Частина сьома

 

"І все-то вони знають, міркував я собі, підіймаючись східцями до квартири Гребінки. Те що Ірина Петрівна відмовилася від зустрічі на їхній зупинці, наводило на думку, що зустрічатися зі мною вона буде інкогніто, щоб не пронюхав чоловік. А коли так, є надія, що ми з нею зляжемося. Не може вона не знати, що у чоловіка є коханка. Надто безтямно зноситься він з Марією. Заможні люди, або люди при владі сьогодні почуваються безкарними. Дружина від чоловіка, щомісячна платня якого за двісті тисяч, нікуди не побіжить. Це добре собі освоїли державні мужі, ото ж і товчуться вечорами по взірцевих ресторанах, аби тільки не з повіями.

Не встиг я зайти, та вмитися, як прибігла Олена.

- Понапивалися наші, розбрелися по ресторації, одні тільки батьки біля синочка сидять. Питва та заїдків залишилося стільки, хоч безпритульних зви.

- Як тобі синок Ремізів?

- Дотепний хлопчик, неук росіянин, і втрачений для України син.

- Син України?!. Ні, Олено, Ніна Петрівна хоч піснями з Україною пов'язана, а Віктор він і в школі російською базікав. Синок весь в нього пішов. Або…

- Що - або?

- Так нічого…

Я здогадувався що мала Олена на увазі. Мабуть теж помітила якісь риси в лиці і в поведінці від Аркадія Гребінки.

-І за що його тільки жінки люблять.

 

Від Олені я пішов ще вдосвіта. Вона поспішала на роботу, а після безсонної ночі та учорашньої випивки, показувала себе не зовсім здоровою. Розбіглися до дзвоника. Я повідомив, що наймаю будівельників на євроремонт у квартирі, так що мешкати тепер буду в липневому провулку. Я знав що прийти туди вона не зможе, бо ночами їй іноді дзвонить Аркадій. Ні, мені не буває ні смішно, ні соромно, коли лежачи в моїх обіймах, вона говорить чоловікові, що кохає його. Добре що не верхи на мені сидячи, а то б отой знавець жіночого кохання швиденько б розкусив, про яке кохання вона говорить.

 

Ірина Петрівна Повзик на місце нашої зустрічі прийшла за півгодини раніше. На той час я вже вартував на неї, так що зустрілися ми, як давні знайомі, ледь не вмираючи від сміху.

- Як знала, що ти вже на чатах, - мовила вона, коли ми перейшли вулицю і сходинками почали підійматися на мій поверх.

-А мені серце порадило вийти трохи раніше.

Вона пройшлася кімнатами, струнка, довгонога, з взірцево видовженим лицем, блакитними, загадково усміхненими очима. Густе, русяве, місцями майже біле волосся, важкими кільцями лежало по плечах. Коханки такого кшталту у мене ще не було.

- Зайві викрутаси тобі, думаю, не потрібні, - нарешті дійшла умовиводу Ірина Петрівна. - Фахівці у мене є, але ремонт виллється у півмільйона? Перекантуватись де знайдеш?

-У мене однокімнатна в липневому провулку.

-В липневому? Так ти, Іване, заможна людина. Кажуть там пречудове повітря.

- Запрошую на чарочку. Там все й обговоримо. 

Пів мільйона я викидав на зовсім непотрібну мені справу. В квартирі можна було жити і без євроремонту. Але таким чином я закладав підвалини нашого кохання з дружиною заступника мера. Першим порухом була помста Повзику за Марію. Але після вечері в липневому провулку, я набув такої жаги до Ірини Петрівни, що не помітити мого запаморочення вона не могла.

- На цьому тижні у мене ще два вартування, у вільні дні займуся квартирою, а у наступний вівторок можемо добре поквасити. Як з грішми, хлопцям треба закупати матеріали.

- Завтра о дванадцятій буду чекати на старій квартирі.

- Ото й добре.

Я оповістив Клару, що три тижні, а може й трохи довше у мене будуть господарювати фахівці ремонтники. Будуть грюкати, дзеленчати, та хіба це нам в новину. Майже всі квартири в будинку вже перетерпіли пластичну операцію, пришла й моя черга.

Книжки та деякі коштовні речі я перевіз в свою однокімнатну. Меблі, старій телевізор, холодильник, та все інше, залишив фахівцям на власне міркування. Всі ці дні я почувався наче людина, яка після довгої сплячки, опинилася в незнайомому місті, і не знає де їй приткнутися. В понеділок бігав по магазинах, купуючи незнайомі мені напої, заморські делікатеси, а ніч на вівторок пролежав витріщивши очі в телевізор, але нічого в ньому не бачачи й не розуміючи. Ранком поголився, провалявся з годину в ванні, весь час тримаючи слухавку на відстані витягнутої руки. О дванадцятій дня тинявся по квартирі, пережовуючи гадку, що Ірина Петрівна не подзвонить. Навіщо я їй здався. Чи мало працює в мерії молодших, вродливіших, розумніших. Але о другій годині вона подзвонила вже в двері. В присмерку коридору вона показувала себе такою вродливицею, що я не втримав стогону, що вихопився зі всієї моєї істоти.

