Чухраїнці за кордоном

 

Книга друга

 

Частина дев'ята

 

Довго роздивлявся навсібіч, гадаючи в якому напрямку рушити, бо терпіти комарині навали було вже незмога. Далекосхідна тайга вирувала законами пралісу. Далеченько мене занесло, не по гриби бо йшов, а так собі - аби йти, аби подалі від метушливого міста, від людей, котрі останнім часом здавалися мені роботами, запрограмованими на збагачення, яким завгодно чином. Убити, вкрасти, зшахраювати, аби тільки досягти завітної мрії - замість матрацу підкласти під себе лантух з грішми. Отоді вже на деякий час можна й відпочити. Тільки - на деякий, бо кортить таки мати два, а то й три лантухи. І не рубликів, а доларів, або євро. З такими грішми можна придбати прибуткову державну посаду…

Міркуючи так, я мав на увазі свою сестру Катерину 

- Гей, хлопче, чого ти там ховаєшся? Виповзай, поки не закляк.

Злив рештки води з цеберки  під кущ тайгової лілії , постояв, дивуючись з якою насолодою всмоктує земля не зовсім чисту вологу.

Читаю недоладно написаного Марією листа, не все розуміючи в ньому, набираю номер стільникового. Вона скидає зв'язок: або є свідок, при якому не може говорити, або не бажає взагалі. Не треба так не треба, буде бажання - подзвонить сама. Мозолити очі над її кривульками не бачу сенсу. Засовую листа в книжку замість закладки, встаю з-за стола, починаю тинятися по квартирі, міркуючи над цією несподіванкою. Писала мабуть сидячи на лавочці під липою, приходила до мене, але я на той час смажився на золотому пісочку амурських островів. Трошки навіть перегрівся, особливо ноги. Ходжу, чекаю дзвоника. П'ю каву, краєм ока зиркаючи на годинника. Двадцять на десяту, за вікнами вже споночіло.  Сьогодні вже не подзвонить. Роздягаюся, сідаю на краю ліжка, лягаю навзнак. Опалені сонцем ноги легенько обціловує вітрець з відчинених вікон. Добре що прихопив з собою слухавку. Зосередився слухати Марію, але подзвонила похилого віку жінка з магазину "Букініст".

- Даруйте за пізній дзвоник, я тільки-но з роботи. Ви заказували україномовного Гоголя. 

Оце так! Я ледь не підскочив.

-Так-так-так, саме я, невже знайшли? Ви де живете?

Жіночка засміялася.

- Ви що, куди проти ночі? Далеченько буде. Почекайте вже до ранку. Моя донька певна що знає вас, Анну Київську пам'ятаєте? Вона бажає ще раз побачитися.

- Ганночку? Боже, Анна ваша донька. Таке диво хіба забудеш.

- Це диво вихоплює у мене слухавку, так що домовляйтеся з нею.

- Іване Павловичу, доброго вечора. Завтра я не працюю, коли зустрінемося?

- З мене належить. Чекатиму на будь-яку годину. Радітиму, приймаючи вас з ненькою.

- Домовимося в пообіддя, добре?

Після такої перемови який може бути сон. Заварюю каву, достаю хлібець з родзинками, смакую, стоячи проти розчиненого вікна. Думаю: здалося мені оце дівча! Кажуть же люди - дурень думкою багатіє. Останній перебіг подій показує, що я вже запаскудився настільки, що ще трохи і отримаю перемогу в змаганні з Гребінкою. Аркадій не відпустив би неторканою таку цяцю. Хибна думка, але вп'ялася в мозок, хоча чується прихований голос сумління: "Вона ж тобі потрібна, як іграшка. Розумна, завзята, з нею тобі легко, затишно. Така не зрадить. А сам-то ти… Якщо покличе Ніна Петрівна, або Клара? Одне - розвага для душі, друге… Поряд з крамницею "Самбери" є яток, в якому похилого віку жіночка продає квіти. Учора туди завезли тільки-но з літаки косарики з Голландії. Я навіть зупинився, милуючись росяної свіжістю квітів. Поспіхом одягаюсь, збігаю сходами на вулицю. Яток майже весь скляний, в оточені квітів жіночка читає книжку. Покупців немає, мабуть всі залицяльники сьогодні розбіглися по своїм домівкам. Двері в яток тільки причинені. Ятки з квітами у нас не грабують, казав колись мер міста Негода. Жіночка кладе книжку на стіл, допитливо дивиться мені в очі. Мабуть я зашарівся трохи, легка усмішка сяйнула на блідому, трохи втомленому лиці крамарки.

- Назавтра обіцяють негоду, - каже вона, - квіти краще брати завчасно.

Як на мене: не втручалася б вона в мої справи. Але в обличчі жіночки є невловимі риси моєї матері. Виникає бажання заподіяти щось приємне.

- Мені два букети по сім косариків, а самі ви якім квітам даєте перевагу?

- Це залежить від того, хто їх дарує.

