Слово про партизана

 

Документальна повість

 

Закінчення, початок в 30 номері

 

Партизани перемогли.

 

За винятковий героїзм, проявлений в боях біля села Веселого Павловського нагороджено орденом Леніна.

Тяжко пораненого Павловського хотіли, було, відправити літаком на Велику землю для лікування, однак Михайло Іванович ніяк не бажав розлучатися з партизанами. Він довго лікувався. Кістки поранених ніг зрослися, але ходити йому було вже важко. Павловський шкутильгав, спирався на палицю; ступаючи, якось широко розставляв ноги.

Приймати участь в бойових операціях він поки що не міг, тому Ковпак призначив його своїм помічником по господарській частині. Це підвищення явно не сподобалось Павловському, але він згодився урядувати господарством з'єднання після того, як Ковпак пообіцяв включати його і в бойові операції.

Павловський виявився добрим хазяїном. Нагодувати, одягти ї забезпечити боєприпасами всіх партизанів з'єднання було не легко, особливо в стадію, коли ще не налагодився зв'язок з Великою землею. Все це можна було дістати тільки в боях у ворога, тобто ціною крові й життя товаришів по боротьбі. Тому Павловський дуже економив. Петро Вершигора та інші бойові друзі називали його навіть скнарою, посміхалися, коли Павловський не хотів відпустити зайвої літри спирту Отже, нова робота була не тільки клопітливою і важкою, але ще й невдячною.

Та Павловський не дуже зважав на це, а з головою поринув в господарчі            турботи, проявляючи винахідливість і спритність. Коли на Князь-озері готували на товстому льоду площадку для прийому літаків з Великої землі, Павловський використав перебування партизанів при озері для заготівлі риби. Був тридцяти п'яти градусний мороз, крига товщала, загрожуючи рибі загибеллю. На березі пробивали ополонки, сюди йшла вся риба, щоб не задихнутись. Рибалки черпали її широкими вилами з потовщеннями на кінцях зубців.

Німецька авіація знайшла аеродром на Князь-озері й розбомбила його. На підступах до озера збільшувалися німецькі гарнізони, ворог замикав кільце. Треба виходити з пастки. Готуючись в дорогу Павловський в радгоспі Сосни, який став поміщицьким господарством захопив багато вівса й рогатої худоби.

З покращенням стану здоров'я, Павловський все частіше докучав Ковпакові своїми проханнями давати бойові завдання. І Ковпак став посилати свого бойового друга командиром зведених груп або представником штабу з'єднання при проведенні особливо складних операцій.

Кілька рот під командуванням Павловського напали на станцію Лихва, знищили там два ешелони і так все переколошматили, що німці припинивши наступ на білоруських партизанів, відтягли війська до залізниці.

Під Києвом партизани, якими командував Павловський, підірвали залізничний міст через Тетерів, надовго розірвавши важливу магістраль Київ - Ковель.

Тут же, на Київщині, Павловський випросив у Ковпака три роти на "господарську операцію", напав на райцентр Великі Шепеловичі й захопив склади з сіллю, мукою й вівсом.

7 квітня 1943 року по річці Прип'ять з Мозиря йшла німецька флотилія вниз за течією до Аревичів. Пливло шість броне пароплавів і п'ять катерів. Партизани, що залягли на березі, вогнем з гармат і бронебійок та кулеметів розгромили ворожу флотилію, але один пароплав вдалося тільки підбити, і він сів на мілину протилежного берега. Кулеметним вогнем партизани загнали екіпаж пароплава в трюми й нікому не давали навіть виглянути.

А вже сутеніло. Що робити?

В цей час всі партизанського берега відпливли два човни. Один поплив праворуч від пароплава, другий - ліворуч.

Партизани, що залягли на березі, затамувавши подих, стежили що ж буде далі. Такого зухвальства навіть вони не пам'ятали: досить було кільках влучних пострілів,щоб човни з партизанами, що були на них, піниш на дно.

