? Було бажання запитати, за які гроші і від кого отримані, вона зляглася з сусідом Савовичем. Тепер вже я був певен, що розлучила нас з Марією саме сестричка. Що незабаром теж саме вона з робить з Кларою, якщо, звичайно, я заздалегідь не запроваджу проти сестрички якийсь несподівано хитромудрий вчинок.

Тільки-но піднявся до себе, як задзвонив стільниковий.

- Милий, - пролунав незнайомий голос, - ти кохаєш мене, так?

- Так, - відповів я, від несподіванки вирішивши, що дзвонить Ніна Петрівна.

- Так я прийду сьогодні?

- Тобі що, негайно треба?

- А хто ти?

Запідозривши що з мене глузують, я негайно вимкнув слухавку. Але співрозмовниця була настирною.

- Чого сахаєшся, я питаю хто ти?

- Тобі кого треба?

- Саме тебе, так я прийду?

- Приходь, коли не жартуєш.

Посував далі, в уяві сміючись над собою. Був певен, що жіночка прийняла мене за свого улюбленого. 

Марне буяння сили життя все ще бентежило мене, Сашко відкрив мені очі на ворога, котрий давно вже віроломно оточував мене, заганяючи в тенета з яких не вибратися. Щоправда, сестричці щоб добитися перемоги, треба було спочатку означити  для себе, який засіб може зламати мою родинну байдужість до усякого роду знущань. Мене добряче таки торсонула зрада Вероніки, це так. Якщо це здійснено за бажанням Елеонори, вона й справді нанесла мені дуже болючу рану. Вбивством Чайки вона ледь не облишила мене життя, але знайшлися лікарки, які вгамували втрату, хто ліками, хто ласощами, а втрата Марії не торкнула мене зовсім, бо ця жіночка була для мене тільки іграшкою.

Проводивши Сашка, пішки дійшов до дому, випив склянку чаю з медом і, узявши книжку Олега Лисяка "Люди такі, як ми", завалився в ліжко. Книжку видану в Канаді видавництвом "Гомін України", сунув мені в руку якийсь молодчага на автовокзалі. Довго вдивлявся в лице письменника, міркуючи де я схоже міг бачити. Двічі прочитав цитату до книги з віршів Юрія Клена.

О, сину мій, тобі на спину

Великий тягар кладе Господь.

Пишайся ним: ти нині

Почвари йдеш збороть.

І далі рядки від зовсім незнайомого мені поета Нижанківського, - цитата до прологу.

…Заблудиш поміж днем і ніччю,

Утратиш дійсність і не знайдеш сна,

Живий не будеш і не будеш річчю .

- А чим же буду? - Тінню із вікна.

Тексти автора  Лисяка читати вже не міг. Заблукав у віршованих рядках, бо уникати почвар мене наставляв мій батько. Тільки не почвар він казав, а - потороча. Примар, котрі переслідують кожну шляхетну людину на тернистих стежинах життя. Господь, котрий всесильний, котрий все може, примушує мене боротися з почварами. Мені що, нічого більше робити на цьому світі? Але ошелешили мене не рядки Клена. Я впізнав себе у вірші Нижанківського.  Я справді заблукав поміж ніччю і днем. Не утратив поки що сну, але дійсність - на всі сто відсотків.  Живий я поки що, чи ні - сказати не можу. Приголомшила мене - тінь із вікна. Жовтий квадрат вікна і його тінь розтягнута на землі у якусь не зовсім симетрично розтягнуту пляму. Отакою плямою я побачив сьогодні себе.

"Пора вже засунути заслони, бо вони певно зараз прийдуть", - б'є по вухах голос матері, коли я починаю читати першу сторінку роману.

Злякано зістрибую з ліжка.

"Хто вони, невже мені збрехали, що батьки загинули в автомобільній катастрофі? І хто збрехав - Елеонора? Я був недосяжним до неї, коли поховали батьків. Слухавок тоді не було, а ми були на вченнях, висаджувалися десантом на один з островів Курильської гряди.  "Пора засунути заслони" - ці три слова я чув від матері кожного вечора, коли в грубі перегорало вугілля. Я відривався від книжки і перекривав грубу, щоб зберегти тепло в кімнатах. "Вони певно зараз прийдуть…" - це вже лунає голос батька. Але хто вони? Я починаю гортати сторінки роману, але нічого не розумію в написаному. Мені треба зосередитися, треба негайно зустрітися з Елеонорою, дізнатися, що ж тоді насправді сталося з батьками?