- Слушна думка. А від мене які б забажали?

Загортаючи квіти в целофан, вона питає:

- Від вас, як від коханця чи від чоловіка?

- Хіба не все одне?

-А ви як думали? Від чоловіка досить нагідка, бо витрати з моєї кишені, а від коханця… мільйон троянд, або гілочку гладіолуса.

- Одну?

- Ви ж, звиняйте, не мій коханець.

- А якби був?

- Тоді - сім.

- Гадаєте, що купую квіти коханкам?

- Тепер вже ні. Скоріше дружині з тещею.

- У мене ні тої ні другої. Це в подяку за книжку жінкам з магазину "Букініст". А ви оце, що читаєте?

- Не повірите, - панегірики Єльцину. Не можу втямити, що ми за люди. У сліпому захваті зруйнувати таку державу! Ось ви, хто за фахом?

- Відставний військовий офіцер. Полковник.

- До академії не дотягли?

- Чотири роки, як звідти.

- Дивно, в такому віці, з такою освітою і відставний полковник. Але це я так, бо сама, бачте, доктор філософії, викладала в педагогічному університеті. Тільки скерувала не туди, куди треба.

- Звільнили?

- Атож.

- З квітами легше домовлятися?

- Не завжди. Якби це був не синів бізнес, не втрималася б.

- Тоді мені, будь ласка, ще один, самий кращій гладіолус.

- А я вам, як дочитаю, віддам оцю книжку.

Коли з букетами квітів повернувся додому, було вже далеко за північ. Поки йшов, молодик щулився, принюхуючись до винесених ї ятка повівів. Липа на той час вже відквітла, зі смітникових баків тхнуло недоробками мера Негоди. Усміхнувся, пригадавши прогноз доктора філософії на дурну погоду. Небо усипане зірками, на лиці молодика жодної цяточки,  а жінка обіцяє на ранок негоду. Але сон зморив мене як тільки я роздягся і, висмикнувши світло, пірнув під подаровану Іриною Петрівною ковдру. Навіть не зігнавши з лиця ущипливо іронічну усмішку.

 

Прокинувся о десятій ранку. За вікном накрапував дощ, вітрець грався з липовими гілками, які в свою чергу закликали мене до своєї забавки. Але на душі в мене було неспокійно. Оволодівала хибна думка: якщо зарядять дощі, не бачити мені сьогодні україномовного Гоголя як своїх очей. А втім справа була зовсім не в книжці. В таку негоду наодинці можна з глузду з'їхати. А я вже розпалився надією почастувати жінок смачними стравами, котрі мені за годину-другу мають привезти з корейського ресторану. Щоб позбутися турбот двічі набирав телефонний номер Ганни, але показувати свою нетерплячку було трохи соромно. Після того, як квартира наповнилася повівами південне-корейської кухні, подзвонив Петро Гринь.

- Ти зараз де?

- Вдома на Липовому.

- Вийди на хвильку, ми з дружиною під'їжджаємо.

Я вийшов, не зачинивши навіть квартири, стояв у дверях, підставляючи долоню під струмені стікаючої з даху води. Коли під'їхав Гринь, довелося трохи скупатися. Він відчинив дверцята, подав мені цеберку з помідорами, і стосу папірців у целофановому пакеті.

- Сашко надіслав, просив негайно передати.

- Дякую, може зайдеш?

-То-то бо й лихо що не можу, забули з вечора закрити вікна на дачі, а тлумач по телебаченню наобіцяв штормової погоди. Ти вже вибачай.

- Аякже дружина?

- Подарунками від сина бавиться. Та й погода яка…

Піднявся в квартиру, висипав у тазик щедроти Гриня - помідори з огірками. Почав нервово розривати міцно второваного пакета. Як я і чекав, Сашко прислав часопис та тонесеньку книжечку у м'якій сірій обкладинці. Назва "Полювання поза часом", автор Максим Мореля. Розкрив на абиякій сторінці, вперся очима в абзац: "Велич людини не в тому, чого вона надбала з писемних джерел, або з осередків освіти, її велич - життєвій досвід праотців за довгі віки існування її родоводу…"

Прочитавши, подумав собі: "Якщо Мореля має на увазі мене, він суттєво помиляється. Мої праотці українці, тільки тим і займалися, що загибали під шаблюками завойовників. Дід конав під Москвою, прадід під Києвом. Якщо вірити батькові, ніхто з роду Мазухів не доживав до тридцяти років. Про який такий досвід може йтися мова. .."

Дощ лупцював по вікнах, як барабанщик паличками по барабану. Якщо прийдуть жінки час би вже відчиняти двері. Тільки подумав, як задзеленчала слухавка. Промінцем по тілу прокотився дзвінкий голос Ганни.

- Іване Павловичу, ви вдома? Через хвильку зустрічайте.