Один човен ворог підбив, а другий наблизився до пароплава, і з нього вилізли на палубу Павловський та ще один партизан. Потім до пароплава рушили ще два човни.

З крайнього ілюмінатора німець навмання дав чергу з автомата, Павловський, підкравшись, схопився за автомат і вирвав його з рук німця. Потім, кинувши гранату в ілюмінатор, підпалив судно. В трюмі, звідкіля запалахкотів вогонь і повалив густий дим, здійнявся несамовитий крик приречених. Деякі з них, не витерпівши, пробували вилізти на поверхню, але тут же були скошені автоматним вогнем. Тим часом напарник Павловського ходив по палубі й автоматними чергами знищував німців у трюмах. Один німець кинув гранату на Павловського, але не розрахував: граната полетіла в воду й та вибухнула.

Знищивши команду ворожого корабля й прихопивши з собою двох німців як "язиків", Павловський з товаришами повернулися на берег Після розгрому ворожої флотилії командири трьох з'єднань Ковпак, Федоров і Мельник вирішили спільно вдарити по великому окупаційному гарнізону міста Брагіна, щоб захопити там склади з боєприпасами.

Дуже домагався цієї операції Павловський. Він надіявся, захопивши Брагін, поповнити запаси продовольства та фуражу.

Під ворожими кулями йшов він з бійцями в наступ і владним голосом підбадьорював молодших своїх товаришів:

-Вперед, хлопці! На відставати! Тільки вперед!

Склад з боєприпасами захопити не вдалося /німці встигли його знищити/, зате з Брагіна вивезли багато хліба, солі, цукру та обмундирування.

В червні 1943 року, за місяць до поєдинку Червоної Армії з фашистськими полчищами на Курській дузі, почався легендарний рейд партизанського з'єднання Ковпака на Карпати. Основні завдання рейду - пожвавити там партизанську боротьбу, паралізувати рух поїздів, не дати ворогу посилати підкріплення на Курську дугу. Так почалася знаменита"рельсова війна", в якій приймали участь також партизан з'єднань Федорова, Сабурова, Малика, Шитова, Скубка.

З'єднання Ковпака, в якому на той час було вже 1800 партизанів, сотні підвід з мішками борошна, солі та сала, велика череда худоби; пройшло через ліси і гори, міста і села, змітаючи зі свого шляху німецькі гарнізони.

Поява великого партизанського з'єднання в західних районах України, в Галичині, тобто в глибокому тилу, далеко від лінії фронту, була для ворога несподіванкою. Тут фашисти почували себе відносно спокійно: народ вважався повністю підкореним.

І ось саме на цій землі від рук партизанів Ковпака котяться під укіс поїзди, летять в повітря десять залізничних мостів, двадцять мостів на шосейних дорогах. Саме тоді, коли в розпалі була битва під Курськом, перестали працювати або працювали з перебоям залізниці, що ведуть на станції Шепетівка, Станіслав, Тернопіль, Надвірна, Стрий, Проскурів. Партизани трощили на своєму шляху ворожі військові бази, фашистські установи. Захоплені у ворога хліб, сіль, цукор, одяг, худобу роздавали людям, що давно вже терпіли від голоду й нестатків.

Та дії партизанів на цьому не закінчились. Не дивлячись на відчайдушний опір фашистських військ, партизани прорвалися до нафтопромислів і стали їх громити.

Щоб знищити нафтопромисли в Биткові, Ковпак сформував ударну групу з двох рот, одного кавалерійського ескадрону та взводу бронебійників. В ударній групі були також найдосвідченіші підривники на чолі з Платоном Вороньком - любимим партизанським поетом. Загальне керівництво діями ударної груш здійснювали представники штабу з'єднання Павловський та Паній. Хоча охорона промислу чинила впертий опір, вона вимушена була відступити, але їй вдалося закріпитися поблизу на горі. Тоді Павловський наказав командирові роти Карпенку обійти противника і вдарити по ньому з тилу. Провідник з місцевих комсомольців провів роту Карпенка в тил, і вона несподіваною навальною атакою вибила ворога з гори. І ось запалали, нарешті нафтові вишки в Биткові.

