Максименко Олег Леонидович, народився 11

серпня 1963 року в селищі Черкаське

Слов'янського району Донецької області у

родині робітників. У шість років разом з

батьками Олег переїхав до Краматорська. Тут

закінчив середню школу. Потім вступив у 1981 році до Краматорського індустріального інституту і закінчив його у 1986 році. За фахом інженер-механік. У 1986 - 1987 рр. служба у Збройних Силах Радянського Союзу на Південному Уралі.

У 1987 - 2006 роках працював на машинобудівних підприємствах Краматорська.  У  1997  році  створив і керував українським культуро-логічним центром міста при відділі культури міськвиконкому і  водночас працював на  заводі. Зараз працює на заводі ПАО  "ТІСО".

Перший вірш був надрукований в 1988 році в газеті "Краматорский металлург". Друкувався в міських, а також обласних газетах, журналі "Брідщина". Співавтор поетичних збірок "Донецькі полини", "Шидловські вогні", "Поезії Слов'янщини", "Многоцветье имён", "Світ слова". Автор поетичних збірок "Вклоняюся рідній землі", "Співи степу", "Степные рассветы". Друкувався в щорічному "Альманасі муз" (видавець ДДМА). Автор краєзнавчих книжок: "Крізь млу до світла", "ОАО "ТИСО": шаг в ХХІ  век". За працю на ниві краєзнавства  ім'я Олега Максименка ввійшло до довідника "Краєзнавці Донеччини". У вересні 2009 року Максименка Олега Леонідовича було прийнято до Національної спілки краєзнавців України. В книзі Н. Лапушкіної "Українське письменство Краматорська" охарак-теризована творчість Олега Максименка. Про книжки поета писала "Літературна Україна".

Поет також друкує свої наукові статті з історії українського письменства у фаховому збірнику Луганського національного університету ім. Т.Г. Шевченка.

                                                            Вадим Оліфіренко

* * *

Шепочуть верби над Дінцем,

Зоря з промінням заграє,

За обрій котиться вінцем

Чумацька пісня, та що є.

Смакують квіти весняні

Красу джерельних намистинок,

Дзвіночків гомін у струмку,

Немов казкових колосинок.

Росою грають блискітки,

І дзумкіт сизої землі

Торкає килимом квітки,

Неначе будить у імлі.

 

Я РЕШТКИ НОЧІ ЗБИРАЮ НА ЗОРІ

 

Я рештки ночі збираю на зорі

В Дінця світанні, килимах пелюсток,

Травневих барвах джерельної роси,

Сповитій оком у вирі блискіток.

Я рештки ночі збираю на зорі

На вістрях пізніх криштально-сяйних зір,

У тихім диханні любої землі,

Шоломах сизих серпанкових озер.

Я рештки ночі збираю на зорі

В сріблястім дзумкоті течії струмка,

У милім шепоті ружої верби,

В янтарних човнах, вишневих колисках.

 

* * *

Де веселка у хвилі Дінця

Закохалась безмовно зрання,

А на царині оди співця

Ожили з візерунками дня.

І красуні пісенна душа

Під вербою світанок стріча,

І юнацьке признання втіша

Синьооке вкраїнське дівча.

А джерел заповідник святий

Всіх чарує розмаєм весни,

Цвіт довкілля цілющий, бучний

Увібрав персть у одяг рясний.

 

ХУТОРЯНКА

 

Там, де обрій казковий

Чумакує собі,

А струмочок невтомний

Щось шепоче вербі.

Покохав я дівчину,

Хуторянку мою,

І за нею в безодню

Я без думки піду.

І в проміннях багряних

Я її обійму,

На вітрилах весняних

До зірок піднесу.

І коханій світання

Подарю польове,

А вона, мов сіяння,

До рамен припаде.

Мов життя візерунок,

Хуторянці моїй

На вуста поцілунок

Подарую я свій.

Покохав я дівчину,

Хуторянку мою

І за нею в безодню

Без вагання піду.

 

* * *

За обрієм сонцем розлитий

Співає у хащах Дінець.

І квіткою килим покритий

Дарує дівчині вінець.

Серденько любові бажає

Своїй красуні- княжні,

У вирі розмаю чекає

На неї обранець в житті.

Устами шепоче: "Кохання".

І подих солодкий в душі,

Постава в тремтінні благання

До божої миті в імлі.

 

* * *

Травневий дівочий нектар

Зве душу юнацьку мою,

По стежці кохання повз хмар

До нього я миттю дійду.

В пелюстках троянд я знайду

Кохання свого кольори,

Розмаєм себе оберну

В життя молодої пори.

Травневий дівочий нектар

Серденько моє колиса,

Твоєї краси я пісняр,

Ти божа для мене роса.

Сповити в килимах тебе

Бажаю без гадки мерщій,

Вишневий нас цвіт замете

Під вітер солодких цих мрій.