Я злетів східцями на перший поверх, розкривши парасольку, підхопився до гальмуючого таксі. Ганні, поцілувавши в щоку таксиста, вискочила, відчинила дверцята для матері. Як міг я прикривав її парасолькою. Але як прикрити промінець, коли він майорить перед очима всіма барвами веселки.

- Який дощик, га? Парасолькою я прикрию маму, а ви пакунок візьміть. Тільки обережно, там дещо смачненьке лежить…

Я хотів розрахуватися з таксистом, але Ганна схопила мене за руку.

- Ми поки що самі спроможні. Дякуємо, Олег Вікторович., - зазирнула вона у відчинені дверці до водія. - Будемо повертатися, подзвонимо…

Я не завжди розумів що та кому вона говорить. Поки підіймалися східцями на другий поверх вона встигла розповісти яка дивна людина, Олег Вікторович. Що він одружився на жіночці, яка була на сьомому місяці вагітності, а тиждень тому у молодих народилося маля, синочок в блакитними очима, такими ж як у Олега Вікторовича.

Мати не звертала на доньку уваги, тільки всміхалася грайливою усмішкою вдоволеної собою людини.

 

-Я сьогодні вперше прочитала українською "Запропащу грамоту". Який молодець наша Леся Українка. Уявляю собі як сиділи вони з Михайлом Обачним, і читали наголос україномовні тільки-но зроблені тексти. "Огник наче линув назустріч, і перед козаками з'явилася корчма, похилена набік, мов тая баба до дорозі, ідучі з веселих хрестин!" Баба, як корчма, розумієте, Іване Павловичу. Давайте й ми з вами щось перекладемо, наприклад нашого місцевого гумориста Волобуєва, га?

В її очах іскрять митунці гумору.

- Помовчала б вже доню, - заспокоює Ганну мати. - За стіл сядемо, тоді й поговоримо. Воно як тебе дощ сукнею обліпив, чиста статуя.

- Ану прожогом до ванни, - заклопотався я, - вдягнемо тебе у військове,  а то ще нежить склопочеш.

Я вийняв з комори штанці та сорочку на плечиках, в стегнах я був не товщій за неї. Залишаючи мокрі плями на полу, вона схопила одяг і гулькнула ящіркою до ванної кімнати. 

 - Ми з вами так і не познайомилися, батьки мене Катериною нарекли, Катерина Львівна Київська. А тепер відкриємо пакета. Ганна нам насмажила млинців. А Гоголь у мене в сумочці. Оце він, візьміть, будь ласка.

Це була товстенька за обсягом книжка, надрукована на досить цупкому папері, в блискучий розмальованій палітурці. Не розкриваючи я поставив її на полицю, і дочекавшись поки вийде Ганна, підніс жінкам по букету родзинок. У військовій сорочці і штанях Ганна показувала себе такою вродливицею, що у мене перехоплювало вдих.

- Так що ми сьогодні святкуємо? - ледь приховуючи сльози, спитала Катерина Львівна.

- Щоб не святкували, аби дощ не вщухав, - поцілувавши мене в краєчок вуст, донесла нам свій висновок Ганна. - А тепер, що там у нас є - все до столу!

Взірцева, трохи шкідлива жіночка. Не здогадатися скільки їй років, сімнадцять чи за тридцять.

Розкриваючи пластикові коробки від південнокорейської кухні, вона висловлює свої потаємні думки.

- Не хотіла б я важити життям за гроші. Або чинити свавілля, як це роблять сучасні урядовці. Краще скніти, ніж задати лиха сусіду, хіба ви не такої ж думки, Павловичу?

- Це слушна думка, Ганно. Головне сьогодні не потрапити в лабети комусь із крутіїв, що розплоджуються як мушва.

- Доба жорстока, - зітхнула Катерина Львівна. - За мито діти батьків вбивають, чи було воно таке коли.

- Мабуть було, - зітхнула Ганна, - Звичай у росіян такий - паплюжити не тільки життя, але й пам'ять батьків. Дурнями їх виставляти. Революцію в Росії заподіяли євреї, бо нашому народові аби тільки заколот який. Забули бачте про закріпачення людей, про нахабне панство, все ганебне пробуджується, щоб розродитися черговою бійкою. Є в діях нашого президента значні вади, але він дивиться на них з висоти своєї освіти. А освіта його не в мозку, а в м'язах. Милується спортсменами та попами, зневажаючи соціальну духовність. Підтримує псевдовчення - тобто релігійну оману. Дурисвітство як охорона! Бодай йому дотягти доби, коли м'язи його натхнення порохнявою підуть. Відсталі погляди, душевна зашкарублість. Оточив себе нишпорками, з яких сам вийшов…

- Достеменно так, - підтримав я Ганну. - У нашого президента витончений смак на кримінальну владу. Звик класти край всьому чого не приймає його мозок. Рівняється на царів-деспотів, Івана Грозного та Петра першого. На Сталіна, бачте, не потягне, бо Сталін свої гаманці доларами не набивав, маєтків собі не будував, не підтримував злодіїв та волоцюг. Він будував державу. Яку-не-яку, а збудував. Таку війну витримала! А що зараз? Дмухне Китай - розсиплемося.

