Частина п'ята

 

Я мучився докорами сумління, коли інколи на самоті, поринав у далеке минуле, коли ми ще здрастували повною родиною. З Елеонорою у нас ніколи теплих стосунків не було. Не знаю навіть хто з нас був у тому винен. Вона була молодша за мене майже на сім років, я вже парубкував, а вона все ще сиділа за букварем, дошкуляючи мені абиякими питаннями. Іноді я боявся повз неї проходити, щоб не зачепала якимось підслуханим у батька жартом. Зараз я розумію, що то була помста за мою недоброзичливість. Матері та батькові було не до нас, навіть за столом, вечеряючи, вони зиркали кожен у свою книжку, невлад відповідаючи на питання доньки. Я вже знав, що батьків краще не чіпляти, кожен з них живиться не салатом та юшкою, а своїми науковими гадками. Мені здається, я натякав Елеонорі, щоб не заважала батькам, бо коли вона пішла в школу, мені було чотирнадцять, і я на зразок батьків, сполучав приємне з корисним, не звертаючи уваги на нервову самітність сестри. Вона книжок майже не читала. Була у мене підозра, що цінні книжки знімали з полиць і пускали вітром її рученята. Батько той завжди звинувачував себе: "Забув кому віддав…", або "Начебто була, а може я у декана Горобця бачив…" Мати звинувачувала мене, на що я тільки криво всміхався, бо для мене нічого дорожчого за книжку в світі не було.

З Елеонорою ми сяк-так спілкувалися, коли я наїжджав з училища або вже з військової частини у відпустку. Зносилися своєрідно, все більше покусуючи одне-одного. Особливо після того, як загинули батьки, а вона вчилася у політехнічному інституті на економіста, і жила з ненькою батька, яку, чесно признатися, я недолюблював.       

 

А я після смерті Вероніки на жінок не гірше Гребінки полював. Або вони на мене: в цьому питанні я поки що не визначився. Та й якого бісу ремствувати, мучитися думкою, сенсу якої не збагнеш. Як казала Клара:

- Викинь з голови все, що чадить, - живися свіжим повітрям майбутнього.

А яке може бути майбутнє, коли життя захльостують брудні хвилі сучасності. Ніяк я не можу звикнути ні до сучасного бізнесу, ні до поп-культури, яка заполонила не тільки телебачення, але й усі щілини сучасного буття.

З дружиною Гребінки, Оленою, ми злягалися у неї таки в хаті. Завзята жіночка, але - собі на думці. Декілька років напрошувалася в коханки, щоб саме зі мною помститися чоловікові, але я не знаряддя до помсти. А якось вже в смерках зійшлися лице-в-лице, Олена в сльозах:

- Що з тобою, Олю, тебе хтось скривдив?

- Міліціонер, осібний поштар Аркадія домагається. На знаю вже що й робити. Розумію, що діє за вказівкою Гребінки, йому, бачте, треба звинити мене в зраді. Щоб порушити шлюб, не втративши  своїх занедбаних мільйонів. Начебто я не казала йому, що не з-за мільйонів потерпаю, що кохаю його дурня. Але ж йому занудило, мабуть, ні жінок тобі  в допрі, ні можливостей провернути якусь кримінальну шкоду.

- Ти не проводиш мене? - питає.

- Та ходімо вже, тут недалечко.

- Чула від Негоди, що знову мешкаєш одинцем, не в смак пішла селяночка.

- Вона з дівоцтва у бізнесі. Гроші - всьому голова, а по мені краще б їх не було зовсім.

- Живитися чимось треба.

Здається Олена вже ладна урвати розмову, зупинилася на кам'яних східцях, подає руку прощатися.

-А то може заскочиш, за кавою розповім трохи, про що не знаєш. Може знадобиться в житті.

Не думаючи, погоджуюся. Якби наполягала на своєму, тримала за лікоть, як се робила раніше, я б, звичайно, дременув далі. А почути за кавою щось цікаве, розчинити розмовою сумне надвечір'я, чого б ні! На вході приватниця вперлася очима в екран телевізора (там саме буяли Жириновський з Ампіловим), так що пройшли ми майже непоміченими. Піднялися східцями на третій поверх, Олена відчинила двері, включила світло.

