Олександр ЛОЗИКОВ

***

Думав, ти мене порозумієш,

Думав, привітаєш радісно-смішна,

Але ти розбила всі мої надії,

Дивишся як кішка на миша.

 

Як порозуміти жовті оті квіти,

Що вплела у косу, як би обійти,

Чому на червоні не спішиш змінити

В чорних косах квіти жовто-золоті?

 

Чом не дала знати, що у нашій хаті

Голиться чужинець біля люстерця,

Як мені здолати гірку долю втрати,

Зберегти у гніві гідного лиця?

 

У батьківській хаті як не побувати,

Ти чужа, та хата начебто моя,

В ній моє дитинство, рідна моя мати,

За вікном в садочку пісня солов'я.

 

Не жени, Орина, не моя провина,

Що мене у військо з хати загребли,

Що не дочекалась мати свого сина,

Що твої зароки вітром загули.

 

Я посиджу хвильку, а далі вже піду,

Куди мене доля гірка пожене,

Бо у всьому світі нема краєвиду

Крім цієї хати, де не ждуть мене.

 

***

Я прокинувся світ-не-зоря,

Йшов у степ поблукати.

Легким паром умилась земля

Обіч рідної хати.

 

У садочку співають пташки,

Сяють зоряні грона,

Тишком-нишком торкають душі

Почуття світанкові.

 

Ні людей, ні тварин на стежках,

Тільки зоряні роси,

У садочку кувікає птах,

На світанок голосить.

 

Як мені не співати пісень,

Як не вторити птахам,

Промінцями вітає нас день,

Потакає невдахам.

 

Тишком-нишком торкають душі

Почуття світанкові,

Наче зірки, що з неба дійшли

Росяної діброви.

 

***

Світ-за-очі поплентавсь зрання,

А кудою не знаю,

Зажадав загнуздати коня,

Але вдачі не маю.

 

Сяє грива його золота,

Сліпить сяянням очі,

Поки в серці шемрить чорнота

Неспокійної ночі.

Заплуталися стежки життя

Ковилами булого,

Волочуся, якби до пуття,

Від порога до Бога.

 

Із-під ратиць блискітки летять,

Кінь проноситься поруч:

Поруч мене і поруч життя,

В далечінь неозору.

 

Відпочити б на росних стежках,

Посміятись досхочу:

Ніч наметом від мене втекла,

А на сонце не вскочив.

 

Покотився я, трави росні,

Запалив промінцями,

Позираючи сонцю услід,

Регочуся без тями.

 

Скільки років безтямно воно,

Гонить темряву ночі,

Є у ночі своє стремено, -

Уярмитись не хочу.

 

***

Упасти долу горілиць

І співати пісень про кохання.

Літати, не маючи крил,

До самого Бога,

Навчить мене, люди!

Бо є в мене хист до навчання -

Якщо не про Бога, -

Про Біса гуртом заспіває все людство,

Упавши на ґрунт горілиць.

 

***

Пожовкли лани,

Ще учора зелені.

Дарма намагається птаха піднятися в небо,

Як листя пожовкле з дерев,

Осипається пір'ячко з птаха.

І що то за цяця така, оця осінь? -

Дитина не може збагнути,

Бо знає, що в серці людини є зоряні крила.

 

***

Ми мріяли стати богами, а стали вовками,

На горлі сусіда зімкнувши щелепи,

Ми знищили жертовник віри.

Це Бог нас такими зробив:

"Слабкого вбиватиме сильний!

Доки Всесвіт існує,

І доки не з'їсть його інший".

 

***

Малюк стрибав на втіху кенгуру,

А кенгуру сміялося, бо знало:

Даремно так силкується малюк,

В стрибкі він кенгуру не переможе.

Аж сталося таке, що переміг.

- Ти не людина, - кенгуру сказало,

Бо з торбою по світу дріботиш.

Ти - кенгуру, пішли зі мною в степи...

Ганебно йти на жебри кенгуру.

 

***

Твоя потайність бездоганна

Моє пронизує єство.

Ти гарна, Ганно, дуже гарна

З шинком та пивом на Різдво.

 

А ніччю навіть у дивана

Від скрипу затинає вдих.

Ти гарна, Ганно, дуже гарна.

...Не знаю, дітися куди б.

 

***

Відбиток вогника на склі

Палає, наче справжній,

У нього промінці рясні,

Списи його поважні.

 

Вночі багаття на снігу

Здіймається впівнеба.

Я бачив ніч таку довгу,

Що довше вже й не треба.

 

***

Струнка, смаглява, кароока,

До кого нишком дріботиш

На чобітках своїх високих,

Кого коханням окрилиш?