- Який сенс дмухати, коли не сьогодні-завтра Росія сама впаде йому в обійми, - журно зітхає Катерина Львівна. - Донька має слушність, що ви людина легка і прозора, як промите шампунем скло. Що самі не втелепаєте, що ви за людина. Я їй - у тихому багновищі чорти плодяться, а вона кумедне шмигає носом, обціловує мене, крутить у танку… даруй їй доле шляхетного чоловіка.

На лиці Катерини Львівни грає блискітками доброзичлива усмішка, на перший позирк ми з нею однолітки, але допитуватися скільки кому років мені ще соромно. Вдруге зустрічаємося, невідомо ще якими перлинами облагородить нас це знайомство. Або навпаки обтяжить. Ганна відверто залицяється до мене. Вона жіночка імпульсивна, вихована романами французьких ідеалістів. Розквасить носа, налетівши на сувору сучасність, зневіриться в своєму оточенні, а там у до суїциду недалеко. Спадає на думку поговорити на цю тему з Катериною Львівною. Але говорити про таке треба наодинці, очі-в-очі. Хіба що в магазині букіністичної книги, або покликати жінку в сприятливу годину до себе, коли Ганна працюватиме в бібліотеці.

Захоплення від південнокорейських страв викликало у Ганни бурю емоцій. Ще трохи і вона побіжить до ресторану дякувати кухарів за апетитні смачнятини. Вино вона п'є тільки на брудершафт, по черзі зі мною та ненькою. Я питаю, чи не обціловує вона читачів бібліотеки, Ганна регоче, погоджуючись, що може чмокнути в щоку того, хто читає японця Кобо Абе, або колумбійця  Маркеса. Начитаністю мені з нею не потягатися. Але ж така у неї галузь освіти. Я багато часу змарнував, читаючи мемуари шляхетних вояків. Особливо в академії, звідки, чесно сказати, нічого путнього для себе не виніс. На мою думку, сучасна війна, якщо вона буде, з досвідом минулого ми швидко опинимося за полярним кругом.

Дощ за вікном не вщухає, весело лупцює по вікнах, але не більш як через дві години сукня і все інше жіноче приладдя Ганни лягає під праску. Вона легше почувається у своєму одязі, бо мої штанці роблять її вайлуватою, а вона нестямно бажає танцювати зі мною вальс. Навіть музики в Інтернеті знайшла, бо що за свято, коли не співають Окуджава або Анна Герман.

Поки Ганна переодягається до танцю, ми з Катериною Львівною блукаємо в останніх новинах. Не дає спокою газове нашестя Росії на Україну. Хто у кого що краде не втямиш. Своєю гадкою, не випускаючи з руки праску, нас просвічує Ганна.

- Забудьмо про газ, Ющенко з Путіним характерами не зійшлися, тільки в тому й проблема. Україна для Росії не окраєць пирога, а його сутність: смак, аромат, сам рецепт його збудування. Поговоріть краще про гриби, які повискакують на світ після оцього дощичка. Чи не буде у вас, Павловичу, часу прогулятися з нами тайговими стежками? Мати тільки й мріє про таку подорож, та лячно, бачте. Щезають люди в тайзі, невпізнані об'єкти розтягують по космічних барлогах. А на мою думку безпритульні люди-шатуни поживляються. Особливо молодими хлопцями та дівчатами.

Ганна з'явилася на наші очі у всьому полиску своєї юної вроди. Я вскочив, як перед генералом, Барком, подав їй чарку з вином.

- За таку красуню як не випити, і в кого вона така?

- Був такий красунь-солопій, років отак тридцять п'ять тому, заподіяв мені доньку, а собі вищій вирок. Не знаємо, навіть, де похований.

- Тоді, не чокаючись, за твого батеньку, Ганно.

Вона підкреслено зухвало сіла, не випускаючи з пальців, поставила чарку на стіл.

- Чи заслуговує він, щоб за нього стоячки пити. Загинув за те, що зробило нас сьогодні заручниками криміналу. Ні, Павловичу, за батька я пити не буду. Краще стоячки за нашу незрівняну Катерину Львівну Київську. Добре що вона не вискочила тоді за свого красуня-морячка, а то були б ми сьогодні не Київськими, а Безрідними. Так, здається, було його прізвище, га, мамо?

- Саме так, доню, Безрідний, бо батьки загинули по таборах, а сам виховувався у сирітському будинку. Я б таки пропустила чарочку за нього.

На декілька хвилин запала нервова мовчанка. Я все  ще стояв, тримаючи чарку в руці. Стояла і Катерина Львівна.

- Ось які ви обидва. Настирні, наче одного куща паростки. Що ж, доведеться випити за свого батечка. Хотіла б я побачити його в оцьому нашому демократичному суспільстві, з гидотними повівами закріпачення. Будьмо, батько, будьмо!

