ТАК ПОВОЛІ ВМИРАЄ ДОЩ..

 

***

Усміхнешся і станеш великим,

Усміхнешся і станеш, як дощ.

                                           Р.Скиба

 

Усміхнися… Поглянь у небо

у несказаних сутінках площ.

Зупинися на мить, плането…

- А навіщо? Чекатиме хтось?

 

- Щоб протерти зірки від пилу,

обіпершись об вісь земну.

Так, я знаю, ти маєш силу

розкусити траву полину.

 

Твоїм усміхом сяє сонце

і болідом горить горизонт.

- А для чого? Навіщо? Що це?

- Так поволі вмирає дощ…

 

***

Розкажи мені казку про місто,

про бульварів замощений брук,

тротуари застелені листям,

і трамваїв, опівночі, стук.

 

Розкажи мені казку про левів,

х легенди у гривах сумних,

і одвічно сумних менестрелів…

Розкажи, коли вітер затих…

 

Розкажи мені казку про замки,

про палаци, про бали і вальс,

про царівну, що стала на ганку

і у гості запрошує нас.

 

Розкажи мені казку про щастя

і про млосне тремтіння грудей,

і про те сокровенне багатство,

коли усмішку бачиш в дітей.

 

***

На вікні намалюю сон,

у якому не в’януть квіти,

у якому маленький гном

повертає на землю світло,

 

у якому горить весна

різнобарв’ям веселок дивних,

у якому журби нема

і у січні не дуже зимно.

 

В акварелях заграє день

ясним відблиском кольоровим,

а як сон цей кудись піде,

то почну малювати знову.

 

 ***

На деревах спинилась тінь,

перелистана жовтим листям,

на останньому з поколінь

мимовільно скінчилось місто.

 

В сірих натовпах темних пальт

заблукали із втоми пальці.

Але, знаєш, не просто так

все почалось колись з фальстарту.

 

Знов між гілок майнула тінь,

відірвавшись від листопаду,

знов дрімати уклався Львів,

так й не взнавши про себе правду.

 

***

Листопадові стало гірко,

мокрим листям сади димлять,

а його догасає зірка

і суглоби на ніч болять.

 

Листопадові стало сумно,

приморозило вранці сміх,

розійшлися вчорашні друзі,

став самотнім серед своїх.

 

В листопаду замерзли сльози,

до зіниць доторкнувся страх,

він пішов, залишивши осінь

з теплим серцем в чужих руках.

 

***

В холонучих пальцях старого чудного маестро

не стихнуть ніколи тих клавіш нестримні побачення.

Лунає мелодія – вічне легато і скерцо,

а серце стривожують приховані цвітом зітхання.

Пожовклими квітами мріє зажурене літо,

звучання оркестру притишене теплими кроками.

А знаєш як хочеться кожного ранку радіти

тремтіннями клавіш і ніжно-пестливими нотами.

 

Не чутно мелодії… Журливо колишуться крони,

згубивши у споминах зустріч пташаток із вирію.

В казковому маренні життя приміряє корони.

А вічна мелодія щастя нестримане вимріє…

 

***

В тих долонях дотліє травень,

їхній дотик тривожить щем.

Мимоволі безсмертним станеш

на малюнку з чужим плащем.

 

Домалюєш безпечну відстань

в кольоровій палітрі мрій.

Хоч не хочеш, та станеш вічним…

Не захочеш, то станеш свій…

 

Замалюєш в безпечний колір

тротуари, бруківку, дощ.

Не захочеш, то скажеш: «Годі» -

павутині облізлих площ.

 

Ще над містом солоні смоги

не злякають ворон сумних.

Якщо хочеш, то станеш Богом…

Та невизнаним… Між чужих…

 

 ***

Репне хмара тугою просинню.

Ну, а слово лише одне…

Назовуть мене просто Осінню.

Листопадом назвуть мене…

                                                  Р.Скиба

 

Порожній космос… Сплять сумні комети.

Метеоритами сумний застигне дощ.

Не зупиняйся в вічності, плането.

Не згасни ліхтарями львівських площ.

 

Знов тисну «Старт». Блаженні Байконури.

Ми на орбітах галактичних слів.

Мелодії космічні в нас заснули…

Даруй їм, небо, сто мільйонів снів.

 

І не спини щасливі зіркопади,

Мальовані в сюжетах між рядків.

Бо хтось колись назветься Листопадом.

І все… Ні слова… Бо не треба слів…

 

***

Лебединим півколом шумлять небеса,

їхня пісня ще раз сколихнула планету.

І пекучим вогнем ця остання сльоза

впала з рідних очей у долоні поету.

І вервечкою крил затулила земля

від палючого сонця зажурені мрії.

Повертайтесь додому… Назавжди… Здаля…

Вас тут завше чекають… Голублять… Леліють…

 

***

Монументів бетонний холод,

білих голубів чорний лет.

Коли слів відчуваю голод,

то який я у біса поет.

 

Довгих сходів камінні брили,

сивих сонць чорношкіра мла.

Не за те ми колись молились,

і не ті звучали слова.

 

І не нам діафрагму дерла

сонна муза… Чудний угар…

Заспіваємо «Ще не вмерла»,

не знайшовши священний скарб.

 

Тільки душу зігріє слово, -

нерозказане, не чуже.

Всі поети створені Богом.

Усе решта пусте… Не те…

 

***

У німому кіно тільки паузи… Погляди… Двері…

Мовчазні голуби… І мелодій осінній каприз.

А в сценарії ніч – невагомість одвічних містерій

і заковані руки у звуках старих антреприз.

Чорно-білий екран…

                    Ні відтінку…

                                   Ні кольору…

                                                     Звуків

хаотична відсутність у кадрах старого кіно.

Лиш мелодія тиші… Її наодинці послухай,

не наливши у келихи сіре солодке вино.

 

***

І нестримано жовкне листя,

під ногами вкриває брук.

Я залишуся в цьому місті

під трамвайних мелодій звук.

 

Бо відчую в сталевих рейках

свого серця одвічну суть.

Я залишуся, певно, смертним…

Але місту ще поклонюсь.

 

І, як завжди, застигне небо,

І, як завжди, зітхне Земля.

Цьому місту мене не треба,

бо остання тут нота ля.

 

В фотокартках на фоні вулиць

Хтось зупинить життя на мить.

В цьому місті я зміг відбутись,

Щоби ще раз все повторить.

***

Зупинися, життя…

Від утоми скриплять телефони.

На секунду спини

зорепад невагомих доріг.

 

Стартанемо ще раз???

Де ті наші чудні космодроми,

до яких щось дійти

я стежками своїми не зміг.

 

Зачекай хоч би мить,

за тобою ніяк не вженуся,

бо як завжди утік

опівнічний останній трамвай.

 

І по шкірі мороз,

від безвиході в горлі аж трусить

і у скронях чомусь

«Прощавай, прощавай, прощавай».

 

На секунду ще раз

дай кипіння у серці відчути…

бачиш, онде салют –

білий танець болідів й комет.

 

Зупинися, життя…

Чому ж так розпанахуєш груди?

Бенефісом своїм

це життя знов дарує концерт.