- Чобіт можеш не знімати, на кухні я ще не прибиралася.

Висока, струнка, милолиця, густе русяве волосся важкими кільцями лягає на плечі. Приваблива жіночка, особливо очі: карі з пронизливим позирком. По життю зустрічалися ми з нею не часто. Гребінка не любив приймати гостей в своєму домі, не запрошував дружину до гурту, де святкували чийсь день народження, або яке державне свято. Мені завжди здавалося що вона не освічена нікчема. Прибиральниця в шикарній квартирі місцевого мільйонера.

- Якої кави бажаєш, є…

-Я не гурман, аби гаряча була.

- Аркадій казав що ти великий вередун, і те тобі не так і се не смачне. Що ж, будемо пити південнокорейський розчинний. Скільки тобі ложечок?

- Однієї вистачить.

- Може з коньяком? Аркадій любив вірменський "Арарат", декілька пляшок непочатими стоять.

- Хіба що по ковточку.

Олена принесла дві коньячні чарочки, пляшку п'ятизіркового "Арарату" і плитку чорного шоколаду. Зняла серветку під якою на таці в електричному сяйві ряхтів букет взірцевих фруктів, від яблук до винограду.

- Розкошуєш, дівчинко.

- Це все, чим винагороджував Аркадій мою самітність. Йому - жінки, а мені бодай поживитися смачненьким.

Я відкрив пляшку, наповнив чарки на дві третини.

- За твоє надзвичайне терпіння.

Коли випили, я спитав, про що вона обіцяла розповісти.

- Тоді вже ще по одній, хильнемо і слухай.   

Випили ще по одній.

- Аркадій наче з глузду з'їхав. Поки був поряд, я для нього ніхто. В ліжку - крижана лялька, на людях - язика проковтнула, А останнім часом потягло його на лірику. Такі листи пише, очуміти можна. Завжди кохав тільки мене, а що під кожною спідницею побував, так, бачте, я повинна. Терпець урвався слухати поштаря, котрий приносить папірці від нього. Я поштаря кавою пригощу, та на двері вказую, а він знай собі тягне гумку, яка вже не тільки тремтіти, звискувати починає. Чи може чекає, що хтось мені у двері подзвонить, щоб щиро докласти Аркадію що до мене табуном мужики бігають? Чи є надія що зляжемося ми з ним у ліжку. Тільки яке там, від нього тхне такою мерзотою, що я навіть взимку на продув вікна відчиняю. Мармиза у нього, прямо скажемо, не з кращих, можливо й зробив Аркадій саме його поштарем, що знає, така потвора мене не звабить. Ти, Йване, каву пий, або наливай ще по чарці. Бо зараз про неприємне для тебе говоритиму.  Давно це було, років з чотири вже, ти тільки-но до Чечні поїхав. Приходжу якось невчасно з роботи, дивлюся, а сусіда наш під дверима стоїть, червоний як перестиглий помідор. А з-за дверей такі музичні акорди линуть, - куди вже Бетховену! Відчинила я ключем двері, заходжу, а там дим коромислом. Так розпалилися твоя з моїм, що світла білого не бачать. Покликала я сусіду: подивися як два метелика в ліжку пурхають. Ото вже пореготала я, коли мій півень з курки зліз… Він мабуть не встиг вдоволити бідну солдатку, бо зіскочила голою з ліжка, виштовхала нас з сусідом за двері, а коли, дарую Аркадію, він таки виставив її невдоволеною за двері, твоя за сусіда схопилася. Що за баба, пурхав з кута-в-кут Аркадій, в штани на вулиці лізе. Я вже не буду повторювати епітети, якими він винагороджував тебе… Давай, Іване, ще по одній! Невдахи ми з тобою, не в ті ворота гарбуза внесли.

Хіба після такої мальовничої розповіді, втримаєшся від спокуси помститися безсоромному сластолюбцеві. То було раювання зі слізьми на очах. А може - з вірменським коньяком, бо після п'ятої чарки я вже, як бог, голубком в ліжко Олени злетів. Таке відчуття було, що не Олену кохаю, а вчиняю помсту дружині за всі її зради. З того дня я менше бачився з Марією та Кларою, бо потрапив у хворобливі тенета не зовсім добрих спогадів про Вероніку. Якийсь час я майже забув про неї, а тут - нате вам, запаморочила мозок взірцями минулого дружина ущерть розпусного казанови.