Коли почало розвиднятися, диверсійна група на чолі з Павловським та Паніним збиралася вже відходити з Биткова. Але в цей час до партизанів підійшла людина в засмальцьованому робочому одязі.

-Пани-товариші, зруште ось тутки! - показав вія на ледве помітний бугорок, весь зарослий травою.

Але партизани не поспішали виконувати прохання цього дивака - незнайомця. Чого це ради вони підриватимуть якийсь там бугорок, коли вибухівка в них дорожче золота?

А догадливий Павловський притулився вже вухом до землі, начав прислухаючись до звуків, що доносилися з глибокого підземного царства потім радісно вигукнув:

-Хлопці, гуде! Нафта гуде під землею! А ну, закладайте скоріше вибухівку.

Згодом від вибуху розверзлася земля, затремтіли скелі, а на тому місії, де був бугорок, заклекотіла палаюча нафта.

-Далі, далі йдіть, товариші! Там за горою нафтопровід через річку тягнеться, - закричав гуцул і швидко зник.

Нафта запалала не тільки в Биткові. Вона палала і в Пасічні і в Маняві, І в БухтівцІ, і в Дзвинячі, і в Яблоневі. Вночі над обрієм можна було бачити велетенську заграву, що не згасала кілька днів і ночей.

-То дід Ковпак закурив свою цигарку в Карпатах, - говорили партизани.

Відомі карпатські промисли Станіславщини були знищені.

Луна від цих партизанських ударів докотилася до самого Гітлера. Фюрер рвав і метав: через отих клятих партизанів його звитяжні війська відчувають нестачу пального. Партизани підривають майже всі залізничні колії, що ведуть на схід... їх дії вже багато… нашкодили операції "Цитадель", яка почалася на Курській дузі і яка повинна була повернути ініціативу фашистському рейху. Фашистські війська вже терплять на Курській дузі поразку, від якої не оправитись, і фюрер, скаженіючи, дав прочухана Гіммлеру - керівникові державної таємної поліції. Гіммлер, щоб якось догодити фюреру, послав на боротьбу з грізним Ковпаком свого близького друга обергрупенфюрера СС  Крюгера. Це був найдосвідченіший знавець гірської війни. Крюгер під час першої світової війни керував боями в Карпатах. Отже, як сподівався Гіммлер, він обов'язково повинен подолає отого хитрого "більшовицького бандита Кальпака".

Крюгер розгорнув кипучу діяльність.

Він вирішив оточити партизанів в горах між Прутом і Бистрицею і знищити. Для цього почав стягувати сюди багато карателів, якими були буквально забиті всі села по долині річки Прут. Партизанів оточили охоронні полки СС і дивізія "Галичина". Близько чотирьох дивізій не попали на східний фронт, а були повернуті на боротьбу зі з'єднанням Ковпака. Нелегко буде пробитися ковпаківцям з оточення шістдесяти тисяч карателів.

Крюгер, розташувавшись зі своїм штабом в Ділятині, мабуть, від задоволення потирав руки: на цей раз партизанам уже не вирватись - кільце навколо них надто міцне. Тепер можна розпочинати операцію по знищенню більшовицьких бандитів.

А в цей час партизанські артилеристи відкрили шалений нищівний вогонь по Поляниці, щоб ворог, повіривши, що тут буде прорив, стягнув сюди побільше війська. Поки основні сили карателів скупчились біля Поляниці, Ковпак і Руднєв спрямували навальний раптовий удар по... станції Ділятин та місту. Була глуха ніч. Сонні, ошелешені карателі не змогли вчинити серйозного опору, бо ніяк не чекали такого зухвальства. Ударна група під керівництвом Зериигори - Горкунова зім'яла в Ділятині роту охорони Крюгера, а Крюгер, схопив спросоння кітель з орденами та портфель з документами, без штанів в чоботях на босу ногу зник крізь вікно. Йому вдалося-таки на одній з бронемашин, що охороняла штаб, користуючись нічною темрявою, проскочити через Прут і врятуватися. Трохи згодом партизани осіли й міст через Прут.