Коли зорепад вже засне,

То в небо миттєвий Ікар

Ще твій на зорі піднесе

Травневий дівочий нектар.

 

* * *

Ти вийшла із серпня,

красуня-слов' янка,

Мене полонила, мов Либідь-

-           княгиня,

Очима і станом своїм -

-           слобожанка,

Ти стала для мене Небесна

Богиня.

Слов'янка моя ти, з роси,

як царівна,

Миттєво і тихо життя

зворушила

Блакитне і стале, невже -

- Чураївна?

Сказати не знаю, яка ти

вже мила.

А може з легенди до мене

прийшла ти,

Чи з казки мандруєш на

люди, у дійство.

Тебе, хто ж зміг явно

мені так послати,

У долю людськую, в моє

королівство.

 

* * *

Коли ж повернусь я до себе,

Де стигле вирує колосся,

В душі неосяжній, мов небо,

Співає степів міжголосся.

А доля чарівна за роки

Кучму серебристу здарила,

Мені за тернистії кроки

Обличчя все зморшками зшила.

Коли ж повернусь я до себе,

Де вогник жевріє невтомний,

Наснаги- богині потреби,

В житті до любові істотний.

 

* * *

Я ще заспіваю сонет

Вночі, у казкових ставків,

То буде джерельний портрет

Малюнків, що зшиті з віршів.

І човеном пісня моя

Спливе серед зір золотим,

Мов красна дівчина-княжна,

Наряджена вийде в бурштин.

 

* * *

Ти, моя Україно, ясна,

І Славута, і Лавра твоя -

Найсвятіша у світі слова,

Батьківщино, ти вільна моя.

Від Дінця до Карпат простяглись

Мальовничі козацькі степи,

І на вірність тобі присяглись

Старовинні фортеці міцні.

І зоря пломеніє з рамен,

А з очей синьооких твоїх

Бурштинові джерела здавен

Виграють на бандурах гучних.

Ти, моя Україно, ясна,

І Славута, і Лавра твоя -

Найсвятіші у світі слова,

Батьківщино, ти вільна моя.

 

* * *

П'яніє чебрець від пісень

Вкраїнських зугарних дівчат.

Євшан припада до рамен

Хоробрих міцних козачат.

Славута шепоче здавна

Про Київ, Олега похід

І славу гучну Богуна,

Й охрещення давнього хід.

Кобзар виграє у степу:

"Квітчаста Тараса земля!"

А віра все б'ється в стіну,

Але спить Вкраїна моя.

 

Співи степу

 

Співають струмки по весні

В некошених заростях трав.

Отаман-ватаг, мов у сні,

Чумацькую валку стримав.

І зілля-ромен гомонить

Про плесо Сухого Торця,

А балта казково мовчить -

Очікує диво-митця.

І яса ятрить в шавлії,

Танцює густий воронець,

Березка - дівчина імли -

Кохає ненатло чебрець.

 

* * *

Я скупаю вірші в полинах

І зігрію вітрами степів.

А ще й ноти знайду в чебрецях,

Щоб поезій відчути мотив.

* * *

Донець виграє на бандурі,

І човен по струнах пливе,

У хащах дуби по статурі

Гуртуються в коло живе.

А Гори Святії, мов килим,

З небес подарований Богом.

Навіки залишаться білим

Вкраїни казковим острогом.

 

* * *

Весни золотавий нектар

Збентежує душу мою,

По стежці кохання до хмар,

До неба, до сонця дійду!

В пелюстках троянд віднайду

Кохання твого кольори,

Розмаєм пісень огорну

Життя молодої пори.

Любові весняний нектар

Серденько моє колиса,

Я - твій полум'яний пісняр,

Ти - Божого світу краса!

 

* * *

Буяє квітень у душі.

Кохання грає ще в мені.

Забув себе, товариші,

Невже купаюсь у весні?!

Невже в килимах неземних

Щасливим буду на зорі,

А в квітах сяйних степових

Торкнусь любовної пори?!

 

* * *

У вирі солодкої млості,

Невтримне блакиття в душі,

Плете в кучерявім волоссі

Сріблясті бусинки в ночі.

А хвиля у тілі звилася,

І в танець пішов зорепад,

А карії очі, здається,

Блукають і хочуть у пад.

 

* * *

Бавиться вітер казковий

З листячком осені міста,

Бруком чура загадковий

Мчить у серпанок з намиста.

Досвіт у Крамі на Торі

Блудить по вулицях бачно,

Віршем малюючи зорі,

Фарби ласкаючи вдячно.

 

* * *

Де сонне шепоче галуззя

І джерельна звилася живинка,

Вусатий  вкраїнець - дідуся

Розсипав пісні, мов бусинки.

Вкраїнського цвіту бурштини,

Як штерни в Канаді розквітли.

То наші поезій картини,

Зі Сходу, з Сіргісу привіти.

 

* * *

Я рідній землі уклонюсь

Обабіч Софії й Дніпра

І в храмі душі помолюсь

За обрій блакитний Христа.