- Заспокойся, Павловичу, бачиш, я прийшла. Що дурна баба, розумію, що нахапаю на себе багато ганебного теж розумію, але інакше не можу. Обридло дивитися на людину, яка мене в гроша не цінить. Ладно б уродливою, нікчемною була, на яку жодний мужик не зглянеться. Так з чого ми почнемо, як будемо гасити пожежу, квасити чи…

Далі все пройшло, як завжди, під дрімотне шерехтіння липового гілля. Поснули ми і прокинулися в обіймах, коли вже, сповзаючі з вологих Сіхоте-Алінських сугір'їв, смерки заполонили засмучене людською невгамовністю небо.

- У сучасному суспільстві ти ізгой. Тебе запрошують на посаду, радять балотуватися в раду, а ти морщиш носа. Ти відмовився від генеральського звання з-за якогось попика, якому до тебе рости та рости. Коли я почула як ти розмовляєш з мером, мені здалося що ти суцільна довбня.  Потім прийшов і відмовився від посади, за якою люди в чергу стоять. Ти примусив мене думати: оце криваве полювання за майном, що дає воно мені? Надію на що? Щастя жити одним днем, без віри в майбутнє. Твоя пошана, та ні, не тільки пошана, твоє шляхетне ставлення до жінок, поклони, цілування руки… Звичка бабія, чи як? Але чутка йде про твоє чуйне ставлення до жінки, яка була коханкою усіх, хто її домагався. І ти не втрачав терпцю? Шукав її живу, або мертву. Подивися на мого півня.  Що не скажи, у відповідь: мовчи, бабо! Чоловіки від жінок не вагітніють. Твоя зрада тільки в тому, що самець зливає в тебе своє насіння. Розумієш зливає. А я скидаю жінкам частку своїх залишків. Скинув і пішов собі. Облегшеним пішов. А ти вагітнієш, приносиш в родину чужу парость. Чи воно мені треба! Тебе, Іване, влаштовує таке ставлення до жінок?

-Я про це ніколи не думав. Я кохав Вероніку, коли вона зляглася з Гребінкою, кохав, коли мені казали, що моя дружина зраджує мені. Кохав її такою, якою вона була. Чим все закінчилося, тобі відомо. Тепер, коли її немає, я тулюся до жінок, які дарують мені те, що колись дарувала дружина. Ти, Ірино, вродливіша за неї, мудріша, шляхетніша, але я предобре розумію, що кохати тебе так, як я кохав Вероніку, це самогубство. Ти ніколи не зрадиш своїм діточкам, перетерпиш усі знущання Повзика, бо з ним ти жінка заможна, і він це добре розуміє.

- Син мій вчиться в московському університеті, донька не сьогодні-завтра вискочить за свого улюбленого офіцера, як що я подам на розлучення з Повзиком, чи візьмеш мене?

- На мою офіцерську пенсію?

- На твою офіцерську?

- Не знаю, Іро, якщо не зазирати в майбутнє, хоч зараз біжимо до загсу. Коли ти зі мною, мені нічого більше не треба. Продати квартиру, щоб як-ні-як жити на відсотки, це було б здорово, але там прописана донька. Без її дозволу цього не зробиш. Лякає одне - зробити тебе нещасливою?

- Отак і змарнуєш життя одинцем.

- У мене є ти.

- Чи надовго?

- Поки тобі не остогидне.

- Хочеш я народжу тобі синочка?

- Йоханий бабай, а чом би й ні! Нехай його виховує твій благовірний. Ото радіти буде, як побачить на лиці свого сина мого класичного носа.

- Для мене справді чудова перспектива залишитися одиначкою з малим на руках. Повзик мені такого не вибачить.

- Ти ж йому вибачаєш? Красуня, а плазуєш перед негідником. Народиш синочка одиначкою не залишу. Але ж не народиш, навіщо тобі в твої сорок така вагота.

Такі розмови точилися поміж нами кожного разу, коли закінчивши ліжковий променад, ми сідали за стіл погомоніти в присмерку. Мене дивувало що Ірина не поспішає додому, двічі навіть заночувала у мене. Виявилося все тільки на кінець другого тижня, коли до мене з візитом Ірина з'явилася зі своєї змінницею Світланою Карповою.

Обидві були трохи напідпитку, щебетали про аварію на тяговій підстанції, обціловували мене напомадженими губами. А коли вже посідали за стіл, і підняли чарки, Ірина виголосила тост.

- За тебе, Іване, за наше недовге свято. Завтра повертається з відпустки мій Повзик, стоятиме у нас на заваді, але ти не сумуй. Світлана ладна бути моєї змінницею в твоєму ліжку. Вона одиначка, може щось закрутите…

-А синочка хто мені народить, чи може обидві?

Спочатку я вирішив що жіночки жартують, хоча був трохи ошелешений жіночою безсоромністю.

- Ірочко, твій вже з моєю сусідкою Марією відпочивав. На Канарах або в Таїланді. І ти все йому вибачиш?

-У мене був відпочинок не гірше, Іване. Ти славний коханець і я при нагоді буду забігати. А Світлана, ти їй сподобався ще півтора роки тому з першого позирку. Ми з нею, як сестри. Ми незабаром зустрінемося, через тиждень відсвяткуємо завершення євроре-монту. Ти ліжко замов, та щоб не таке вузеньке, як зараз…

Світлана кривила в усмішці губи, так що тільки завдяки цій усмішці я здогадався про яке святкування натякає Ірина Павлівна.