Після того, як комісар Руднєв поставив заслони на місцях, звідки може заявитися вороже підкріплення, колона партизанів швидко стала виходити з оточення. На збірному пункті партизані зустрічали члени штабу Павловський і Вазима.

На місце прориву Крюгер слав підкріплення. Стримуючи натиск фашистський військ, гинули в нерівній боротьби й партизани. Загинув і комісар Руднєв, але ворогу так і не вдалося прорвати заслони й розгромити партизанське з'єднання.

Зазнавши невдачі, Крюгер перегруповує силу, утворюючи нове кільце оточення. Тепер вислизнути з пастки можна, тільки розділивши партизанів на декілька дрібніших груп, бо прорвати вороже кільце, значно ослаблене партизанське з'єднання, вже не змогло б. Так було створено шість партизанських груп, які очолили Ковпак, Матюшенко, Павловський, Кульбака, Кудрявський та Вершигора. Кожна група мала заданий маршрут для подальшого руху. Тепер вся надія на провідників з місцевих патріотів, які вестимуть партизанів неходженими гірськими тропами; на хитрість, винахідливість командирів та вміння партизанів прослизнути біля ворога непомітно, без єдиного пострілу. І ось партизанське з'єднання ніби розчинилося повітрі, воно кудись зникло. Над лісами кружляла "рама", в лісах гасали озброєні до зубів карателі, шукали партизанське з'єднання, а від нього і сліду не було.

Партизанські групи, кожна по своєму маршруту, поверталися з походу в рідні місця. Партизани були вкрай перевтомлені, змарнілі, виснажені, але на їх обличчях можна було помітити почуття задоволення від чесно виконаного обов'язку перед українським народом, , перед Вітчизною.

Згодом група Вершигори - Войцеховича зустрілася з групою Павловського - Горкунова. На короткій нараді керівників Михайло Іванович попросив об'єднати обидві групи в одну, тому що керувати людьми йому вже важко: дошкуляють старі рани, хворі ноги починали здавати. З Павловським згодились.

А генерал Крюгер, розлючений невдачею, розпочав нове прочісування лісів і гір, нові пошуки партизанського з'єднання. Карателям іноді вдавалося натрапити на слід якоїсь партизанської групи, оточити її, але народні месники кожного разу вислизали з заготовленої пастки в стиках частин противника.

Партизанська група Вершигори - Войцеховича, до якої тільки щ приєдналась група Павловського - Горкунова, відправилась на Полісся, на збірний пункт, призначений Ковпаком. Тихо, непомітно для ворога, переправилися через Дністер, але згодом були оточені в Чорному лісі. Понад  десять тисяч ворожих солдат вищирилися проти партизанської групи в чотириста чоловік. Проте групі вдалося вислизнути непоміченою по шосе околицями Станіслава.

Після цього партизани вскочили в пастку, заздалегідь заготовлену Крюгером для груш Ковпака, але вибралися й з неї.

Куди ж податися далі? Крюгер переслідує партизанів у лісах і горах. Саме там чатують на партизанів його гарнізони й засідки. Тому партизани пересіли на коней, яких роздобули в селян, і верхи швидко рушили степами.

На півдорозі до Шепетівських лісів зупинилися в маленькому рідкому лісочку на дньовку. Весь день відпочивали, а над вечір побачили на дорогах колони машин і танки. Навколо лісочку щільним кільцем розташувалися піхотинці і негайно ж стали окопуватися. Укріпляли зайняті позиції, щоб не дати партизанам вислизнути вночі з заготовленої пастки. Ворог явно намірився одним могутнім ударом знищити партизанів.