А я, бачте, звабив. Звабив, коли Олена повідала, як вона прищулила Аркадія в своєму ліжку з моєю дружиною Веронікою. 

Потім питав Олену.

- Чого се ти запала саме на мене, не першого віку сердегу?

- Тобі очі полізуть на лоба, як скажу.

-З лоба обзір ширше.

- Наступного разу, добре?

 

Чекав дзвоника від сестри, але вона не дзвонила. Тиждень не міг додзвонитися до Марії. Була гадка, що вона дома, але дверей не відчиняла. Нічого не поробиш, не юнак, щоб рюмсати. Тепер хіба що раз в тиждень з'являвся у липовому провулку, поливав квіти, та витягав з поштової скриньки квитанції на електрику, газ, воду, та інші побутові потреби. Але більш за все було рекламних папірців. Листів мені ніхто не писав, газети приносили на стару квартиру, яку, якби не Клара, я б давно продав. Трикімнатна на той час коштувала три мільйони, якщо їх добавити до мого одного, розумієте, які б відсотки були! Але ж була ще надія на повернення дочки Лізоньки. Якщо навіть вона стріляла Петра Семеновича, поки Гребінка сидить, ніхто до неї чіплятися не буде. Хіба що Клара зважиться сказати правду. Але поки я з нею вона мовчатиме.

Якщо се правда, що радянська система перетворила українців із яскравих індивідуалістів у безіменних гвинтиків, знищивши потяг до ініціатив, підприємництва, впевненісті у собі, у своїх діях тощо, звідки ж тоді з'явилося у нас стільки ініціативних злодіїв, які марнують роки життя на необмежене ні розумом ні совістю придбання абиякого мита. Звідки така зажерливість у людей, які не були свідками голодоморів. Побивання на розкіш, звідки воно? А бажання посісти владою на плечі людей сумлінних, яке спотворило душу моєї сестрички, звідки воно? Невже від батьків, які все своє життя запрограмували на освіту, живлячись аби як, бо майже вся платня уходила на придбання книжок?

Тепер я сиджу сам-самісінький у своїй занедбаній трикімнатній квартирі, яку не можу навіть продати без дозволу доньки, яка вже майже півтора роки не дає про себе знати. Продати однокімнатну в липовому провулку я теж не можу, бо таким чином можу опинитися на смітниках сучасності. Останнім часом в уяві частенько виникає сон про дівчинку, яка назвала мене своєю долею, і яку я впізнав у Марійці, онучці Романа Фомича Фрігмана, коли ми з Елеонорою приїздили в село нашого дитинства. Яблуневий садочок Фрігманів з того часу повстає в уяві ледь не щоночі.

 

Частина шоста

 

Після розмови з Оленою я навмисне уникаю жінок. Якщо дзвонить Клара - вибачаюся, посилаючись на дурний настрій. Якщо починає допитуватися, вимикаю слухавку, увечері крадькома повертаюся додому. Крадуся наче гультяй-чоловік далеко за північ, в надії що дружина вже спить, і таким чином він уникає родинної скарги. Якщо вже Клара подзвонить у двері, запрошую до гостини, і сидячи з нею очі-в-очі, питаю хто їй докладає, що я вже вдома?

Клара уникає мого позирку, червоніє, але завзято відбріхується. Кажу відбріхується, бо вже нікому не вірю, навіть собі, коли виникає бажання побути наодинці з коханкою. Клара не уникає розмови, дивиться на мене нічого не розуміючими очима.

- Даруй, Іване, хто мені може дзвонити. Я чула коли рипнули двері, оце й забігла. Не розумію, що з тобою останнім часом робиться. Я остогиділа тобі, так? Ти вже скажи, я ж не дитина, порозуміюся.

Я не знаю що казати, але на думку спадає отой диван, що позавчора побачив у неї в світлиці.

- Ти купила собі новий диван, звідкіль у тебе такі гроші?

Вона серйозно але лагідно дорікає.

- Хіба ти не сам їх мені приносиш. За рік, порахуй сам, саме на диван і скупчилося.

- Я ж тобі на заїдки давав, ти що… за свої останні мене кормила?

- У цьому році нам двічі підвищили платню.