А спрагу у хвилях Дінця

Втамую і в нашім саду

Послухаю казку митця,

По стежці дитинства пройду.

А серце в полоні рамен,

Де в висі ширяє орел,

Тримаю, як віру, здавен

В краю полинів і джерел.

 

 

 

УКРАЇНО МОЯ

 

Є у світі козацька земля,

Черемшиною квітне, рясна,

А вербою шепоче зрання,

Україною зветься вона.

Постає у слов'янській красі

Чарівних колискових пісень,

Що купають барвінок в росі

Ще з князівських славетних давен.

І душею у хвилі Дніпра

Чумаків пам'ятає вона,

Їх шляхи соляні по степах

Позабуті тепер усіма.

А Говерла, мов зірка ясна,

На осерді гірських ланцюгів,

Над Європою сяє сповна

Янтарем вже багато років.

Є у світі козацька земля,

Що Софійським собором гучна,

А народом і славна й міцна -

Україною зветься вона.

 

ШИДЛОВСЬКІ ВОГНІ

 

Жевріють, мов свічі, по Тору

Далекі Шидловські вогні,

Відкіль я покинув домівку,

Поїхав у Крамові дні.

Шляхами чумацькими їдуть

Торговці по свіжій стерні,

Їм світять невтомно й привітно

Далекі Шидловські вогні.

Казкова лиманськая мавка

Із лісу виходить вночі,

Побачити з мрійного ґанку

Далекі Шидловські вогні.

І може під небом уволю

Коханій і милій княжні,

Засяють на щастя і долю

Далекі Шидловські вогні.

І де б я не був на поверхні

Красуні галактик- Землі,

Чекають мене ці славетні

Далекі Шидловські вогні.

 

ХТО Я?

 

Забув я співи солов'їні,

Барвистість фарб, ліси, світанок,

На милій щирій Україні

Забув квітчастий світлий ранок.

Забув цілунки я вишневі,

Що палять серденько і душу,

Безмежні пагорби рожеві,

Дніпрову стомленую кручу.

Шалену долю непогасну,

Нічную хвилю водограю,

Забув усе і долю власну,

Навіщо жити? Що ж я маю?

Забув я дивнеє обличчя

Землі, козацької країни.

В двадцяте, це страшне століття,

Стаю подібним до билини.

 

ДІВЧИНІ - УКРАЇНІ

 

Ой, чому скнієш, Україно,

Марнієш дивно на очах,

Немов сиротськая дитина

Шукаєш батька по степах.

Де йти, до кого поспішати,

Тобі, красивій і пісенній?

У Канів може завітати?

Лежить, покоїться там геній.

Твій дух не кориться чужинцю,

Живе він з предками нетлінно,

А обрій чистую криницю

Чарує зорями гостинно.

Ти щедрість маєш дивовижну

І дзвонів гомін ще одвічний,

Далеко Мюнхену й Парижу

До барв твоїх в душі музичній.

І доля променем освітить

Дніпро при зорях волошкових,

Година щастя ще окрилить

Тебе розмаєм веселковим.

 

Т.Г. Шевченку

 

Ти з хистом від Господа Бога прийшов

В народ, щоб співати поеми життя,

І славу козацьку на кулі земній

Увічнити словом міцним Кобзаря.

 

1947

 

Рік сорок сьомий-

Свавілля, терор

І чорна година,

І голод, і кров.

Рік сорок сьомий

Зім'яв ваші лиця

У Пермських, північних

Кривавих в'язницях.

Рік сорок сьомий

Зірвав ті коріння

Батькам та дідам.

Коханим- страждання.

Рік сорок сьомий.

Пояснень не треба,

Народу їх досить,

Не варто казати.

Рік сорок сьомий.

Палають хатини,

Дзвіниці і храми,

Карпати в полоні.

Рік сорок сьомий.

Морози, погрози,

І рідної матері

Ті болісні сльози.

Рік сорок сьомий.

То Сталін толочить

У землю невинних -

Назовсім, безслідно.

Рік сорок сьомий

Для кожного всюди

У нашім безсиллі

Однаковим був.

Рік сорок сьомий.

Могили без імені.

Братам незабутнім -

Блакитний вінок.

 

ГЕРОЯМ УКРАЇНИ

 

Кайдани ми вже розірвали

За власну народную долю.

Раніш у катівнях карали

За слово, Вкраїну і Волю.

Топили у крові червоній,

Серденько за грати кидали

І путами наше повили

Співуче життя молодеє.

На хрест розіп'яли священний

Козацькую славу Підкови,

А мову, в Дніпрі охрещену,

Травили в народі потроху.

Безлика орда яничарів

Тортурами вкрила криваво

Поетів-незламних митців

На вічную пам'ять нащадкам.

Живая Вам буде водиця,

Відлуння героїв заграє,

Кришталями синя криниця

Вам пісню і гімн заспіває.