 

Пройшла, не глянувши, повз мене,

Наче моєю не була,

Наче в гілля лісне зелене

Мене ночами не тягла.

 

Питаю: чи не заблукала,

Ходімо в мій зелений гай?

Мовчить, бо вже чужою стала,

В садок закоханою вкрай.

 

***

Я заблукав у вві сні

З жінкою в лісі казковім.

Пташки співали пісні

Радісно так, як ніколи.

З жінкою поруч ми йшли.

Листячко падало з кленів.

Грілися сяйвом душі,

Сяйвом рудим та зеленим.

 

Тік із джерельця струмок.

Воду смоктали з долоні.

Потім сиділи удвох

У хащовому полоні.

 

В роки зливаються дні,

Втямити я не спромігся -

Сон заблудився в мені,

Чи я в отім сні заблудився?

 

***

Травневе небо тронувши рукою,

Я визвав сполох білого вогню,

І враз забув, що ти була зі мною,

За що себе, кохана, не гнівлю.

 

Той дотик неба, що зробив зі мною!

Я знепритомнів, я зі світу зник.

Травневе небо дарувало зброю

Від навантажень та нападок злих.

 

Нічне травневе небо в плискуватім

Зеленім сяйві, в розплаві зірок,

Як не торкати,  коли з вікон хати

Зосталося зробити тільки крок?

 

***

Тиша стояла така,

Навіть не гавкав собака.

Жінки нервова рука.

Чорна погрозлива мряка.

Як же давно так було,

Де - здогадатись не можу,

Марно на пальцях ворожу,

Як ото було давно.

 

Жінки нервова рука,

Шерех струмка або серця.

Тиша стояла така...

Скільки не клич, не озветься.

 

***

Сивий та бадьорий, як юнак,

Я прийшов потайно, бо одружений.

Живемо з дружиною абияк,

Як живуть у світі всі замужні.

 

Чоловік твій добрий, молодий,

Не пияка і не діжка з салом,

Я давно вже сивий, він рудий,

Не біда, що служить агакалом.

 

Все що роблю, роблю я не так:

"Як ти маєш владі суперечити!"

Побутово жити абияк,

Не посолодити й не поперчити.

 

Але в ліжко сита, запашна,

Плигаєш до мене з насолодою,

Бо в коханні світиться душа,

Добротою світиться і вродою.

 

Ані слова про любов, бо там

Де любов життя немає складного,

Скільки б оце слово не смоктав,

Діткам не наїстися порадами.

 

Я без неї - човен без керма,

Як живу - ніхто не позавидує,

Є потреба - прибіжить сама,

Вередує, як позву, ще й гидує.

 

Все забути, як позве, сказати:

Не дзвони, я більше не прийду,

Що втомився крадучись кохати,

Всім їством чекати на біду.

 

Але ні, - позве я запалаю

Вогнищем невгасним та святим,

Бо кохаю я її, кохаю

Радісним коханням золотим.

 

***

На бадиллях ранкові роси,

Блідий місяць, шкідливе маля,

З хмари вискуб усе волосся

Й порозвішував на гілля.

 

Посидів би я під смерекою,

Хай би глиці були вогкі,

Тільки б вірити що зі спекою,

Хмари вилинуть з-за ріки.

 

Тільки б знати, що доброю вродою

Спалахнеш ти поміж дерев,

Як той місяць, що своєю шкодою

З неба хмари дощові здер.

 

***

Життя - це гра,

Я граюся з життям,

Як кішка з мишкою,

Як вовк з ягням.

В одному тільки певності не маю,

Що саме я з життям сьогодні граю.

 

***

Гіркий розлад планетою крокує,

Вроздріб пішли мої думки й діла.

Не знаю, хто товариством керує,

Чи може божа матір з нас хизує -

Не богу, а дияволу дала.

 

***

Суспіль завади на шляхах до споєнь.

Заплющиш очі - сонце в очі б'є.

Відкриєш - сяє сонце опівночі,

А місяць навіть вранці не встає.

 

Сміялася: пожартував та й годі,

А я не вкоїв ані яких жарт.

Стовпами світла сяяв дух мелодій,

В нічних сузір'ях скупчувався жах.

 

Ані віконця з поглядом красуні,

Не світла крізь зачинене вікно.

Цариця-ніч перебирала струни

Мелодії забутої давно.

 

Я ночі не підспівував, - втручатися

В космічні справи - діло не моє.

Суспіль завади до земного щастя,

Де навіть пісня жалю завдає.

 

***

Я впертий, я хохол, я смерть свою

Держу в руці, я стверджую: тортури

Життям - це гра, а я стою в строю,

Стою в нерідні загнаний задури.