- Підвищили платню, невже?

- Так навіть пенсії підвищують, невже не помічаєш?

- Не дивлюся в ощадну книжку, знімаю, скільки треба, а що там на рахунку мене не цікавить.

Клара всміхається, кладе долоні мені на коліна, вустами торкається вуст.

- Чудернацька ти людина, Іване. Невже настільки заможній, що гроші тобі наче манна з неба падають?

Я збираюся з духом, щоб задати питання, яке опікає мою душу тривогою.

- Кларо, тільки чесно, добре! За яким бісом до тебе приходила Елеонора? Що вона має проти мене?

Очі Клари збризнули іскорками сміху.

- Воно ти про що! Дурна вона баба, твоя сестричка. Питається, чи не обридла я тобі? Чи довго ще буду приймати безнадійного коханця в своєму ліжкові? На її думку ти безнадійний совок, так що краще мені пошукати обранця в її ресторації "Тобі - справжньому". Начебто там женихаються добропорядні сучасні мужики, котрим не вистачає для розваги вродливих жінок. Як тобі така пропозиція. Я питала твою сестричку, чи не в повії вона мене сватає. Так вона аж сполотніла. Не до тяму тобі моя пропозиція, кричить. Проживай свою молодість на невдаху…

-І що далі?

- Далі? Послала я твою сестричку під три чорти і проплакала майже до ранку, розуміючи що в чомусь вона має рацію…

Клара дивилася мені в очі допитливо-іронічними очима. Вона була ладна і зграбна, моя коханка, її усмішка здавалася трохи безпорадною, але від позирку карих очей у мене починали пашіти щоки. Моя коханка робила перші кроки в мистецтві зваби. Якась могутня сила з її очей входила в мою душу, в голові паморочилося, жага розірвати на її взірцевих грудях сорочку робилася нестерпною. Я намагався вустами розстібнути її одежину, вона починала йорзати на табуреті, ловити ротом мого вуха, кахикати від збудження, так що такі наші перемови завжди закінчувалися ліжком.

Я був певен, що Клара не бреше, не така вона жінка щоб водити коханця за ніс. Але паростки посіяного Сашком Гринем насіння не давали мені спокою. Непевність була сильнішою за довір'я, що підривало мої фізичні і духовні сили.

Коли на початку липня прилетів з Москви на канікули син Ремізів, вони покликали мене відсвяткувати цю подію і ні де-небудь, а в ресторації моєї сестри. Запрошують, треба йти. Я навіть у костюм, подарований на день народження, мером Негодою, вбрався. Навіть краватку начепив, хоча й почувався в цьому одязі як останній джиґун. Але ж Віктор попередив мене, що в ресторацію "Тобі - справжньому" дозволено заходити тільки святково одягненим людям. Пішов, як завжди, одинцем, бо Олена Гребінка щиросердно очікувала свого чоловіка з допру, а піти з Кларою не дозволяло мені звичайнісіньке чоловіче сумління. Була б вона мені дружиною, а так…

Я предобре розумів, що від свого "а так…" багато чого втрачаю в своєму житті. Зраджує дружина - не бити ж мені її, не тягати за волосся. Поб'єш, почнуться нелади, щоденні сутички, а так… З-за свого "а так…" я не тільки жінок втрачаю, але й посаду, яку мені милував мер Негода. Та й з армії мене витурили саме за моє "а так".

Коли я підійшов, біля ресторації на мене вже чекали батько з сином. Настрій у Віктора був вище найвищого, так що він не поскупився обійняти мене. Синок показував себе трохи соромливим, в'яло потиснув року, сказав, що частенько розповідає московським друзям про незламну дружбу чотирьох однокласників, котрі в свій час з'їхали з України на Далекий Схід у пошуках щастя, і таки знайшли його…

