95  років тому

Хочу розповісти про невідомі факти певного періоду з історії  міст  Краматорська  та  Слов?янська   (квітень 1918 р. - листопад 1918 р.)

У квітні того далекого, суворого 1918 року на  землю  тоді  ще  селища Краматорської  вступили німці та гайдамаки. Німеччина до цього вже окупувала Фінляндію, Прибалтику, Білорусію, частину України і Ростов. Здавалося б, що значна частина захопленої європейської території повинна була б вселяти впевненість в діях німецьких військ. Але все було навпаки.

Німці спочатку захопили Слов'янськ, а перед тим як йти на Краматорську провели   занадто  ретельну операцію. На залізничному вокзалі заарештували учнів - краматорчан, що їздили на навчання кожного дня у м. Слов'янськ. Потім зігнали їх в депо. В той же день всіх насильно посадили на паровоз, всупереч опору машиніста. І цей паровоз відправили у напрямку Краматорської попереду ешелону з німцями на відстані 250 метрів. Учні, всупереч всяким правилам техніки безпеки, обліпили спереду котел паровоза. Поряд знаходилися двоє озброєних німців. Партизани, контролювали рух ешелону і паровоза на всьому протязі відрізка дороги.

Вже вечоріло, коли паровоз досяг залізничного моста, розташованого біля доменних прохідних Краматорського металургійного заводу. Машиніст паровоза сказав учням, щоб вони швидко розбіглися. На мосту гайки, що скріплювали  рейки, були развинчені, а в одному місці була закладена порція вибухової речовини. Машиніста, мабуть, хтось попередив про це. Тому що він відмовився вести далі паровоз.

Жорсткість та нелюдяність з боку німецьких окупантів не знала меж. Мешканці Слов'янська і Краматорської опинилися свідками звірячих актів з боку німців. Одного разу по телеграфу німецькому коменданту міста Слов'янська була передана з Дружківки провокаційна телеграма: "З Микитівки на паровозі із двома вагонами пройшли без зупинки більшовики". При отриманні цієї телеграми німецька комендатура була піднята по тривозі "в рушницю". Німецькі солдати розташувалися в посадці, біля залізничного мосту станції Слов'янськ. Як тільки зявився паровоз з двома пульманівськими вагонами, німці відкрили вогонь з кулеметів і гвинтівок. Пролунав і гарматний постріл, наведений прямо в нижню передню частину паровоза. Ні крики, ні стогін поранених, ні біла хустка, виставлена з вагона, не змогли відразу зупинити стрілянину по людях, і тільки відсутність пострілів з боку людей,що  знаходилися  у  вагонах, змусили німців припинити стрілянину. Після цього було встановлено, що постраждалі люди, що їхали в вагонах, були робочими паровозних і поїзних бригад. Найголовніше, що жодного відношення до більшовиків ці робітники не мали. А може непряма вина і полягала в тому, що вони повинні були вести ешелони з відступаючими червоноармійцями до Микитівки, а тепер поверталися додому. Цей вчинок викликав обурення у робітників слов'янського депо, у яких на очах виводили, а деяких робітників і виносили з вагонів. Це були їхні друзі і товариші. Ось до чого приводила плутанина і боягузтво німецької армії. Німецький комендант Слов'янська видав цинічне "Звернення до мешканців міста", в якому говорилося, про те, що сталася помилка, і всім постраждалим робочим буде сплачена матеріальна допомога. Підписавши це "звернення", комендант ще кілька годин безмовно знаходився у кріслі свого кабінету, постукуючи пальцями об край столу. Нервове тремтіння пробігало по його випещеним пальцях. Робітники депо у відповідь на таке "звернення"  наступного дня не стали до роботи. До вечора з'явився наказ коменданта, в якому були погрози про арешти і розстріли призвідників за невихід на роботу вранці наступного дня. Але  наступного дня всі робочі депо вийшли на роботу. Ось так закінчився одноденний страйк робітників, який дав зрозуміти німцям про згуртованість нашого народу.