Не подіум, де можна впасти навзнак,

Й сміятися, й ходити колесом,

Зробити людям свято, а прокази

Не збутися, не вилічити злом.

 

Я думаю, чи так живу, чи згоден

Покинути братів і ворогів,

Щоб гідно насьорбатися свободи,

Якої я ніколи не хотів.

 

Я раб турбот, я раб дурної праці,

По гривам хвиль керую я човна,

Щоб не заснути вічним сном страждальця,

Щоб випити життя своє до дна.

 

***

Куштуєте на цукор та на сіль.

Шкодуєте, що трохи переперчив.

А я не перчив, вкладаючи біль,

Солодкому в житті не суперечив.

 

Мене на хвилях побуту не слава,

Не нахил до добробуту гойдав,

Не був я в лаві дня ведучим правим,

Й заспівувачем - не наполягав.

 

Одинцем був, одинцем до могили,

Я піду, там усі ми одинці.

Не хочу, щоб мої гойдали хвилі

Якусь істоту з глумом на лиці.

 

***

Ти поспішаєш, аж лящить,

Чи серце, чи печінка в животи,

Бо я не знаю, як тебе навчить

Угледіти сузір'я золоті.

Ти марила грішми, чи все гаразд

В твоєму мозку, ти на самоті

Крокуєш, як обмарена, повз нас,

Забувши про сузір'я золоті.

 

Хапаю руку, а руки немає,

За комірця - немає комірця.

Не знаю, ота усмішка, що грає,

Оті вуста, з твого чи ні лиця?

 

***

Гнітить задуха. Обтікає пара.

Пекельна хмара, звідки ти прийшла?

Товчеться сонце в небі, наче мара,

В джерельці серця висохла душа.

 

Ти звеш мене на Північ, чорну вроду

Осріблити льодовим промінцем,

Та я не вирішаюся на згоду

Перед твоїм осяяним лицем.

 

Пекельна хмара з присмаками оцту

В дубових та березових чанах,

В березовім ти чешеш свою косу,

В дубовім пара з полум'ям в очах.

 

Так ось яке ти пекло, тільки пара,

Задуха, присмак оцту, де ніхто

Тебе не скривдить, по щоці не вдарить,

Не блимне оком на твоє мито.

 

***

Скоцюрблений над виром сиджу.

Дзюрчать у шпаринах струмки.

Я кам'яну гігантську діжку

Вивчаю дотиком руки.

Вона дрижіть, вона вирує.

У діжки горло кам'яне.

Куди вода її керує,

Куди струмки свої жене?

 

Не відповість. Луджене горло

Пекельні звуки видає,

Вир точить камінь, до свободи

Пекельну силу наддає.

 

***

В сяйві ночі затишок кохання.

В чорнім небі барвляться зірки.

У рослин частішає дихання,

Сумно посміхаються віки.

 

Діяли не так вони, як треба.

Бо пишались вродою взірців,

Очі підіймаючи до неба,

Зоряний вислухуючи спів.

 

Чорна ніч. Музики рев, та п'яні

Голоси, і стогони, і спів,

Й кам'яні герої на майдані -

Той когось обдурив, той убив.

 

Так чого ж мені не вистачає?

Є музики, стогни, є нудьга,

В чорну ніч душа себе втрачає...

Чорна ніч, яка ж вона довга!

 

Падаю, мовчу. Щоб не волати,

Примхами минулого дишу,

Бо не знаю, що тобі сказати.

Що не скажу, тільки насмішу.

 

В сяйві ночі затишок кохання,

Стогін твій відлунює в віки.

У рослин частішає дихання,

Барвляться над нивами зірки.

 

***

Приречений до страти вірш,

Ти вижив, батька твого вбито.

Чого ж ти, вірше, не мовчиш,

Не зберігаєш своє мито.

 

Не бережеш  останню рису

Життя застреленого вліт.

Сміється вірш, йому обрид

Дурний пораженський довісок.

 

Вірш на поетове крило

Стає, він час перетинає:

Не все безсмертне, що було,

Коли майбутнього немає.

 

***

Як збігти від нападників,

Від злодіїв та людожерів?

Чи знайдуться надійні двері,

Або підвалини які!

 

Всі при чинах, вони кладуть

Хабару у свої кишені,

Та все їм мало - не вкрадуть,

Ото і ходять невеселі.

 

Коли найвищій голова

Над головами посідає,

По черзі голови з'їдає,

Й нову знайти не забува.

Взірці від влади, президент

Їх святій мудрості повчає,

У нього часу вистачає,

Зате на нас не має вщент.