Але вийти з ворожого оточення допоміг їм один місцевий вчитель, який під час німецької окупації працював лісником. Він знав стежку через болото. Вночі лісник повів партизанів цією стежкою, брьохаючись по пояс в болоті, вийшли на шосе, знищили сонних фашистів, що дрімали в снопах, і вискочили з оточення. Потім перейшли залізницю Здолбунів-Шепетівка, опинившись, нарешті, в Шепетівських лісах.

 

Був вже вересень 1943 року. В цей час радіо принесло звістку про звільнення Червоною Армією Конотопа, Жихова, Батурина, Бурина. Це була дуже радісна звістка. Адже звільнені міста і села були зовсім близько від Путивля, Глухова, Литвиновичів - батьківщини Михайла Івановича й багатьох йго друзів. Тут в грозах громадянської війни пройшла його неспокійна юність. Тут в 1941 році зароджувалось партизанське з'єднання Ковпака. Червона Армія продовжувала швидко наступати. Ось вона захопила вже Чернігів, Полтаву, швидко наближається до Дніпра й скоро буде під Києвом. Ці події окриляли, надихали, давали партизанам нові сили для боротьби з ненависним ворогом.

А в кінці вересня - ще одна радісне подія. В містечку Городниця на Житомирщині відбулася зустріч з Ковпаком, партизанське група якого знаходилась поблизу. Був виданий наказ про об'єднанні груп Ковпака - Базими, Вершигори - Войцеховича, Павловського - Горкунова, Кульбаки - Лисиці в групу партизанських загонів Сумської області.

А згодом в Конотопі Берегівського району на Ровенщині зійшлися всі партизанські групи. Вони злилися, нарешті, в одне велике партизанське з'єднання, і це всіх радувало. Але до почуття радості примішувалося й гірке почуття смутку. Адже за час походу багатьох своїх друзів і соратників по боротьбі було втрачено.

На початку жовтня 1943 року Михайла Івановича було призначено заступником командира з'єднання, але партизанити довелося після цього недовго.

В березні 1944 року наші війська, форсувавши Дніпро, звільнили Херсон, Берислав, Школаїв та інші міста півдня України.

Саме тоді частину партизанів, в тому числі і Павловського, було відкликано з партизанського з'єднання, щоб використати їх багатющий досвід на відбудові зруйнованого ворогом господарства. Михайло Іванович поїхав в тільки що звільнений Борислав. Там відбулася радісна зустріч з Іваном Макаровичем Голованьовим, який щойно повернувся з евакуації. Був він серйозно хворий на туберкульоз, але, як і до війни, став працювати секретарем Бориславського райкому партії, а Павловський - головою райвиконкому.

Михайло Іванович уже відшукав свою дружину Валентину Йосипівну й молодшого сина Володимира. На початку війни вони евакуювали в Чкалівську область, а тепер повернулися додому в Берислав.

Немає в живих старшого сина Костянтина, він загинув у 1842 році в боях під Ростовом-на-Дону. Фашистські недолюдки розстріляли матір Мокрину Григорівну. Втрата рідних і близьких болісно краяла серце, і тільки в роботі розвіювались невеселі думки. А роботи було багато. Колгоспи й радгоспи розгромлені, пограбовані, кращі будівлі зруйновані.

Ось тільки здоров'я вже не те, що було колись, тому Михайло Івановича переводять на посаду директора радгоспу Червоний Маяк В 1955 році М.І.Павловський помер.

... В центрі Берислава на стіні одного з будинків встановлена меморіальна дошка. На ній читаємо: "В цьому будинку з 1944-го по 1950 рік працював головою Бериславського райвиконкому Михайло Іванович Павловський - активний учасник партизанського руху в період громадянської та Великої Вітчизняної воєн на Україні"

Одна з вулиць міста носить ім'я Павловського.

Українці глибоко шанують тих, хто в часи воєнного лихоліття не жалів ні здоров'я, ні самого життя в боротьбі з непроханими пришельцями - німецько-фашистськими загарбниками.