Іронічна усмішка грала на лиці Ганни, а очі точилися сльозою. Вона випила, поставила чарку на стіл і прожогом побігла до комп'ютера.

- Проголошую білий вальс. Вибачай мамо, що я перша, не втримає мене в обіймах Іван Павлович, вилечу ластівкою з вікон.

В танці я завжди пишався Веронікою. Але довго метлятися у вальсі вона не могла, паморочилося в голові. Ганна пурхала наче сама по собі, а я летів у потоці розпаленого жінкою повітря.

- Скільки вам років, Павловичу?

- Незабаром сорок вісім буде, ото вже попиячимо з вами…

- З нами, ви певні що ми з мамою вам не обриднемо? Мені вже тридцять три. В сімнадцять випурхнула з неньчиного гніздечка, умикнув викладач-баяніст з інституту мистецтва, та ненадовго. У мене, бачте, вітер у голові. Бібліотекар… теж мені знайшла фах. Незабаром  хто їх читатиме ваші книжки. Оттакого нагородив мені, баяніст-віртуоз. Потім ще коханець-танцюрист був, із місцевого військового ансамблю. Такий собі буйволице на копитцях лісової лані. Підстрибував ледь не до стелі, якщо й злітав коли з неба на землю так хіба що висмоктати з мене останні гроші.

Катерина Львівна тільки головою хитала.

- Може досить про своїх джиґунів, я оце думаю - помремо, нікого з родоводу Київських на землі не залишимо.

Ганна аж підстрибнула, разом ляскаючи долонями.

-А що як двох разом, одного, скажемо, дівчинку, народиш ти, мамо, а хлопчика - я. Якщо, звичайно, Павлович не погребує, га?

Ганна схопила мене в обійми, і, кружляючи по кімнаті, розкололася таким реготом, що я теж не втримався від сміху.

- Ти, доню, жартуй та знай міру, - лагідно посміхаючись, мовила мати. - Дякуй за те що він привітав нас, пригощає закордонними заїдками.

- Виходить не байдужі ми йому, так я кажу, Павловичу? Ось я, наприклад, хотіли б ви бачити мене в ліжку?

- Доню, тобі досить пити.

- Знаю що досить, але обридло загаювати життя на мрійні романи з книжковими героями. Усі мої читачі-залицяльники, хоча й брешуть, що бурлаки, але зокрема дружини мають зграйку діточок. Навіщо вони мені такі, ганьбити себе і жінок, які облизують своїх чоловіків. Ви не ображайтеся на мене, Іване Павловичу, забудьмо про те, що я тут наговорила. Зокрема, звичайно, вилазки по гриби…

Я добре розумію, що все небезпечне чаїться в мені самому. Я вже уявляв нас з Ганною в ліжку. Змалюю собі і зніяковію, побачивши на малюнку її безвинно чисті очі. Виникає гадка: чи воно мені треба! Заварити чергову халепу, пришпилити ще одну квітку до свого по ліжкового списку? Треба нарешті бути обачнім у своїх діях, не занепадаючи духом.

Дощ за вікнами то вщухав, то заходився з подвійною силою. Я читав жінкам наголос "Запропащу грамоту", потім слухали класичні музики з Інтернету. Вечеряли. Катерина Львівна поривалася викликати таксі та їхати додому, але Ганна знаходила якусь причину щоб затриматися на хвильку ще. Рушили вони додому, коли дощ почав вщухати і краплі дощу на липах засяяли червоними цятками від сповзаючого за виднокіл сонця.

Я проводжав жінок до зупинки автобусу, потім до будинку в якому вони мешкали, потім східцями на п'ятий поверх до двокімнатної квартири.  Побігав очима по спинках книжок, котрими були заставлені обидві стіни в досить таки довгуватому коридорі. Багато чого було прочитане мною за роки життя, але деякі автори викликали чималий інтерес. Я попросив дозволу іноді користуватися їхньої бібліотекою. Проводити мене визвалася Ганна. На сходах другого поверху я обійняв її і міцно поцілував у губи. Потім був її відповідний поцілунок, вологі мигунці радості на очах.

- Бувайте, - промовила, легко збігаючи до себе кам'яними сходами.

Вдома, після вальсів, божественних музик, та добрих заїдків я почувався набагато легше, аніж після недовгого перебування в квартирі Київських. Нібито після поцілунку на східцях треба раювати, а я занепадаю у нудьгу. Якого біса, скажіть? Йду тротуаром наосліп, добре ще що не зштовхуюся з перехожими. Химерно-примхливий настрій переростає у самоспалення. Зараз мені потрібна жінка, яка-не-яка, аби ласкавою була. Ніна, Ірина, Олена, Клара, або змінниця Ірини Петрівни - Світлана. Кому дзвонити? Світлана - одиначка, почну з неї. Шість торкань пальцем до клавіатури, і далі довга тривожна тиша. Чомусь не йде навіть виклик. Я вже хотів відключитися, але несподівано пролунав голос Світлани.