А ось ще одна  історія, яка сталася в липні 1918 року в Краматорській. Один з офіцерів гайдамаків, заїхавши на автомашині на заводську територію, зупинився біля вхідних дверей в старомеханічний цех і запропонував одному з робітників цього цеху зробити негайно ремонт його машини. Робочий (за прізвищем Мамай, як було встановлено пізніше) приступив до огляду машини. І коли робочий знаходився в лежачому стані  під машиною, офіцер його вдарив, вимагаючи, щоб він поквапився з ремонтом. Мамай не витримав такого знущання над собою і у відповідь на це став тусати  офіцера, зваливши його з ніг на землю. А після цієї розправи швидко втік. Він  помчав через механічний і ливарний цехи, у напрямку металургійної частини заводу, де сховався в тунелі. Офіцер кинувся навздогін за ним, але незабаром, втративши його з уваги, попрямував в головну контору. По телефону з головної контори офіцер викликав каральний загін зі Слов'янська. Не минуло й години, як на вулицях Краматорської з'явилися два автоброневики і кілька гайдамаків на конях. Всіх  чоловіків,  що зустрічалися на їхньому шляху  вони заганяли в завод. Хто намагався щось запитати у них про причини повернення на завод, тих били нагайками. Був сильно побитий робочий Меттек Казібудський та інші. А робітника, колишнього військовополоненого австрійця, який втратив у війну слух і не зупинився, з цієї причини, на поклик гайдамаків, вони не далеко від його місця проживання пристрелили. Зігнавши на територію заводу з вулиць і цехів робітників, яких виявилося приблизно 400 чоловік, вони вишикували всіх в дві шеренги перед старомеханічним цехом і зажадали видати того, хто "посмів" вдарити офіцера. Робочі мовчали, а деякі з тих, хто стояв в задній шерензі почали з під ніг з землі підбирати болти, гайки, шайби. А більш кмітливі робітники вже мали у своїх кишенях болти, які вони встигли для самозахисту захопити з цехів. Кілька хвилин стояла тиша, погляди робочих спрямовані були на обличчя гайдамаків. Зачекавши паузу, і зрозумівши, що робітники свого не здадуть, командир гайдамацького загону наказав робітникам розрахуватися на перший-десятий і дав команду кожному десятому, як з першої, так і з другої шеренги вийти  на десять кроків. Потім ці робітники були вишикувані в одну шеренгу. Командир ще раз зажадав, щоб робітники одумалися і видали "злодія", пригрозивши, що якщо через п'ять хвилин, вони не скажуть прізвище "бунтівника", то кожен десятий, тобто всі виведені на десять кроків вперед, будуть розстріляні. А кулеметні вежі автоброневиків, тим часом стали наводитися на робітників. Робочі притихли, але сміливо дивилися страху в очі. Своєю  поведінкою, в цей критичний момент, вони висловили велику стійкість, непохитну єдність, згуртованість і пристрасну рішучість вижити,  що б то не було. А за високим заводським парканом, в ті хвилини, наростав  натовп з жінок та дітей, які збожеволівши від жаху, витісняючи один одного і впиваючись очима в парканні щілини, шукали в шерензі серед спереду вишикуваних своїх чоловіків, батьків, друзів.  В обношенних, вигорілих від сонця сукнях, з розбитими черевиками на ногах, з обпаленими від вітру смуглявими обличчями, вони з криком і сльозами на очах насідали на паркан і ніщо не могло їх зупинити від цих дій: ні голос людей похилого віку: "Стережіться вони вас постріляють ", ні дитячий плач, що  благав своїх матерів відійти від огорожі, ні тихий заклик бабусь:" Поверніться ". І здавалося, ось, ось, цей нестримний людський потік прорветься на територію заводу і тоді нагряне нова біда. Але раптом, звідки ні візьмися, саме в ці хвилини, з боку прохідної, буквально вихором влетів на територію заводу до місця події фаетон, в якому перебував директор заводу Бернатцький. Запряжені коні були всі в "милі". Натовп жінок на мить завмер в очікуванні. Директор звернувся з проханням до командира загону гайдамаків, щоб він не робив жодних репресивних заходів до робітників, так як завод тоді не зможе виконати особливо важливе замовлення гетьмана Скоропадського. Командир загону гайдамаків, повернувшись  в  напрямку автоброневиків крикнув: Відставити", а після хвилинного мовчання звернувся до робітників, щоб вони розходилися по домівках. Після цієї команди робочі стали повільно залишати завод. На зустріч їм бігли дружини, діти з заплаканими обличчями, і хто мовчки, а хто і з криками радості кидалися їм на шию, а потім, розмахуючи на всі боки руками йшли разом додому. А загін гайдамаків разом з директором заводу поїхали в казино, де провели частину дня.

Так закінчився для краматорчан цей кошмарний день. І ніхто тоді з робітників не знав про справжніх рятівників їхнього життя. А ними виявилися більшовики. Це член підпільного ревкому Дрожняк І.Я.,  який запропонував по телефону директору вжити термінових заходів для уникнення кровопролиття, в іншому випадку ревком застосує всі заходи, які він вважатиме за потрібне.

Під час панування німецьких окупантів в Краматорській гуртки з робочої молоді та учнів припинили свою роботу. Лише одиниці з молодих людей підтримували зв'язок з підпільним ревкомом, зокрема з Дрожняком І.Я., виконуючи окремі його доручення. Вони іноді чатували  під час засідань підпільного ревкому, розповсюджували  листівки, збирали в вагонах залишені в соломі, по неуважності німців, кулі, нагани, а інший раз і гвинтівки. Не обходилося тут і без пригод. Так одного разу в липні 1918 року Будникова А., після виконання ним одного з доручень Дрожняка І.Я., на пероні ст. Краматорської схопив німецький патруль і почав бити його і душити, кричачи при цьому: "Більшовик, більшовик". І тільки один з  друзів Будникова - учень комерційного училища Смільга Едуард, який знаходився з ним поруч, врятував його, заговоривши з німцем по-німецькі, і запропонувавши йому цигарки, що той, штовхнувши Будникова з лайкою в сторону,  взяв  цигарку. Причина такого нападу німця залишилася донині невідомою.

У листопаді 1918 року під ударами Червоної Армії і партизан німці поспішно покинули Краматорську.

Цей матеріал був написаний на основі спогадів Будникова Олександра Ілліча, члена партії більшовиків, Рига, 10-26 липня 1963 року.

Хочу висловити подяку Краматорському історичному музею (директор Н.Є. Волошина) за надану допомогу в написанні цього матеріалу.