 

Отак і живемо, ждемо

Коли почнуть трощити трони,

З усіх  їх зірвемо корони,

Та самі себе й пожнемо.

 

***

Зазнавши зраду, посміявся,

Але зостався в серці біль,

Занадто довго я вагався

Його уникнути звідтіль.

 

Коли клянеться друг, не віру,

Не віру жінці і собі,

Бо виростає біль до виру,

Ламає крила боротьбі.

 

Як жити далі? Чи можливо

Без віри в друзів? На громи,

На блискавки, на довгі зливи

Не реагуємо так ми.

Як на душевні переливи,

Як на відношення зрадливі.

 

***

Вже тиждень на вологому ріллі

Тупцюються дощі. В воді по вуха

Стоїть трава, і рухає задуха,

І прив'ядають квіти на столі.

 

Сорочка мокра, мокрі папірці,

Як ні черкай, сірник не дасть багаття.

У хаті сиджу з книжкою в руці...

Вологі тексти і волога хата.

 

Чого нудиш, таке було завжди,

Але тепер всесвітнім потеплінням

Лякають нас, щоб впали на коліна,

Щоб землю врятувати від біди.

 

До церкви їдуть люди зі грішми,

Попи ті гроші торбами тягають

До банків, до шинків, повій наймають

На врятування тіла та души.

 

Попам в церквах грішити - це святе,

Бог брехунам грішити дозволяє,

Бо грішний сам, бо сам людей вбиває

На м'ясо в своє царство золоте.

 

***

Коли торкнеться слово слова

І сіпнуть іскри, а рядок

Сполохне полум'ям другого,

Тоді диявол ти і бог.

Творець рослини і пожежі,

Життя та смерті - ти поет,

Який переступає межі,

Творця розгадує секрет.

А якщо ти розповідаєш

Кладеш куплета на куплет -

Не про життя, про себе дбаєш,

Який до бісу ти поет.

 

***

З непокорою головою

За твоєю спиною стою.

А коли вже я за спиною,

Хто ризикує головою?

Що за диво оцей юнак!

Горду голову не схиляє,

Коли злісно на владу лає,

Не відкривши своїх ознак.

 

***

Не залишай на розталі мене,

Не зви поета в березневі свята.

До березня мене тривала мати,

Коли сніги хурделиця жене.

 

Під березневим сонечком, коли

Веселі квітки вилізли з-під снігу,

Коли ще не ревли в ярмі воли,

І річка не зняла зимову кригу.

 

Бешкетник лютий, глядячи услід,

Всміхався, бо потворою за фахом

Він був, хотів мене з дитячих літ

Окреслити в родину чорним птахом.

 

Та вчити мене хижому не слід,

Я навіть в січні люттю не буяю.

Ти - злий, я - добрий, я тебе кохаю,

Мій лютий брате, сліпий мій сусід!

 

***

Якщо ви такі вперті

Не стійте біля смерті,

Не любить смерть мовчазних.

Коли коцюбнуть м'язи,

Смерть починає йти,

Щоб дійти без поразки

До вічної мети.

Ви їй довбіть до вуха,

Що вас кохає друга -

Довга, худюща, зла,

Зустріне - не впізна,

Бо певна, що єдина

У Всесвіту... отак

Брешіть поки не згине

З образою в грудях.

Доколи смерть не знайде

Які ви брехуни,

Життя своє тривайте,

Не чуючи вини.

 

***

На два шматка щеня роздерто.

Питаю: за що? Він мовчить.

Мовчить погрозливо і вперто,

Лише щелепами лящить.

 

-За що? - Питаю батька й мати.

- Щоб під дверима не скавчав, -

Сміється батько... Скрушно в хаті,

Як влітку в лісових хащах.

 

Уходжу мовчки. Ні, не хижі,

Усміхнені ідуть услід.

- Заходьте, - кажуть, - десь на тижні,

А ображатися не слід.

 

В Чечні синів наших катують.

За що, питаєте, Аллах,

Вам скажуть, на землі лютує,

Як справжній бог наводить жах.

 

Прямую вулицей, на церкві

Катівня сяє золота,

Живуть там боги, злі та вперті,

Заради свого живота.

***

Не вчу нікого, сам повчаюсь,

Коли вриваються в мозок

Оскаженілі  крики чайок,

Й кипить примарою бузок.

 

Коли розгрузлими шляхами

До тями йду, хіба мені

Загрожують на сонці плями? -

Я сам запалюю вогні.

 

Я падаю, я весь в грязюці,

Але не плачу, я сміюсь,

Бо я не вчу, я вчусь в розпуці,

В грязюці падаючі, вчусь.