- Почекайте хвильку, я зараз.

Щоб витримати хвильку довжиною в десять хвилин треба мати залізні нерви. Хотів вже швиргонути слухавку під колеса пробігаючи вулицею машин. Але втримався.

- Боже, це ви, Павловичу. Даруйте, Ірина Петрівна затримала, забігала по своїм негайним справам. А ви чого хтіли?

Хотів крикнути: тебе хотів, і крикнув би, якби не п'яний чолов'яга, що вилупився на мене своїми серпанковими очима. Щоб не нарватися на неприємності, я відштовхнув його плечем і швидко рушив у темний провулок старих одноповерхових будинків.

- Іване Павловичу, я слухаю вас?

- Вибачай, Світлано, я тут з п'яним на вулиці зіткнувся. Я дзвоню, бо занудьгував щось…

- Потрібна допомога, так, але я не психолог.

- Я хотів би…

- Зустрітися? Запізнилися трохи, Іване Павловичу. Обридло, розумієте, надіятися. З хвилини-на-хвилину чекаю коханця. Не взірцевого, але… або ні… правуйте до мене, зараз же…

Досить несподіване запрошення: я запізнився, вона чекає коханця і раптом - правуйте до мене. За яким бісом? Буде порівнювати хто з нас кращій, кого прогнати, а кого залишити на ніч? Такого запрошення від Світлани я не чекав. Спочатку рушив було додому, але на зупинці стояв автобус, який саме прямував до будинку, в якому мешкала Світлана. Сам того не бажаючи, я вскочив на задню площадку, розрахувався з кондуктором. Вийшов на черговій зупинці, купив у крамниці пляшку вина, плитку шоколаду, заштовхав у кишені жакета.

Крамарка шаріє, вибачається, просить вернути покупки, дбайливо укладає в пакет. Вона має себе поважати, а повага крамарки до себе підбурює повагу покупців. Виникає думка: гайнути б зараз з нею в кіно або в ресторан. Товстувата трохи, але лицем надто гарна, особливо з рум'янцем по щокам. Але тіточку з-за прилавка не витягнеш. Дякую, і неспішно прямую до будинку в якому мешкає Світлана. Добре що мешкає в квартирі на першому поверсі. В коридорі чути голоси: її, Світлани, нервове сопрано, та хрипливий без сумніву п'яного мужика.

Йти геть, чи проявити характер? Все залежить від того, як буде поводитися Світлана зі своїм п'яним коханцем. Без того дурний настрій, мені геть зіпсовано. Бачу зі спини, чи не з оцим потворою півгодини тому я зштовхнувся на хіднику? Мабуть таки з ним. Який не п'яний, а до коханки доповз раніш за мене. Три сходинки і через плече я бачу осяяні відрадою очі Світлани.

- Сестричко, що за розмови на порозі? Може покличеш візитерів до гостини?

Мужик повертається і очі в очі я бачу майора Баранчика, інтенданта-постачальника поживи по військовим частинам, що займалися знищенням так званих бандитських ватаг в Ічкерії. У нього від подиву п'яні очі на лоба вилізли.

- Полковник Мазуха! Яким побитом, Іване Павловичу?

- Таким яким і ти, майоре. Радий, що знехтувала нами лиха польова доля. Але в такому виді до жінки, Йосифе Давидовичу!?. Ви ж офіцер?

- Був колись, а зараз постачальник жінок в закордонні борделі. З того й п'яний, що ненавиджу себе. Погодь, Іване Павловичу, ти хочеш сказати, що Світлана твоя сестра?

Він зціпенів опустивши очі долу. Опалена розпачем душа, поточене червоними нитками судин лице. Він різко відвернувся від мене, ледь не упав на трьох сходинках до виходу. Навіть не попрощався.

- Сватав тебе працювати за кордоном, чи не так? - спитав я, ущипливо дивлячись в збентежені очі Світлани.

- Нічого не можу порозуміти, про закордон від нього ні словечка не чула. Втретє приходить, і втретє п'яний. Сидить, несе усіляку ахінею, запрошує до шлюбу. Але як мужик, мабуть, нінащо не вдатний. Клянусь, Павловичу, нічого такого між нас не було. А ви звідки його знаєте?

- В Ічкерії зустрічалися, він очолював постачальну службу. Таке собі торохкало, але щоб обікрасти вояків - ні-ні. Шляхетний інтендант. Про постачання жінок за кордон я так нічого й не втямив.

- А чого тямити. Хіба не чув скільки молодих дівчат зараз знаходиться в закордонних борделях. Вербують, обіцяючи райські кущі, а там як кому пощастить. Як казала одна з хворо-повернена, любистку в колиску не кладуть.

Настій мені було спаскуджено досконало. Навіть пляшка вина не допомогла. Навіть дзвоник сестри Елеонори, яка допитувалася де мене чорти носять.