Випурхнути з думок примушує дзвоник. Знову отой самій жіночий голос:

-Я дзвоню тобі, дзвоню, чом не відчиняєш?

-У двері мені ніхто не дзвонить. Якщо подзвониш - відчиню.

- Ти не Сергій?

- Саме так, я Іван, якщо прийдеш - відчиню.

- Згодна, тобі скільки років?

- На двох вистачить.

- Кажи адресу?

Називаю вулицю, номер дома і квартиру.

Сміх у жінки молодий, запальний. Завзяття з неї так і пре.

- Оце ж треба, га. У тебе другий поверх, а я товчуся на першому. То ж відчиняй вже.

Невже, думаю, яка повія до Савовича ломиться. Його квартира праворуч від дверей, а ліворуч - мешкає якась багатодітна родина. Похилого віку бабуся осінніми ранками випроводжає онуку в школу, іноді бачу хлопця, років отак п'ятнадцяти, чоловіка з дружиною, але познайомитися не було нагоди.

Відчиняю двері. Влітає гарненька, товстенька з усмішкою, від котрої сам реготати почнеш. Молоденька, не більше двадцяти п'яти. Питає.

- Звідки у вас телефон Сергія?

- Телефон у мене досконало мій, років з два, як мій.

Вона втупилася очима в моє лице.

- Не запам'ятала, от бісова дівка, га! Познайомилася у поїзді з військовим лейтенантом, записала адресу, телефон, обіцяла подзвонити. А воно, бачте, як!

Вона зморщила лице так, що я не втримався сміху.

- Вам тільки в кіно зніматися, таке грайливе лице.

- На лице мабуть і клюнув ваш сусід Сергій. Тільки збрехав, порося таке, га?

- Може й збрехав. Кого-кого, а лейтенанта б я запримітив. А ми що, отак і будемо стояти? Не зголодніли часом?

- А ви що, одинаком живете?

-А ви?

- Звила горлиця гніздечко, та кров горлом пішла. Статурою, бачте, не вийшла. Не люблять мужики повнотілих. Повечеряти можна, тільки домовимося…

- Можу покликати сусіда Савовича?

- Того що на лавочці пиво ссе? Краще не треба. Червоного ковточок знайдеться?

-А воно тобі треба?

- Ковточок можна. Мати кажуть червоне черевину очищає і лице білить.

Я поставив на стіл пляшку червоного вина, витяг з холодильника все, що залишалося від останньої трапези з Іриною Петрівною. Побачивши фрукти, жіночка вигукнула.

- Виноград, боже ж ти мій, тоді два ковтки червоного, два...

Вона сама зняла з полиці дві чарки, на дві треті наповнила вином.

- Не склалося з лейтенантом, пощастило з вечерею.

Хильнувши чарку і схопивши гроно винограду, вона закружилася по квартирі в танку. Зупинилася біля полиці, торкнулася пальцями майже кожної книжки, виголошуючи прізвища авторів.

- Від Пруста зуби ломить, від Хеллера тхне божевіллям, Пастернак свого героя викрав у Толстого.

- Якого з трьох?

-У Олексія, звісно.

- Ви я бачу завзятий книгоїд.

- Освіта така, в бібліотеці працюю.

Про книжку Олеся Лисяка вона, звичайно, не чула. Але гортала сторінки, вихвачуючи очима деякі тексти. Раптом вигукнула:

- Упасти і не встати. Олена Теліга, про таку навіть не чула. Але дивіться що пише. …бо ми лише жінки. У нас душа криниця з якої ви п'єте: змагайся і кріпись! І оце вона присвячує саме вам, мужчинам… Я - жінка, моя душа криниця, розумієте пане Іване. На вашу думку, знайдеться мужчина, який питиме з моєї криниці?

Я сидів на підвіконні, милуючись цією яскравою шибеницею. 

- Тебе як звати, дівчинко?