Мені не дуже подобався настрій дев'ятнадцятирічного хлопчини, але не пишатися сином Ремізів я не міг. Щоправда, коли я пильно вдивлявся в лице хлопця, мені здавалося що він більше схожий на Гребінку, аніж на свого батечку. Навіть рухався так, як це робив Аркадій. В ресторації Ремізи замовили окрему кімнатку з довгим столом на дванадцять персон. Звичайно, тутечки було подружжя Гринів, Бевзь з дружиною, якої я ніколи до цього вечора не бачив, здивувало мене появлення Олени, дружини Аркадія Гребінки. Вона на хвильку зашарілася, побачивши мене, але швидко отямилася і сіла за стіл напроти, що завдавало мені чимало душевних пере-живань. Не знаю вже в якій перукарні побувала Ніна Петрівна перед тим, як прийти до ресторації, але показувала вона себе років на двадцять молодшою, і такою вродливицею, що від позирку на неї, у мене виникав неприємний щем у шлунку. Весь час мені здавалося, що вона робить все можливе, щоб показати якої скарбівниці я уникаю. На свято вона запросила кращих своїх співачок, Віктор привів з роботи якогось зі своїх заступників, довгов'язого лисого шаркуна, з сумними очима тижнями недоєної корови. Перший тост Реміз оголосив за свого сина і побачивши сполох подяки на його лиці, я дійшов висновку що все ж таки він син своїх батьків. Саме так, получивши хвальбу від вчительки, спалахував Віктор Реміз.

Промовити другий тост довірили мені, і я запросив гостей випити за відсутнього сьогодні, нашого однокласника Аркадія Гребінку. Я таки не втерпів, і всупереч офіційному вироку судді, оголосив свій - Аркадій відбуває термін за чужий злочин. Дехто з присутніх мене не порозумів, але випили за Гребінку всі, бо італійські вина в ресторації були вельми смачними.

В центральному залі ресторації грали музики, там знаходилася площа для танців, співачки з ансамблю Ніни Петрівни розхапали мужиків і пішли танцювати, а на мене жодна не звернула уваги. Я соромився запросити Олену: якби чого  не подумали! А так ми, до повернення Аркадія, зможемо коротати ночі в солодких обіймах, під чарочку коштовного вірменського коньяку. Тоді вона першої запросила мене на вальс, і ми рушили до танцюючих. Краєм ока я помітив недобру усмішку на лиці Ніни Петрівни, і визначив собі, що на черговий танець запрошувати буду саме її. Людей в ресторації було хоч греблю гати, але я не помічав хто з ким та як танцює, насолоджуючись знайомими повівами від улюбленої жіночки. На танго запросив Ніну Петрівну. Тільки-но ми вийшли на площадку, вона схиливши голову мені до плеча, клацнувши зубами, зашерхотіла.

- Відкушу, якщо почую що ти з Оленою шури-муриш.

- Шури-мурив би з тобою, та перед Віктором соромно. Друзі ніяк.

- Про це треба було раніше думати, а теперечки чого гаятись. Проводимо сина, подзвоню…

Вона зиркнула на мене з такою вразливою усмішкою, що при можливості я б зараз же умикнув її до своєї оселі. Мене пройняв дрож, не помітити якого вона не могла, бо тулилася до мене усім своїм гнучким тілом. Я погодився, що обов'язково буду чекати її дзвоника.

Коли на танок мене запросила одна з її співачок, я почувався повністю розкріпаченою людиною, і позиркуючи на лиця танцівників, помітив за столиком біля вікна свою сусідку Марію. Я навіть зупинився, на хвильку притиснувши до себе напарницю, на що вона відповіла легким дотиком губів до моєї щоки. Мене б не здивувало навіть, якби Марія сиділа з сусідом Савовичем, а побачити поряд з нею заступника мера по будівництву Івана Повзика, це вже було надто. Останнім часом всі мої бажання були просто поштовхом плоті, ото ж і зараз майнула думка заночувати сьогодні в липневому провулку, щоб вислідити коханців, бо я добре знав дружину Повзика, Ірину Петрівну, яка при мерії була диспетчером по усіляким побутовим справам населення. Чому відключили електрику і коли включать? Куди ділося опалення, або холодна вода? По таких питаннях мешканці міста зверталися до неї по телефону. Працюючі в мерії, я декілька разів спілкувався з нею, Ірина Петрівна показувала себе жіночкою освіченою по всіх галузях мистецтва, хоча за фахом була архітектором. Аби за щось зачепитися, я запрошував оцінити що можна зробити з моєю трикімнатною, щоб придати квартирі сучасні риси. Але діло до огляду так і не дійшло. Але тоді, в ресторації, вперше виникла думка подзвонити дружині Повзика, запросити до себе, начебто огледіти квартиру, а насправді помститися Повзику за Марію.