-І ти погодишся на кохання утрьох? - спитав я Світлану, коли Ірина, випурхнула за двері, одарувавши мене пекучим поцілунком в губи.

- А чому б ні. Сучасне жіноцтво збожеволіло, майже всі одружені мають коханців.

-А неодружені?

Вона порозуміла мій натяк.

- Півтора року як без мужика. Як загребли Гребінку, насолоджувалася уявою, саме з тобою Іване.

- Так вже й зі мною? Але замовчимо все другорядне. Скажи тільки чесно, у Ірини до мене були коханці?

- Ти знову за другорядне. Якщо пестував якісь надії на Ірину, викинь з голови. Вона свого Повзика не кине, бо з одного куща ягоди. Тебе така відповідь улаштовує?

- Не розуміюся я в сучасному житті, Світлано. Сумно визнавати себе диспетчерською службою, де вартують однодобові службовці.

- Ти мене ображаєш, Павловичу. Не скажу за Ірину, але я справді кохаю тебе. Мені ні зміни, ні широкого ліжка не треба. Мені було боляче погодитися на пропозицію Ірини, але вона у нас за старшу, може витурити мене з роботи…

 

У квартиру, після євроремонту, я купив шикарний стіл, дванад-цять стільців до нього, холодильник і телевізор з тумбочкою. Про широке ліжко й думати не хотів, але воно вже стояло, коли я прийшов приймати у фахівців плоди їхньої тридобової творчості. Квартиру я не впізнав. Не думаю що євроремонт обійшовся у півмільйона. Мабуть таки розщедрилася моя невгавна коханка, відстібнула щось зі свого гамана.

Оздоблення квартири, коли я вперше ввійшов,  приголомшило мене: стіни сіяли, кожна дрібничка яскрила різнокольоровими сполохами. Чудасія та й годі! Але мене не милували дива сучасного дизайну. В хаті батьків все було рідніше, навіть облуплена стеля, після того як сусіди забули закрити гарячу воду.

Обережно ступаючи по своєму віддзеркаленню в долівці, я обійшов кімнати, лоджію, постояв трохи, міркуючи скільки це все може коштувати. Підійшовши до Ірини, стенув плечима.

- Музей та й годі. Райський куточок на землі. Треба було залишити фахівців на вечерю, обмити їхнє мистецтво, поки не труснуло бува.

- Бодай тобі шершня на язика - тріснуло!, - реготнула Ірина, долонею куйовдячи волосся на моїй голові. - Гарантую двадцять років без ремонту, якщо, звичайно, не запаскудять сусіди зверху.

- Мені б побачити ваше житло, Ірино Петрівна.

- За яким бісом. Хіба що кімнат більше, та взірцевий кабінет Повзика.

- Взірцевий?

- Обклеєний подяками та грамотами від відомих діячів мистецтва. Він їх, як нагороди, за готівку купує. Хобі у нього таке.

По кімнатах стояла моторошна тиша, бо пластикові вікна утримували вуличну шумівку. Нові батареї опалення були такі легенькі, що хиталися від дотику руки. Зиркнув на Ірину: чи так воно й треба?

- Не вагайся, Іване, все як у палаці президента.

Я був вражений оздобленням у Гребінки, але у мене працювали майстри вищого ґатунку. Далеко куцому до зайця, як сказав би мій батько. Правда, до життя у такому приміщенні треба було ще звикнути. Ребристі склепіння під стелею нагадували кінострічку з дитячого мультику: голови левів, котів, зайці, - якому дурню прийшло в голову облагоджувати жиле приміщення такими зайвинами.

Ірина Петрівна зиркає на мене трохи здивовано. Наче питає: невже не подобається?

- Гарно. Надзвичайно гарно, - заспокоюю архітектора за фахом, - але немає відчуття затишку. Не житло, а приймальня президента.

Сказав  ще й засміявся, так засміявся, що мій регіт кольоровими лелітками прокотився по долівці та стінах поки що пустельних кімнат моєї трикімнатної. Засвербіло навіть в паху, але почухатися на очах Ірини було вельми соромно.

- Оце царське ліжко за які кошти куплене?

-Є й мій внесок, так сказати - подарунок коханцю. Може спробуємо що воно таке?

- Ліжко, як ліжко. На мій позирк зайве широченне.

Думав, вибухне сміхом, але - ні, почала роздягатися. Не зачинивши навіть як слід вхідних дверей. Я рушив було закритися, але Ірина схопила мене за руку.

-З дверима повні гаразди, любий. З часом ти звикнеш до сучасних новацій. Навіть до купленого нами в складчину ліжка. Це не просто ліжко. Воно бачиш пульт управління лежить. Це не для телевізора, як ти думаєш. Він саме для ліжка. Подивися на оці цятки на ньому. Оця гойдатиме нас наче море човна. Друга проповзе під тобою вужакою, а що там далі даваймо покуштуємо цієї зваби. Та роздягайся вже!

Ірина роздяглася і примусила мене зробити те ж саме. Ліжко під нами ворухнулося, почало вібрувати, загибатися, кидати нас одне-одного в обійми. Від несподіванки я ледь не зіскочив на долівку, але Ірина з реготом посіла мною, і тут почалося таке, чого навіть у фантастичному сні не побачиш.