- Хіба ми не познайомилися? Ні? Оце так, Анною мене звуть. Анна Київська. Мій бігун на довгі дистанції, хотів зробити мене Усенчихою, але я залишила своє прізвище. Київська, хіба не звучить? Була у Ярослава Мудрого донька Анна, княгиня, дружина французького короля Генріха, яку згодом нарекли Київською. Я звичайно не княгиня, але Анна Київська, чим і погорджую.

З цією молодою красунею боязко було розмовляти на теми літератури. Та вона й не наполягала на цьому. Розмова точилася про сучасну молодь. Я виказав думку, що сучасну молодь більше тягне до розваг, пивка та цигарок. Анна аж підскочила від запалу.

- Святе місце пустим не буває. Йде молодь до бібліотеки, читає мудрі книжки. За сто відсотків не скажу, але п'ятдесят - сталеве. Так воно й раніше було. Купували всі, а читали саме п'ятдесят відсотків. Ось ви, хто за фахом: вчитель, інженер?

- Вояк я, полковник, якого витурили з армії.

- Знати б за що?

- Проти чеченської бійки побивався.

Голос мій затявся, наче щось у ньому тріснуло.

Вона вскочила на підвіконня, сіла поряд зі мною.

-А я все думаю, десь-то я вас бачила. Ви Іван Павлович Мазуха, так? Про вас роки з два тому розповідав нашим читачам Олександр Гринь. А я, дурна, розплигалася. Ви шляхетна людина, товаришу полковник. Скажіть, якщо я невчасно?

- Саме вчасно. Я був в такому гуморі, хоч у зашморг лізь. А ви, Анно, впурхнули до мене метеликом щастя. Якщо є час, посидьмо, додому я вас проводжу.

- Можна я буду вам дзвонити? - питала Анна Київська, коли ми вже стояли біля дверей будинку, в якому вона мешкала.

- Радий буду бачити вас у себе. Буде потрібна допомога, дзвоніть. І не вішайте носа, ви взірцева дівчина.

Анна підскочила від захвату, цмокнула мене в зранку неголену щоку і ластівкою шмигонула в своє гніздечко.

 

 

Частина четверта

 

Люблять пенсіонери  зранку до вечора сидіти при столі, грати в доміно, або розповідати каверзні історії свого напівзабутого юнацтва. Їхнє юнацтво було грозовим, голодним, але сьогодні воно їм бачиться великим життєвим святом. Ото, бач, і точаться сльози з моїх очей, коли проходжу обіч відпочиваючих стариків.

 

На другому боку вулиці, саме на розі, будиночок з червоної цегли, наче зіщулений від автомобільного вихлопу велетень,  мружить жовті очі на мене, ніяк не може здогадатися де ми раніше бачилися. Я дивлюся на перехожих людей, вишукую поміж них можливого шпигуна. Заходжу в парадні двері одного, потім другого будинку, з третього виходжу чорним ходом, і уникаючи жовтих очей тишком-нишком шмигаю в під'їзд на третьому поверсі якого на мене чекає дружина Гребінки Оксана. За моїм бажанням вона не включає в кімнатах світла. Довго стоїмо, обійнявши один-одного, слухаючи як стугонять у грудях серця, як щасливі сльози насолоди сповзають щоками, осідаючи сіллю на вустах. Потім, наче прокинувшись, починаємо рвучко знімати з себе одяг, голі біжимо до ліжка, а через годину-другу раювання, втомлені у повній нерухомості, довго ще лежимо навзнак, наче поза життям, безкрило ширяючи  в безмежжі безхмарного неба.

До столу сідаємо о другій або о третій годині ночі. Очі кам'яного велетня мерехтять легкою блакиттю, мабуть безсонний господар ніяк не може одірватися від телевізора. Старий футбольний болільник, або молодий хлопчисько, що сидить, занепавши у сучасний Інтернет?

Ми з Оленою п'ємо коньяк, живимося солодкими гронами винограду. Потім вона сідає мені на коліна, і все починається спочатку. Якщо вже на світанку засинаємо, прокинувшись, я довго вагаюся, як мені вийти від коханки непоміченим, а в неділю повний день б'ємо з Оленою байдики, або читаючи наголос гуморески Павла Глазового, регочемо як скажені над гумором українського поета.