 

Але коли хто занеможе,

В дорозі падати почне,

Я вистою, я переможу,

Підставлю другові плече.

 

Але не вчити буду, вчитись,

У друзів вчитись, у дощів,

Бо пам'ять серця - кращій вчитель,

І ти повір йому, мерщій.

 

***

Хотів подарувати тобі небо.

Тобі байдуже: небо - не земля.

Небесних див ще пошукати треба,

А на землі все бачиться здаля.

 

Хотів подарувати тобі серце,

Тільки нащо здалось воно тобі,

Коли навколо стільки птахів в'ється,

І майже всі вони твої раби.

Дивився з болем як хапала ротом,

Як бігла на химерні манівці,

Як плакала, коли не було згоди

Зі старістю, що стигла на лиці.

 

Марніла врода і душа марніла.

Я причвалав до тебе ледь живий,

Коли ні серця не було, ні тіла,

Ні кольорів в палкій душі моїй.

 

- Ти знов прийшов, - всміхнулася, - ледащо?

- Сідай-но рядом, коли гроші є,

Але не зви мене в минулі хащі,

В моє життя невтомне грозове.

 

Сліпий, я намагався жартувати,

Глухий, не вчув до чого вона зве,

Не знав, що за дверима плаче мати,

Моє життя оплакуючи зле.

 

Ні діток, ні онуків, тільки втома

Від віри, що кохання не помре,

Що молодість повернеться, - знайома

Вервечка літ на спогадах оре.

 

Сміятися чи плакати, не знаю.

Вона стара і я не молодий,

Дивлюся на бабусю і палаю,

І долю викликаю на двобій.

 

***

Хліб та склянка молока.

Кожному по скибці,

Та по склянці, отака

Доля молодиці.

 

Трійка діток, чоловік,

Що давно не робить,

Що вином конає вік,

Не взнає хвороби.

 

Думка в неї є така:

Діток - до освіти,

До лікарні мужика,

Може кине пити.

 

День і ніч мете двори,

Від сміття й грязюки,

Щоб привчались діти гри,

Щоб довбли науки.

 

Від пияцтва чоловік

Вмер, пиячать діти,

А вона конає вік:

- Треба ж їх кормити!

 

 

***

Обкопалось сонце в хмарах,

Мжичка вії посідає.

Ходить жінка, наче мара,

Невідоме щось шукає.

 

Не в хащах, не в полі ходить,

Не під хмарами літає,

Щось шукає - не знаходить,

Не знаходить, та шукає.

 

Датку їй не пропонуйте,

Не питайте що їй треба,

Від спокути до отрути

Ходить жінка проти неба.

Проти неба невеличка,

І не дуже щоб вродлива,

Та навколо жінки мжичка,

Струменіє наче злива.

 

Хочуть за руку вхопити,

Тільки зливу не спіймають,

Коли йде вона по квітам,

По зіркам, що в небі сяють.

 

***

Зворохоблена плескотом хвиль,

Ґвалтом чайок на узбережжі,

Ти раптово з'явилась, звідкіль,

Як розкреслила серце на межі?

 

Розумію - щось роблю не так.

По пісочку навшпиньки ступаю.

Покохати тебе абияк

Я у моря та неба благаю.

 

Кличуть чайки у ясну блакить,

Хвилі звуть за простори та межі.

Я торкнувся твоєї руки

На оцім гомінкім узбережжі.

 

А коли озирнувся - степи,

Ні ставка, ні струмочка навкруги,

А гомонять дроти та стовпи,

Та веселки палаючі смуги.

 

***

Я втратив присмак мови, почуттів

Не втратив, бо вона полискувала

Завжди в моєму довгому житті,

Не я її, вона мене кохала.

На мові я балакав у вві сні,

А не в житті. Вона мене кохала

За те що я співав її пісні,

До слів дзвінких не ставився зухвало.

 

Піввіку як російською пишу.

Я втратив присмак мови, та не втратив

Отої віри, котрою дишу,

На котру присягала моя мати.

 

***

Облогами хай володіє молодь,

Я ж старими стежинами піду,

Вони допомогли збороти голод,

В житті познати радість і біду.

 

Облогами, де бузина та м'ята,

А то ще й квітка блимне де-не-де,

Хай ходить молодь, здібна та завзята,

До тями нас облогами веде.

 

Ми підемо, хай молоді на втіху.

Нехай сини сміятимуться з нас,

Аби не сталось так, що ми по віку

Шляхи їм перетяли на Парнас.

 

 

 

 

Підсторінки (1): Георгій БЕЛЬДИ
Comments