- Скільки ж ця лихоманка коштує? - поцікавився я, коли ліжко трохи втихомирилося і почало оповивати нас легенькими дрижаками.

- Про кошти забудьмо, на твою думку, чи ублажатиме нас ця іграшка в коханні?

- Йоханий бабай,  не знаю як ублажати, а заколисувати буде. Особливо як підемо по другому колу.

- Тобі б тільки жартувати.

 

Про це дивовижне ліжко Світлана дізналася від Ірини і обмивати мою оновлену квартиру не прийшла. Ірина декілька разів дзвонила, але відповіді так і не дочекалася.

- Адже зміюка, припала до чужого, умову порушила…

Роздратована Ірина навіть у ліжку зі мною поводилася не так, як завжди. Вона наче мстилася подружниці, видавала такі акорди, на які раніше була не здібна.

- Ти краще сусідку довби, - сказала, покидаючи мої апартаменти, - зустрічатися зі Світланою я тобі бороню.

Було б добре якби вона не вплутувалася в мої справи. Попе-редження Ірини я не сприйняв серйозно, того ж вечора подзвонив Світлані, дякував що не прийшла, питав коли з'явиться, але відповідь ошелешила мене.

- Ніколи, легше втратити тебе, ніж роботу.

Таким чином я повертався на круги свої. Після дзвоника до Світлани, запросив відсвяткувати новосілля Клару. Але вона теж мовила рішуче - ні.

-Я чула як ви вибрикували з цією видрою. Продовжуйте й далі, а до мене не лізь.

Не зайшла навіть подивитися в які хороми обернулася моя занедбана квартира. Не відповідала і дружина Гребінки Олена. Таким чином я майже дві доби розмірковував над тим що сталося. Бо не дзвонила і сама Ірина Петрівна. Я занепадав у глибоку тугу. Закривши квартиру, перебрався в однокімнатну в липовому провулку, читав книжки, наладив дружні відносини з п'янчугою Савовичем. В перший же день нашого застілля він розповів мені про жінку, яка за гроші напучувала його зав'язати роман з Марією. Допитувалася скільки разів на тиждень я забігаю до сусідки, коли повертаюся до себе.

-А самі ви тут давно мешкаєте? - питав я Савовича.

-З доби народження. Спочатку з батьками, потім з дружиною та діточками. А зараз одинцем.

-А діти де?

- Синок, Микола, ще на початку дев'яностих згинув, донька, Леся, громадянка Аргентини, іноді поживляє батька грошенятами. Розповзається Росія як стара дерюга, обростаючи закордонною грязюкою. Мабуть так воно й треба. Держава, яка зазіхає на сусідні народи, поступово вироджується. На мою думку, туди їй і дорога. Може народиться щось нове, більш стабільне.

Савович хоча й пив, але здорового глузду не втрачав. Обіч нього я й сам почав хапати лишку. Хоча й живилися ми не сивухою з будинку напроти, але почувався я після чаркування з Савовичем не зовсім добре. А Ірина Петрівна подзвонила десь наприкінці серпня, ледь не за місяць опісля приватизації нашого чудового ліжка.

- Як наші справи, Іване , чи не забув бува?

-Я шаленію від твого звірства, - від нервового запалу я  вже говорив зовсім не те, що треба було. - Я ночами не сплю, чекаю твого дзвоника, чотири тижні не був на нашій квартирі, пиячу тутечки з сусідом Савовичем.

Я не бачив лиця Ірини Петрівни, але по голосу відмітив, що вона була надто здивована такою відповіддю.

-А сусідка Клара, хіба ви так і не зляглися з нею?

- Яке там зляглися. Відправила мене геть, бо, каже, чула які ми з тобою коники викидали. Може приїдеш, я справді дуже сумую?

- Повертайся, обживай нову квартиру. Там тобі буде все і Клара і я, тільки не занепадай у пияцтво. Це не твоє - пане Мазухо.

- Ти така люб'язна, Ірино, твоїми вустами та мед пити.

- Завтра на хвильку зайду, навчу тебе мистецтву зваби.

Я вперше, за свої за п'ятдесят, почув що в світі існує якесь особливе мистецтво зваби. Спокушати жінок мене не навчили, бо досі вони самі спокушали мене. Чомусь, правда, ненадовго. Можливо Гребінка знав як це робиться, але замовчував, залишаючи собі простір занапащати чужі родини. Ірина й справді забігла на хвильку, кохалася навіть не роздягаючись, а від мене подзвонила до Клари. Про що вони там балакали майже годину, думав розповість сусідка, але вона так і не зайшла. Наступного ранку подзвонила Ірина.

- Скажи-но, любий, кого б із місцевих жінок ти забажав негайно побачити в своєму ліжку? Зокрема, звичайно, мене. Чула бавилися колись з української співачкою, Ніною Реміз. Як вона на твою гадку, ризикова жіночка?

- Ти жартуєш, Ірино? Вона дружина мого однокласника.

- Що не заважило тобі затягти її в ліжко. Ото ж слухай, з Кларою куліш не звариш. Вона мала надію одружитися з тобою. А Ніна Петрівна, в чому освідомили мене її співачки, тільки про тебе й гуторить. Синок їхній відбув до навчання, чоловік її, за моїм клопотом, негайно відбуває у відрядження по справах бізнесу. Якщо вона подзвонить не комизься, Віктор Реміз теж стріляний птах. Гуляєш сам, так даруй і дружині.