Мені, нехай весь світ віялом піде, нехай сестричка скрутить у баранячий ріг мою коханку Клару, але втратити Олену це буде такий удар під вдих, від якого я й сам у баранячий ріг скручуся. Тому й пробираюся тишком-нишком у квартиру мого друзяки Гребінки, пробираюся до його дружини, яка повертає мені все, що було втрачено раніше. Правда, виникає іноді думка, що оцей мій любовний зв'язок з Оленою завчасно спланувала для мене моя невгамовна сестричка.

З Кларою поки що у нас все, як завжди. Воно бодай добре, що Сашко Гринь приїхав і підійняв перед моїми очима темну запону. Моє життя тепер має присмак детективного роману. Найпомітніша різниця в тому, що раніше я тинявся містечком як розважний півень, а тепер надбав палкої жадоби трагізму. Сестра не була для мене клятим ворогом, ні! Я навіть поважав її за мстивість, - почуття якого мені змалку не вистачало. В юнацтві я любив втішатися свободою, чого переважно не вистачає у військовій службі. На війні з Ічкерією я сам здобував собі свободу, хоча б у товариському спілкуванні з чеченськими командирами. Тепер я козакував по усіх ходових вітрах, хоча й не шикував, як моя сестричка, не никався щотижня по теренах Росії, але навчався мрійно випереджувати нав'язані мені події.

У Петра Гриня не було й гадки за яким бісом прилітав додому його син Сашко. Провідати батьків та привезти їм деякі заморські подарунки. Мабуть таки доларами, хоча сам Петро про це умочував. Правда на дачу їздив тепер не на похилій "Ладі", а на машині, яку йому залишив син. Мої друзі поступово виростали з прошарку бідноти до середнього класу, і навіть Марта останнім часом дивилася на мене як на останнього дурня. Частину врожаю вони поки що жалували мені, але на дачу запрошували не так часто, як раніше.  Коли якось я натякнув Петрові, про помітне похолодання поміж нас, він тільки по-блазенському скривився.

- Ти маєш рацію Іване, але всі ці повіви від Насті.

Він уникав мого погляду. Внутрішню рівновагу, якою я завжди погорджував, порушила іронічна усмішка кращого з друзів юнацтва.

- Настя, це вагома причина, - погодився я, - і ось що, не треба мені нічого возити, добре. А при нагоді забігай, скажи Насті, що до Реміза йдеш.

- Ти що, Іване! Ми ж з тобою старі друзі, а Настя… що з ними, жінками, поробиш, коли у якусь гадку занепадуть. Вона сердега тільки й марить, як тобі віддячити за те, що врятував сина.

- Яка може бути подяка, Петре. Хіба я тільки за Сашка головою ризикував. Я б і сьогодні поклав життя за якогось там селянського хлопчика. Можливо у нього ще не розкрився талан Єсеніна, а у малого чеченця - геніальний танцюрист. А я хто - вояк, вбивець, начинений примхами шовіністичного патріотизму.

Важке тупання солдатських чобіт заповнило мої вуха, з очей сочився щем, наче хтось сипонув мені в лице жменю чорного молотого перцю. Ховаючи від Петра лице, я подав йому руку попрощатися.

- Ти поспішаєш куди? -  занепокоївся він.

- Атож, прощавай поки що…

 

Містечком про мене давно вже повзли не зовсім добрі чутки. То я підхопив десь дурну болячку, то почав залицятися до молодих хлопців, - персона нетрадиційної орієнтації. Розповсюджувалася усіляка гидотна про мене з родини Ремізів, бо останнім часом я уникав зустрічі з Віктором, не відповідав на дзвоники, особливо коли дзвонила Ніна Петрівна. У мене поки що було дві коханки - Клара, та Олена, дружина Гребінки. 

Другий рік пішов після того як щезла моя донька та нізащо отримав термін друзяка Аркадій. Від бізнесу в торговому центрі "Тобі - справжньому" я категорично відмовився. Без суперечок в суді розбіглися ми ходовими вітрами з Ксенією. Зіну вельми задовольняла платня, яку вона отримувала від Елеонори. Живився я взагалі за полковницьку пенсію та відсотки, які щомісяця постачалися з банківського мільйонного рахунку.