- На обох квартирах була, є необхідність перемовитися, ти де зараз, я на машині, під'їду.

Назвав зупинку автобусу, чмокнув Світлану в щоку, домовилися, що завтра ж доп'ємо пляшку з вином, і вже через кільки хвилин стояв на зупинці напроти музичного театру. Гадав, по яких справах так раптово знадобився сестричці?  

 

Сказати що мені щастить з жінками, нічого не сказати. Розлучення з кожною залишає гіркий відстій на душі. Гострий щем опікує груди, коли думаю про Ніну Петрівну. Обіцяла дзвонити, забігати, та вже другий місяць мовчить. Немає дзвоників від дружини Аркадія Гребінки. Клара якщо й заходить, коли я буваю на старій квартирі, заходить аби отруїти мене саркастичною усмішкою. А тут якось повертаюся опалений сонцем додому з островів, дивлюся сидить на лавочці під липою якась жіночка. З першого позирку не впізнав навіть, що це моя сусідка Марія. Ссе цигарку, накручує на палець пасма рудого волосся. Від її вроди мало чого залишилося. Впадають в око темні цятки по щоках та на лобі,  наче відбитки нервового багаття, яке звивалося і іскрило на всі боки.

- Ти що тут, що з тобою сталося, Маріє?

Вона кривить в усмішці рота, чухрає пальцями давно не миту голову.

- Романтики закортіло, коханця з грішми…

- Тільки не бреши, Маріє, сама б ти від мене не пішла. Хтось та напоумив?

Я допомагаю жінці встати, запрошую до себе. На східцях вона хапається рукою за груди, в ділянці серця, починає важко з хрипінням дихати. Очі її зблискують вологою.

-У тебе щось з серцем, може покликати допомогу?

Хитає головою, уклоняється від моєї підтримки.

- Ні, Іване, се так собі. Донька на думку спала.

- Олена, де вона зараз?

- Не знаю. На мене повісили борги. Вимагають підписати папери на квартиру, але потрібна згода доньки.

- Хто вимагає квартиру?

- Не знаю… Є гадка, що повіви йдуть від твоєї сестри. Це вона мені того півня підсунула. Заможний, цнотливий, марить одружитися.

- Ти певна, що саме вона, моя сестричка?

-З неї все почалося. Приходила, ганьбила тебе. Безхребетний, ловелас не гірше Гребінки. Той сидить і цей сяде. Чи воно мені треба. Умовила відпочити в ресторації, підсунула мужика, такий собі джиґун з посмішкою ангелика…

- Чого до себе не йдеш?

- Давно б'юся, та бач ключів немає. Джиґун забрав, поки не віддам борги.

- Які борги, за що?

- За ресторанні заїдки, нарахував ледь не двісті тисяч.

Що мені залишалося казати: дурна баба, знайшла в якому вертепі поживлятися.

- Зараз покличемо майстра, змінимо замок, а з сестричкою мені давно вже треба було зустрітися.

Марія схопила мене за руку.

- Не треба, Іване. Не лізь в кубло отруйних ґедзів. Не ті це люди з котрими можна домовлятися. Вони загарбники. Замість поштових марок та монет  колекціонують нерухоме мито.

- Супроводжуючи людей на смітники!

- Яка влада таке її оточення. Ти ж сам мені колись казав про це.

Я впустив Марію до себе, наказав помитися, добренько поживитися, бо є чим, а сам пішов до крамниці господарчого краму, купити належного замка. Деякі інструменти у мене були, зміняти замок - багатого досвіду не треба. Двісті карбованців, щоб погасити борг Марії якось вже знайду. Залишиться менше відсотків з вкладу в ощадний банк, не зможу розраховуватися за обидва помешкання, та й біс би з ним. Продам одну із квартир. Коли-не-коли а зробити таке доведеться. Можна, правда, до повернення доньки віддати в посесію трикімнатну.  Разом з вібруючим ліжком, попередивши про це Ірину Петрівну. Щоб потім не баляндрасила чого лишку.

Коли я повернувся, Марія спала на долівці, постеливши під собою рядно, з яким ходжу на піскові острови купатися та підсмажувати своє поки що накачане тіло. Не став жінку будити, прихопивши інструменти, почав було мудрувати над замком, але двері несподівано відчинилися і жінка в строкатому халаті ледь не влучила в мене кулею з рушниці. Якби не військовий досвід, блукати б мені по інших світах, але встиг не тільки ухилитися пострілу, але й вихопити із жіночих рук мисливську пукалку. Відскочивши, вона впала безсоромно розкидавши оголені по саме-саме ноги. Я увійшов у квартиру і причинивши двері, витяг з кишені стільниковий.

- Будемо викликати міліцію, чи як? Але по-перше яким чином ти влізла в чужу квартиру, викинувши на вулицю господарку. По-друге - озброєння. У господарки, Марії, яка зараз спить у мене в квартирі напроти, рушниці не було. Розтовкмач, будь ласка, і вставай… 

Жіночка, ледь не на карачки, відповзла з коридору в кімнату, де у відчиненому вікні липова гілка вітала мене легким шерехом попелястого листя.