Якби у мене був вибір, яку з двох жінок повести до загсу, я б стямився вибрати Ніну Петрівну. Ірина була ближче до тіла,  а Ніна щі й до серця. Так що о восьмій вечора наступного дня Ніна Петрівна Реміз, роззявивши рота, дивилася на що завгодно, тільки не на мене. Довелося питатися.

- Ти до мене прийшла, чи до цього пластикового майна?

Вона наче тільки-но прокинулася від сновиддя.

- Скільки ж оце коштуватиме? Слухай, Іванку, у тебе є чого випити?

- Горілка є і коньяку трохи.

-Я трохи соромлюся, розумієш. Півтора року промайнуло. Давай вип'ємо за нас з тобою. По чарочці. Іноді я думаю, що мені треба було розлучитися з Віктором. Ми з ним майже не спимо… Таке утворилося відчуження, що краще не жити.

Два дні ми навіть з квартири не виходили. Поживитися було чим, ліжко було для нас не тільки штормовим морем але й землетрусами до дев'яти балів. Шереху від нашого кохання було чимало, не знаю вже як на це реагувала Клара, але мені було трохи соромно, коли Ніна видавала такі коники стогонів, що у мене волосся ставало дибки. Наступного тижня вона щоночі бігала до мене. І все б гаразд, але гнітила мене думка, що незабаром в наше з Ніною щастя Ірина Петрівна впустить цівку отруйного відвару. Добре що Ніна питалася, хто з місцевих фахівців і за які кошти може облагородити їхнє з Віктором помешкання. Такі питання йшли всупереч бажанням розлучитися з чоловіком, так що особистих надій на сумісне життя з Ніною я не виколисував. А коли так, чого б ото я втручався в справи Ірини Петрівни, яка останнім часом настирливо питалася відсвяткувати з нами якесь релігійне свято.

-А чого б ні! -  радісно вигукнула Ніна Петрівна, почувши за яким бісом дзвонила мені жіночка, яка прикрасила моє  життя таким взірцевим устаткуванням.

Ірина Петрівна прожогом заходилася влаштовувати нам "тайну вечерю", запросила в допомогу Ніну Петрівну, так що зо два дні ці дві жіночки здружилися так, наче знайомі були з раннього дитинства. Я двічі бігав по магазинах за напоями, на базар за овочами, повертаючись, помічав на лицях моїх коханок загадкові усмішки, красномовні позирки. Не соромлячись вони по черзі цілували мене окремо за моркву, буряки, цибулю, навіть за китайський часник, хоча він в ніяке порівняння не йшов з місцевим. Звичайно я вже порозумів, що ці дві пташки змовилися здійснити свою завітну мрію поласуватися коханням, про яке не тільки чули, але й надивилися на нього по телебаченню. Згоден поки я один поміж ними, а якщо їм приспічить кожній по два мужика. Отоді вже гнатиму їх в три шиї, бо такої огиди не стерплю.

Так звана "тайна вечеря" почалася з доброго італійського вина, смачних заїдків, з анекдотів про Вовочку, який накручував гайки на знаряддя неньчиних коханців, щоб не втекли до приходу батька. Я ніколи ще не бачив жінок такими веселими, особливо коли ми утрьох опинилися на хвилях ледь не штормового океану. Не знаю вже яким я був у послужному списку моїх коханок, але досвід Ніни Петрівни ні в яке порівняння не йшов, хоча й зі п'яною, але ж трохи таки соромливою поведінкою Ірини Петрівни. Що до мене, не вподобалося мені перебування в країні рожевих мрій моїх коханок. Ранком, поки вони ще спали, я обмірковував собі якби жінки не забажали "Таємного ранку". Першою прокинулася Ірина, витягла мене за руку на лоджію.

- Знаєш, Іване…

- Знаю, наодинці ми з тобою раювали, а учора… Не треба цього більше, га?

- А як же наша скромниця?

- Не сподобалася вона мені, була гадка що з нею це не вперше.

-Атож. Я мабуть піду, а ти дивись сам: я або вона?

Коли Ніна прокинулася, третьої лишньої в квартирі вже не було. Вона ховала від мене очі, питалася чи не зробила чого зайвого. Випила три чарки коньяку і знову завалилася в ліжко.

Дзвонила Ірина Петрівна:

- Що там у вас?

-Я прибираюся на кухні, Петрівна ще спить.

- Не закисай тільки, добре.

-У мене одне бажання, поїхати зараз з тобою за місто, трохи відпочити на лісових озерах. Забути учорашнє…

- На цьому тижні такої нагоди не буде, а за учорашнє пробач… дурисвітство це, наслухалася жіночих балачок…

Ніна Петрівна прокинулася далеко за південь. Довго плескалася у ванні. Раніше кликала розім'яти плечі, але на цей раз змовчала. Випивши чаю, соромливо всміхаючись, спитала:

- Так я піду?

- Як забажаєш.

-А ти?

- Що я?

- Може зляжемося, га?

- Тільки не сьогодні, добре.

