***

Дівчина дика до річки

Кличе мене вночі,

Веселкою в косах стрічки

Палають, а ліс мовчить.

 

Бо це не дівчина дика,

А потуральниця зла,

Що вчить парубків кувікати,

Звати дівчат в ліса.

 

А коли вже вони зійдуться,

Запалять багаття вночі,

Виносять на срібних блюдцях

Дикі якісь харчі.

 

Не знаю, на кого кличуть,

Кого так до себе звуть,

При світлі багаття ніччю

Співають та в бубни б'ють.

 

До потуральниці дикої

Серце моє стримить,

Буду вночі кувікати,

Звати її в блакить

 

Неба такого великого,

Вище вже не знайдуть,

Люди оті що кувікають,

Співають та в бубни б'ють.

 

 

***

Приходить до жінки телепень,

З окулярами на носу,

Я, каже, прийшов до тебе,

Щоб бачити тебе всю.

 

Груди твої і стегна,

Щоб визнати, саме те

Чи є ще воно в тебе,

Дівоче оте святе.

 

- Йшов би ти до русалок, -

Відповідає дівча,

- У них оте саме салом

Затекло аж до плеча.

 

Русалка тобі не зрадить, 

Чужої дитини не

Принесе, щоб ти міг догледіти,

Чи є в неї те святе.

 

***

Тайга і річка вже давно

Не символи життя.

Людина, навіть, не майно

В Росії, а сміття.

 

Коли ти річку і тайгу

Відтяла у людей,

Не дай їм вмерти на снігу

Твоїх палких ідей.

 

Така велика і така

Мала, що чоловік

Не може знайти закутка

Де б він спочити міг.

***

О, Мангбо, ти була життям,

Тепер ти водній шлях,

Твій пароплав сліди простяг,

Як потяг на путях.

 

Пального плями на воді,

Пекучій в серці біль.

Що до життєвої ходи,

Їй взятися звідкіль?

 

О, Манго, ти мене пробач

За дику самоту,

За мій гіркий невтомний плач

За твою красоту.

 

***

Щенятко скиглить в конурі,

Його з'їдять бичі,

Бо пізня осінь на дворі,

А песик - це харчі.

 

В тайзі забив би сікача,

Та як його тягти?

Палає місяць, як свіча

Нічної самоти.

 

Заскиглив песик та й замовк.

Пробач мені, дружок,

Що доки воду в ступі товк,

Тебе прилучив вовк,

 

Довгий у куртці хутряній,

З вухами набакир

Почесний у радянські дні,

Сьогодні хижий звір.

***

Мене одурили, чи сам я одурився,

Коли біля болота опинився.

Нирнув, бо думав - сяє озерце.

Вмиває прохолодою лице.

 

Нирнув в таку гидоту, що не можу

Відмитися: ні на лице - на рожу

Бальзами накладаю трав'яні.

Щоб тої рожі збавитись мені.

 

***

Від блискавок спалахують дуби,

Чи від журби? Бо стоячі окремо,

Вони не знають дітися куди,

Бо у дубів суспільство це не тема.

 

До сонця вони жадні й до вроди,

У лісі завжди їм повітря мало.

Вони не знають дітися куди,

Коли засяють блискавки зухвало.

 

Дуби раби приватного вогню.

Не блискавки їх збуджують до страти,

А полини по вогкому ріллю,

Бо далі їм вже нікого кохати.

 

***

Отруйна жінка в темні вечори

Мені курча у пазурах приносить.

Від холоду коцюбнуть явори,

Сварлива злива у ринвах голосить.

 

Мене б'є дрож, від жінки тютюном

Та горем тхне, курча на сковорідці

Шкварчить в олії, водять носом хлопці,

Курчатка б їм поїсти перед сном.

Ми сидимо, п'ємо вино, я рибу,

А жінка їсть курчатко, хлопці злі,

Качає голод громадську колибу

У старому нанайському селі.

 

Чекаю я коли вона наїсться

Та піде геть, дивлюся у вікно,

На скло лягає тополине листя,

Відверте щось приховує воно.

 

Я хлопців зву, вино допити, з'їсти

Над вогнищем засмажених язів,

А жінка спить, від селища до міста

Вночі жінок ніхто з нас не возив.

 

***

На п'ятий поверх ввійду,

На дзвоник надавлю,

Відчинить хлопчик діду,

Я хлопчика люблю.

 

Русявий, кучерявий,

Стрічає господар,

З душі під добрі страви,

Знімаючи тягар.

 

По стопочці горілки,

По кухлику винця,

Дивись і закувікає

Душа у молодця.

 

Я вірші протягаю

На крихких папірцях,

Я не наполягаю

Читати до кінця.

 

А господар забувши

Про страви на столі,

Пірнає в мою душу,

Полощеться в імлі.

 

Як можна не нанайцю

Нанайську мову вчить,

Коли горілка в склянці -

Не вип'ємо, згірчить.

 

Я підіймаю чарку,

Я п'ю, а він не п'є,

Вдивляється спочатку

В довге життя моє.

 

Переклад з нанайської О.Лозикова