Василю Симоненку

 

У місті над Славутичем прадавнім,

Де славою застиг Вітчизни біль,

Свободи дух живе у вічно-травні,

І вічно-молодий там спить Василь.

 

Свічадо правди, полум'яне серце,

Вкраїні сяє крізь безодню бід,

Не стишиться душі джерельне скерцо,

Із слів не облетить духмяний цвіт.

 

Безсмертні письмена він нам залишив,

Спішив творити, ніби знав про те,

Що спів його так швидко змінить тиша,

І доля терном у піснях зросте.

 

Недолюбив, не доспівав, та гідно

Звання Людини по житті проніс.

Кохав свободу і Вкраїну рідну

До саможертви, до кривавих сліз.

 

Не страшно молодими помирати,

Коли у мріях і у серці рай,

І людям із добром заповідати -

"Радій життю, надійся, вір, кохай!!!"

 

 

***

Літописи тиші листає зневажливо вітер,

Розбита на тисячі "я" невагомість душі.

Блукає в жовтневих рядках невідмолений квітень,

І сиву печаль відбивають небес вітражі.

На струни журливі нанизує осінь хвилини,

Янтарний мотив заколише прадавні ліси.

А серце розбито плачем на зернятка калини,

У скриню хмарин заховалась розніжена синь.

 

На лезах дощу - срібна кров неживого повітря,

Вростають думки у єство неосмислених рун.

Страждання і осінь - печальна готична палітра.

Зневіриться розум, а серце віддасться перу…

 

***

В мого Пегаса розмах крил такий,

Як в тебе небеса. Мені в них тісно.

Твій час коротший за мої рядки,

Для мене рано, а для тебе - пізно

 

Кидати виклик вимерлим світам,

Чужі планети засівати снами,

У тишах непотрібних запитань,

Вмирає те, що не збулось між нами.

 

А серце страх відлунює биттям,

Твоє - фальшиво, а моє - відверто.

Боятись легко смерті чи життя,

Найважче - то боятися безсмертя…

 

 

***

Дозвольте Вам зізнатись в нелюбові…

Клянуся, це - відверто і назавжди!

Несу своє зізнання, ніби сповідь,

Останню жертву на олтар поклавши.

 

Я не пишу про Вас трагічних віршів,

За Вас до Афродіти не молюся.

Медовим болем не вростаю в тишу,

Вогнем холодним не буджу спокуси.

Дозвольте Вам зізнатись у свободі…

Тепер моя душа вільніша вітру.

Нікому не співає слізні оди,

Не позичає в осені палітри.

 

Дозвольте Вас забуто-пам'ятати,

Звертатися лише на "Ви" в мовчанні,

Пробачити Вам борг, не взявши плати,

Дозвольте… не родитися коханню!

 

***

Мені би розставити зорі бажань по-новому,

Небесний туман повернути, як русло ріки.

Мені б зачерпнути із дзеркала снів невагомість,

І часом зітерти вкарбовані в серце рядки.

 

Мені б заварити трояндовий шал замість кави,

Додати не цукор - цілунки і ласки очей,

Свій почерк змінити на шрифт загадково-яскравий,

І впасти у спеку розхристано-свіжим дощем.

 

Мені би акордами сонця веселку збудити,

Поспішно зібравшись, помчати в чиюсь пустоту.

Уже рівно вічність, у чашу тривог перелиту,

Шукаю я правди, та знов зустрічаю не ту…

 

 

***

Прошу тебе, мій болю, не зникай!

Шторми в мені шаленим ураганом,

Із приспаних думок зривай кайдани.

Ставай безсмертям у моїх рядках!

 

П'яни мене отрутою, п'яни,

Як ідолу, собі принось у жертву!

Хворіти серцю краще, ніж померти.

А смерть - це спокій на краю весни…

Карай мене, та тільки не мовчи.

Твій голос, як божественні нектари,

Наповнює мене солодким чаром,

І від небес дає мені ключі.

 

Прошу тебе, мій болю, не стихай…

Лиш я тебе почую - не сторонні.

У серці відізвешся дивним дзвоном

Такого ніжного, та все ж… гріха!..

 

***

Я виписала пристрасть і закрила

Цю книгу заборонених писань.

Жагою душу ти мені кресав,

Слізьми ж не розбавляла я чорнила.

 

І темрявою втомлена, і сонцем,

Усі трикрапки у думках зітру.

Забракло тілу місячних отрут.

Червоним янтарем застигло серце.

 

Було спекотно, ніби у вулкані.

Та жовтий спогад на гіллі тремтить.

Минає літо, і минаєш ти…

Чи я скажу іще комусь "коханий"?..

 

Чи так відверто хтось іще покличе

У бурю без вітрил і якорів?

Нескорену мене лиш ти скорив,

А сам навік зостався таємничим…

 

***

Дволикий сон, чом снишся ти мені?

Чи можна одночасно двох кохати? -

Одного - гріх, а іншого - розплата!

Вони обоє янголи земні…

 

Один - як темна і зваблива ніч,

В пітьму гріха так безсоромно кличе.

А в іншого таке святе обличчя,

І очі нерозгадано-сумні…

 

Той янгол чорний стелиться до ніг

Пелюстками бажання і спокуси.

А янгол білий, як невинна муза,

Співає ніжно у душі пісні.

 

Як спеку пережити цій весні?

О, янголи мої - крилаті муки!

Два марення і дві гіркі розлуки

Здолали серце у його ж війні…

 

***

До мене в серце стукають не ті.

Не ті складають мрій моїх руїни,

У щирості чи фальші почуттів

Співають про кохання солов'їно.

 

Не ті блукають по моїх стежках,

З ріки очей напитись спрагло хочуть,

Мені ж миліша воля, хоч гірка,

Натхненням п'яні, хоч холодні ночі…

 

А ти… А ти зі мною чесним був.

Не утішав солодкою брехнею.

Для тебе я дозволене табу,

А ти герой легенди не моєї…

 

Я знов пишу листи, та знов не тим…

Тобі ж пишу, і в пам'яті складаю.

Палю сумлінням і ковтаю дим.

І знов не ті зовуть мене до раю…

 

 

***

Якби ж любов спалити,

Ніби вірш,

Дощем у спраглу землю перелити…

Якби читав ти не в рядках,

А між…

Той відчай і жагу мою неспиту!

Якби ж… Якби ж…

О, скільки тих "якби ж"

Між нами проросли стіною болю!

Самотністю грішу…

І ти грішиш.

Про молоду весну у неба молиш.

А час іде… Яка весна?

Облиш…

Вже осінь відкриває гордо двері.

А поговір чужий -

Як гострий ніж.

Остання крапля серця - на папері.

З безодні тиш

І досі ти болиш…

В шибки безсоння стукаєш минулим.

Тебе я не кохала -

Більше ніж…

Якби кохала просто, то б забула.