Я проводжав її до зупинки автобусу. День був спекотним, майже роздягнені жінки по вулицях викликали почуття ганебного смутку. На хвильку виникло бажання поїхати до лігва в липневому провулку, але засумнівався, що щільно закрив кран над раковиною з недомитим посудом. Зійшовши на поверх, постояв біля дверей Клари, навіть рукою погладив, але не подзвонив. Бо соромився самого себе. Коли прибрався за вікном вже засутеніло. Почитав би, але всі книжки поки що залишалися на старій квартирі. Наладив ліжко на легенькі океанські брижі і не помітив як заснув.  

    

 Частина восьма

 

Ми сидимо з сестричкою на лавочці, легкий вітрець здуває з віття пелюстки відквітлої липи: вся земля, трава,, асфальт і самі ми з сестричкою заплямовані маленькими жовтенькими цятками. Елеонора ловить їх долонею, нюхає, потім здмухує, просліджуючи куди вони впадуть. Із всього, що вона мені говорила, запам'ятав тільки один її висновок, не зовсім мені зрозумілий.

- Те, що ти живеш, включно моя заслуга.

Я сиджу розмірковую над сестриним вироком, іноді копилячи рота, бо ніяк не можу втямити що вона мала на увазі. Для Елеонори я повний бездара, бо не генерал, не бізнесмен, не видатний урядовець мерії, а такий собі марнотратник життя. Щоб не показувати себе повним нікчемою розповідаю сестричці про свої мандри по теренах України. Про жіночку, яка зустрічалася мені в яке б місто або селище я не заходив. Можна сприймати цей факт за похибки зору, або розуму, бо все вбрання на жінці, від сукні з кофтиною до чобіт, як і зачіска, залишалося завжди однаковісінькими. Ми тоді, а було це років з п'ять тому, мандрували з Олексою Квіткою, досить мальовничою людиною, з обличчям мисливського собаки - широким у лобі і довгим вузьким від очей до підборіддя. Жінки, коли ми проходили вулицями, тільки на нього й дивилися, але він аніскілечки не погорджував своєю оригінальною вродою. Його запрошували грати в кіно, але він тільки всміхався у відповідь, залишаючись фахівцем по удосконаленню цегли для будівництва хмарочосів, котрих ні в Росії ні в Україні  на той час ще не будували. Дивно те, що жіночка з'являлася на очі тільки мені, а Олекса, не знаю вже, робив вигляд, що не бачить, чи справді не бачив, бо посував собі далі, коли, роззявивши рота, я зупинявся щоб простежити кудою вона уходить.

Краєм ока зиркаючи на сестру, я бачив на її лиці зухвалу усмішку недовіри, і ще більше набував певності в тому, що ми з нею діти різних батьків. Або мати злягалася з якимось коханцем, або Елеонору батьки вдочерили, щоб не займатися марнотратством на усі пологові справи. Так воно мабуть і було, бо особливо теплих почуттів до сестри у мене не було ніколи. Я шанував її запал до комерційних справ, але не бачив у ньому особливого сенсу. Залицяльників у неї вистачало, були, мабуть, і коханці, але пролітали вони повз неї, як метелики повз квітку, з якої висмоктали нектар. Дітей вона недолюблювала. Пам'ятаю її висновки на цю тему: "Я не дурна, щоб гаяти час на виховання діточок на шкварки для зажерливої держави…" Я Елеонорі не суперечив, бо сам же був такої думки. Скільки хлопчаків полягло в Чечні, а скільки в Афгані… А ця Єльцинська перебудова?..

Сестра цікавиться як у мене з готівкою; чи вистачає відсотків після того як потрапився на євроремонт у квартири.

- Така дріб'язкова суєтність, як гроші, мене не марнує, - відповів я трохи таки зухвало. - Оплачувати дві квартири затратно, скоріш би знайшлася донька.

- Утримувати таку дівулю затратній, шановний братику. Лізоньці поки що  шістнадцять.

Мені почала обридати така співрозмова з сестричкою, але сваритися особливого бажання не було. Вертілося на язиці отруйне - звідки у її баксів ноги ростуть, але я ухилився від свари.

- Ти вже кажи, сестро, що тобі від мене треба. Вартовим в твою ресторацію не піду, бо сама бачиш, я не справжній вояк.

- Бачу що не справжній. Пронюхала вже. Була одна гадка, та, бач, щезла. З  тобою куліш не звариш.

-І я про теж…

  

Вкарбувалося в пам'яті як батько стоїть біля розчиненого вікна з книжкою Гоголя в руці і, не дивлячись в неї, по пам'яті читає рядки з оповідання "Ніч проти Різдва". "Одна тільки ніч залишалася йому тинятися на білім світі; але й цієї ночі він метикував, як би то зігнати на дружину свої злість…" Я тоді не звернув уваги на ці рядки, але вже через роки, перечитуючи Гоголя, побачив, що чорт метикував утворити помсту ковалеві, а не дружині, як читав батько. Хоча мабуть і чорти сваряться зі своїми чортицями, і теж вчиняють їм помсту. Або чортиці чортам, що вельми найймовірніше. Виникло нестерпне бажання негайно знайти "Вечори на хуторі під Диканькою", поставити себе на місце батька. Що відчував він, читаючи те, нікчемне на перший погляд оповідання. Що примусило батька вивчити його напам'ять. Це ж не вірші, які легко запам'ятати. А головне чому в моїй пам'яті закарбувалася "помста дружині", а не ковалеві, як у Гоголя. Можливо, це вже згодом у мене самого виникла оця "помста дружині", потаємна мрія вчинити помсту жінці, яка на велике моє кохання відповідала мерзотним знущанням.