На стару мою квартиру деколи ще заглядає Петро Гринь. Майже завжди з пляшкою коньяку та авоською фруктів, здебільше - яблук, а в липні, коли дозрівають вишні, та місцеві сорти морелю, з приватної дачі, цебрами таскає мені садові делікатеси. Клара готує з них узвари,  Олена - варіння, а мені всмак і те і друге. Раніше взимку мій холодильник поповнювався виробками дружини Гриня, Насті. Особливо, якщо провідати мене вони з'являлися удвох. Хильнувши по чарці, першу - яку проголошувала Настя - обов'язково  за мене, рятувальника її сина Сашка, другу за Сашка, щоб йому щастило в Америці, за Гребінку, а далі за "поїхали!" Частенько згадували останнє слово Гребінки на суді: "Ця акція справедливості - моя особиста..." Що він мав на увазі, здогадок у нас з Гринем було чимало, але до єдиного умовиводу ми так і не прийшли. Настя наполягала, що так йому і треба, бабію, шахраю, крутієві… Якими тільки словами вона його не обзивала, певна, що він занедбав кращу з жіночок нашого містечка. Зустрічаючись, ми балакали завжди як старі знайомі, кожен мав свої умовиводи про друзів, знайомих, і особливо урядовців, але суперечок у нас не виникало. Бо кожна людина має священне право триматися своїх  висновків, або навіть забаганок.

Але доба щасливого чаркування з другом минула. Тепер до мене не зазирав навіть поштар, який завжди любив побазікати під чарочку горілки, щоб зігрітися.

Раніше, коли я підходив до будинку, в якому мешкала Клара, здаля бачив у вікні її лице, вона, як зачарована, втуплювалася очима в мою постать. У мене була гадка, що втративши мене, вона зачахне у своєму помешканні, наче квітка, яку надовго залишили без поливу.

Одного разу я так і висловився, правда, перепросивши:

- То як тобі мій жарт, Маріє?

Вона рішуче заперечила.

- Це не жарт, Іванку. У мене відчуття, що невдовзі життя нас затягне у вир лиха. Перший мій чоловік у Чечні загинув. Не вояк, бач, був, працював на нафто здобич, та не встиг вчасно втекти. Семенович… в його смерті що не кажи саме я повинна. До доньки твоєї поліз, щоб обом нам помститися. Бо я після ночі з тобою, хоч вбивай, відразу до нього відчувала. Наче збожеволіла: нікого окрім тебе на гадці. Тільки тебе подумки в безсонні і пестила. А останнім часом не дає спокою думка, що і тебе вже підстерігає лихо. Кажуть треба піти до церкви, помолитися та запалити свічку. Але ж свічки запалюють покійним.

- Ото ж бо й воно.  Деякі питання не треба задавати навіть самому собі. На війні хто більше молився той у першу чергу й загибав. Я не вірю у випадковості. Можна визнати що твій Петро загинув випадково. Випадково мене покинула дружина, випадково ми опинилися з тобою в одному ліжку, випадково я знайшов і привів у своє помешкання доньку, випадково твій Петро звабив її, випадково саме в цей час до неї прийшов Гребінка. Скільки випадків, га? А якби я загинув там, у Чечні, так би ви й любилися з Петром Семеновичем до самої костомахи. Виходить в усьому повинен я, хіба не так, Кларо?

- Не ти, а твоя дружина. Саме вона спровокувала оцю вервечку випадків. А зараз: ти одружився, розлучився… До мене учора твоя сестричка приходила. Питалася, чи справді кохаю тебе. Твердила, що я не маю самоповаги, що саме вчора бачила тебе з іншою жінкою. Що ти сердега, не можеш збутися кохання до померлої дружини…

- Дивно, з якого такого бісу сестриця наводить на брата наклепи. Ми з Петром Гринем три останніх дня провели у нього на дачі. Обривали паростки та прив'язували на кілки кущі томатів. Якої іще мерзоти Елеонора наговорила тобі?

- Просила дзвонити, коли з'явишся. Я, дурна, пообіцяла, а тепер краюся сумлінням. Чи воно мені треба? У неї що номеру твого стільникового немає.

- Все у неї є, знову вона щось надумала.

- То вже подзвонив би.

- Ні, Кларо, я нікого не бажаю зараз бачити, особливо Елеонору. Не бажаю навіть спокути за все недобре, що вона мені вчинила. Правда, поки що це тільки підозра, але на те є свої висновки.

-Я теж не бажаю її бачити, - промовила вона пошепки, і принишкла, поклавши голову мені на груди.