Наскільки я порозумів Марія мене не помітила, захоплена розмовою з відомим у місті чиновником, та ще й депутатом місцевої ради. Після п'ятої чарки дівчата почали співати, майже всі сидячки, а Ніна Петрівна обходила стіл, кому покладе долоню на потилицю, кому на плече, чоловіка цмокнула в обидві щоки, мене кудись біля вуха. Далі вже хто пив, спілкуючись з сусідом, хто весь час танцював у головному залі. Співачки, окрім Ніни Петрівни, вийшли на вулицю покурити. Синок Ремізів майже не пив, дивлячись на батька, копилив губи, бо той, як завжди коли вип'є, починав нести ахінею про взірцеву державу Америку, де українська діаспора має можливість друкувати книжки україномовних письменників, де українську мову можна чути по вулицях, площах і навіть вузах. Сам же Реміз молодший українською не володів зовсім, злічуючи що усі мови пострадянської Росії мови вимираючі, і знати їх сьогодні немає ніякого сенсу. Він планував після закінчення вузу, поїхати працювати в Америку, навіть заспівав якусь бадьору американську пісеньку, і хоча голосом у матір не вийшов, йому дружньо аплодувало застілля.

- Англійська мова давно вже посіла світом, її повинен знати кожний освічений мешканець планети…

Він ще довго говорив, розмішуючи квасне тісто з пісочним, іноді в його речі виникали блискітки українського ізюму, бо суржику навчився у своїх батьків, отож дивився я на нього і скрутно було у мене на душі. Правду казав якийсь професор, що україномовних людей сьогодні в Україні мільйонів вісім не більше, а через десять-двадцять років від української культури залишаться хіба що пасхальні писанки, та по музеях сорочки-вишиванки, яким сьогодні бачиться, скажемо, мистецтво корінних мешканців Далекого Сходу.

Настрій собі я всебічно спаскудив, ото ж і позиркував багато-значно на Оксану, бажаючи перемовитися з нею слівцем. Вона здогадлася, сунула мені в кишеню ключі від своєї квартири, пообіцявши незабаром явитися. Я непомітно вислизнув на вулицю, постояв трохи, зазираючи у вікно на палаючу від щастя та вина Марію. Посуваючи у напрямку будинку Оксани, знайшов у  галереї слухавки номер телефону Ірини Петрівни, трохи вагаючись, натиснув на ґудзик. Відповіла її змінниця.

- Диспетчер на зв'язку.

- Доброї варти вам, Ірина Петрівна, даруйте будь ласка, не впізнав, ві мабуть її змінниця Світлана?

- Так-так, я Світлана. Ірина завтра мене змініть, а ви хто?

- Ви мене мабуть не пам'ятаєте, я Іван Мазуха, завалював одного часу місцевий транспорт.

- Іван Павлович, як не пам'ятати. Я Світлана Карпова, двічі ви забігали в диспетчерську в часі перезміни. Руку мені цілували, пам'ятаєте?

- Ще б не пам'ятати, у вас такі лагідні очі.

-Дякую. Нарешті й ви дійшли до євроремонту. Запишіть номер домашнього телефону Ірини. І забігайте до нас при нагоді. Обіцяєте?

- Краще ви забігайте до мене, можна з Іриною Петрівною.

- Ви так одинцем і мешкаєте?

- Так вже судилося…

Але договорити не вдалося.

- Вибачайте, у мене аварійний дзвоник.

Я подзвонив на квартиру Повзиків. Хвилини з дві ніхто не брав трубку, потім озвалася господарка.

- Якщо вам Повзик, так він десь повзає.

- Ні, Ірина Петрівна, я саме вам дзвоню. Мазуху пам'ятаєте?

- Це ви, Павловичу?

-Так-так, саме я. Пам'ятаєте нашу розмову про ремонт квартири?

- Атож. Нарешті таки надумали. Півтора роки чекаю дзвоника.

- На який день домовимося?

- Сьогодні неділя, завтра у мене цілодобова зміна…  у вівторок о шостій вечора зустрінемося.

- Чекатиму на зупинці біля вашого будинку.

- Краще біля магазину "Самбери", я знаю вашу адресу.