Я швидко рушив до книжкового магазину, питався у дівчат чи не знайдуть  мені україномовного Гоголя, але вони тільки очами кліпали.

- Який україномовний, Гоголь писав російською…

- Мені треба в перекладах…

Жіночка копилить губи і я вже знаю що вона скаже. Стенаючи плечима, виходжу геть з магазина.

З протилежного боку вулиці над дверима будинку красується напис "Букініст". Перетнув вулицю, заходжу до магазину. Відразу шибнуло  знайомим повівом бібліотеки мого першого гарнізону. На полицях - безліч книжок. Крамарка неспроможна знати, чи є щось мені потрібне в оцих поцінних звалищах. Але питаю таки далеко не юного віку жіночку:

- Засвербіло читати Гоголя в перекладах українською, чи не порадите де знайти?

- Чому саме в перекладах, ви бачу володієте російською.

- Засвербіло, бачте. Батько читав україномовні тексти по пам'яті, вспомини ятрять душу. Не мав змоги купити в Україні, а тут приспічило.

Жіночка пообіцяла принести, бо на згадку була у неї вдома така добірка. Записала номер мого стільникового, щоб при нагоді подзвонити. Задоволений, я неспішно посував додому, коли ледь не під самі ноги на хідник вискочив всюдихід мера Негоди.

- Іване Павловичу, - відчинивши дверцята, вигукнув він. - Далеченько поспішаєте? Бачу зраділи, ото ж залізайте, у мене є для вас цікава пропозиція.

Мер сидів на задньому сидінні саме за головою водія. Я відчинив дверцята і сів поряд. Поручкалися. Поручкалися з водієм, якого я добре знав ще за часів коли працював у мерії. Зеленкуваті очі Негоди зблискували веселими вогниками.

- Ви, бачу, охлянули трохи, пане Мазухо. Працюєте де?

- Дурня клею, Петре Семеновичу.

- Не сподобався сестрин бізнес? Даремне. Люди до неї натовпом йдуть.

- Йдуть хто при кишені.

- Здивував, бач. Жебраки по ресторанам не ходять.

У мене виникло бажання зупинити машину. Від поділення народу на панство та кріпацтво мені горлянку перехоплюють судоми, і я починаю шанувати Леніна. Негода помітив мабуть як спотворилося моє лице.

- Вибачайте, Павловичу, ви ж знаєте як я ставлюся до сучасної влади. А ваша сестра молодчина, підтримує сирітські будинки, пропонує відкрити їдальню безпритульним.

- І ви в тому певні?

- На сто відсотків. Утримуємо поки що, бо немає кому прибиратися містом.  Особливо взимку. Та, бачте, є люди які звикли по смітниках шпортатися, аби тільки не працювати.

- Щоб працювати на сучасну комерційну наволоч, треба поперед добрі м'язи накачати.

У здивованого Негоди очі на лоба повилазили.

- До заколоту звете, пане Мазухо!

- На вашу думку все, що робиться, по-людському?

- Не думаю, що так, але певен що м'язами справедливих відношень у суспільстві не побудуєш. А схибити те що є - можна.

Я промовчав, розуміючи що Негода має рацію. Жодна революція шляхетними нас не зробить. Елеонора залишиться Елеонорою, Негода - Негодою, а Мазуха - Мазухою. Вже в кабінеті мера, випивши по склянці кави, Семенович виказав за яким бісом мене покликав.

- Є можливість добре заробити. Зараз піде на нерест кета. Є у нас річка-невеличка, з прозорою, як сльоза водою.  Ми маємо ліцензію на вилов. З твоїм військовим досвідом з браконьєрами справимося. Головне завдання не тільки здобути риби, але й не ушкодити нересту.

У мене виникло чимало питань, але Негода енергійно захитав головою.

- Тільки без питань. Це не моя задумка, куди піде риба не знаю, та й знати не бажаю. Не зробимо ми, інші зроблять. Ото ж поміркуй, друже.

Я обіцяв доречно відповісти, бо була підозра, що нічого доброго нам з мером оця витівка не принесе. Якщо навіть впаде по мільйону до кишені, але з'явиться гачок, за який нас можна буде при нагоді зачепити. Мене та Негоду при нагоді. Я посміхнувся, на що Негода допитливо вистрелив очима.

- Це з Москви заява, розумієш?

- Заява на кету, чи на мне, як виконавця?

- На те й на друге, тебе там добре знають.

Йшов від Негоди, тримаючи на думці Семена з його кримінальним оточенням. Була гадка, що одна із замовниць моя сестричка Елеонора. Так що частина поживі залишиться в її льохах, як в нашому місті так і в Москві. Бо не літала б вона по декілька разів в місяць до столиці. Для себе я вже вирішив відмовитися від пропозиції, особливо після того як, подзвонивши, Негода запитав яким озброєнням я б хотів скористуватися. Таке питання мене вельми здивувало.

- Озброєння, проти кого?

- Наймати охоронця коштовно, так що зброю обговоримо.

- Шукайте собі, Семеновичу, башибузука поміж рекетирів, я в такі іграшки награвся. Бувайте…

Вночі подзвонив Семен з Москви.

- На вас була надія, Павловичу. Безбоязний вояк… 

- Я не браконьєр, Семене, вибачай…

Тепер я вже досконало знав за яким бісом приходила до мене Елеонора. Спровадити мене на рибні промисли, здобути на продаж осінньої кети. Надибати за моєю допомогою трохи грошенят. Бо, соромно ж - бойовий офіцер байдики б'є. Бідкається сердега. Вона мала рацію моя сестричка. Я б не відмовився помандрувати, якби оті мандри не шерехтіли коштовними папірцями. Наприклад, відправитися в якусь наукову експедицію, вкупі з шляхетними вченими. Набратися досвіду тайгового побуту. Але на такі подвиги мене ніхто не запрошує. І мабуть не запросить, бо не з того я куща ягода. За що мене звільнили з армії? У кожного своя гадка. Свої домисли. Хіба хто повірить, що з-за якогось неосвіченого попика. Чи не загубив часом бездарним командуванням чималу кількість необстріляних пацанів? Бодай би отим чуткам та по справжніх вбивцях молодої парості прокотитися.

Не знаю вже кого Негода відправив на рибні промисли. Передчуття не обмануло мене. Рибалки так і не повернулися по своїх домівках. Залишилися побитими на тельбухах випотрошеної кети. Але кримінальне слідство не знайшло кого звинуватити. Гроші залишилися в кишенях замовників. Я дзвонив Негоді, прибігав до нього, питав як таке могло статися, але він затуляв мене долонею рота.

- Помовчи, інакше нам не жити. Люди знали, куди йшли. Сучасні наймити  раби по крові, вони мріють про добросердого пана, не тямлячи того, що сучасний пан це злодій. Раніше раби пестували мрію про волю, сучасні - надію на гроші. Сьогодні це люди на витрати, розумієш.

Я дивився на мера, не розуміючи що він меле. Люди на витрати. Як на війні. Виходить сьогодні в Росії відбувається громадянська війна? Хто має гроші той безкарно побиває людей, які на нього працюють. Але ж Негода був справді наляканим, бо саме він набирав людей на рибні лови. Він озброїв того, хто очолював гурт рибалок. Заздалегідь продуманий план. На підозрі у мене моя сестричка, Семен та його московське оточення. Йти до прокуратури? Розповісти про все, що знаю. Розповісти я розповім, але до дому не дійду. Бо все що робиться в сучасній державі, робиться з дозволу державних урядовців. Хто більше награбує той і пан.

Чалапкаю вщерть розбитий до квартири в Липневому провулку. Шлях не близький, але йду не поспішаючи. Подумки розмовляю з Олександром Гринем: чи знайде він мені якийсь притулок в Америці? Чи знайдеться там мені куточок, з якого ніхто не витягне за хвіст, не вгонить кулю в лоба? Чи може й там треба жити, як казав колись батько: куди б ти синку не поїхав, усюди треба плазувати перед плазуючими.

Не доходячи до Липневої, звертаю у кривульчасту вуличку, яка, наскільки знаю. виведе мене до річки, малою водою якої можна дістатися вервечки островів, з кущами, рибалками, і засмаглими дівчатами. Давно треба було повалятися на пісочку, а там дивись рибалки на юшку запросять. Отож треба забігти в крамницю, купити горілки, хліба та кільце ковбаси. Тоскні думки посуваються в темні закутки мозку, на їх місце виходять трохи світліші. Бодай би отих тоскних зовсім не було. День теплий, сонечко не дуже палке, продавщиця зиркає на мене допитливими очима.

- Вперше на річку? - питає.

- Атож.

Укладає в пакета купівлі, щоб не було помітно що несу. Подаю крамарці купюру в п'ятсот карбованців, вона відраховує решту. Запрошує заходити при нагоді, бо хоча й лежить дорога до річки, відпочиваючі запасаються заїдками по супермаркетах, а її бізнес майже не дає прибутку. Жіночка гарненька, повненька з чорними завитками волосся з-під білої хустини. Дивиться, наче прагне сказати: "Випийте зі мною, будь ласка!". Вже на виході обертаюся і кажу, всміхаючись.

- Причиняй свій бізнес, ходімо на річку разом?

- Я б з радістю, але може ще хто прийде.

"Які ж вони сьогодні всі доступні, наші жінки, - думаю собі, решту готівки засовуючи в кишеню штанів. Я не рахував решти, але краєм ока скоріше  відчув, ніж помітив, якусь похибку. - Не біда, коли скривдила на якусь сотню, перебивається бідна с копійки на копійку…"

Коли повертався крамниця була закрита. Вдома виклав з кишені готівку і наче мене під вдих вдарили. Аж присів від несподіванки. Подав крамарці п'ятсот, а рештою отримав вісімсот п'ятдесят. Від сорому не знаходив собі місця. Буйна уява вимальовувала почуття жіночки, коли перерахувавши гроші, помітила збиток. Отакий тобі залицяльник, бовтун безсоромний. Заснув далеко за північ, але вві сні мене переслідувало бліде жіноче лице з чорними завитками з-під білої хустки. Можна було приховати свою справжню сутність, натягти на лице машкару і у тієї ж жіночки купити пляшку коньяку та двійку цукерок. Отаким вчинком колись нахвалявся мені Аркадій Гребінка

 

                                  Далі буде