Я дзвонив Петру Гориню і він нарешті озвався.

- Оце вже не чекав що подзвониш. Скучив, чи справа яка є?

- Вітаю тебе, майоре. Я з Липового провулку. Тільки-но з сусідчиної квартири в мене стрілила якась терористка. Якби не чеченський досвід, не розмовляли б ми зараз з тобою. Що прикажете з нею робити? Затримати поки приїдете? Гаразд, так я і зроблю.

Я вимикнув слухавку, попросив жінку зачинити вікно, і присісти в куплене ще за часів царя Гороха крісло. Та не встиг зробити кроку, як красуня разом з гіллякою щезла в зеленім каламуті липового листя.

Поки приїхав Гринь, я встиг поміняти замок, посумувати, дивлячись на поломану гилку, яку мені ж таки доведеться спилити, бо пожовкла, а потім і почорніла буде неприємно мозолити очі кожному з мешканців будинку. Не вникаючи у дрібниці, я розповів Петру про пригоди сусідки Марії, потім знайшли кулю, яка стирчала в дверях моєї квартири, в яку ми й ввійшли; Петро вперше за все моє в ній перебування. Почувши кроки, Марія встала, накинула на плечі рядно. Зараз вона показувала себе кращою аніж там на лавочці під липою. Ми порадились, чи є сенс дзвонити в міліцію. Петро визначився: не треба. Рушницю він забере з собою, прогомонить цю подію з сусідом, знайомим вже мені майором міліції, нехай він і метикує яким чином заповзають у чужі приміщення сучасні кримінальні пацюки. Я дав Марії грошей, попросив Петра завезти та допомогти купити стільниковий

 

 

Бракує слів передати почуття, які обурюють мене, коли думаю про сестричку Елеонору. Ще на зорі дівоцтва вона врозумляла мене: плинучи вгору не забудь підтримати того,  хто падає. Мабуть заздрила, думаючи, що кожне чергове військове звання це сходинка до Олімпу. Яка наївність, думаю зараз, але ж тоді, у військовому училищі, чи не купався я мрійно в золотому промінні слави? Мабуть таки було, в сімнадцять або двадцять років. А вже далі,  коли потаскався по військових залогах, надихався ганебними повівами заздрощів, неповаги старших офіцерів до молодших, коли в очах Вероніки почали відблискувати ядовиті зблиски зневаги і зневіри, отоді вже порозумів, що не я рядовому інженерові, а він мені ладен протягти руку допомоги. Але досконале усвідомлення цього прийшло до мене коли Єльцин дав розпорядження атакувати парламентерів. Відчуття що я не людина, а сліпе озброєння в руці урядовця-невігласа, поставило на кар'єрі жирну пляму. Сяйні шори випали з моїх рук, бо керувати далі було нікуди. Академія перетворилася у зборище олов'яних солдатиків, які, напружуючи груди,пишаються своїми зірками на погонах. Тоді я і попросив генерала Онисима Барка відправити мене, як негідну суспільству олов'яну іграшку, погратися у війну на теренах Ічкерії. Летів я туди з одною думкою, зберегти, скільки зможу, як російських так і чеченських парубків. Небагато зберіг, але зберіг таки. А головне що в свої сорок п'ять років з чеченської бійки потрапив у громадянську. Але й досі не порозумів за яким бісом живу. Чи є на цій землі щось гідне моїх зусиль? А Елеонора? Скільки людей сьогодні звергається з верхів'їв Олімпу, чи подала вона кому руку підтримки, чи навпаки підхльоскує їхнє падіння? 

 

Я обожнював книжки на які решта знайомих Ганні читачів майже не звертала уваги. Навіть Катерина Львівна казала, що вигадки Салвадора Далі тільки гра його уяви. Висмоктує свою геніальність із пальця, як дитина сумуюча за годівницею. Непрочитаними стояли на полицях бібліотеки два примірники француза Кохто, сумував, бо не було з ким поспілкуватися, Семюел Беккет, марно вигравав накачаними м'язами американський фантаст багатотомний РРРРР, тоді як майже не повертався на свою полицю Рей Бредбері.

Останнім часом я задумувався над питанням: хто ми такі? Маю на увазі чотирьох, вибачайте, забув про п'ятого - Петра Бевзя. Мої умовиводи такі: Гребінка - в'язень власного тіла, я - свого сумління, Гринь, занедбаний роботою та дачею, - живе бажанням передихнути годину-другу у потойбічний світах, а щодо Реміза - Віктор поміж нас явище особливе.  Закоханий в Ніну Петрівну, не в змозі вибачити їй двох коханців, заринувся у пошук об'єктів помсти, та поки що не знайшов коханки кращої за дружини. Мучень особистого непокою, каже про нього дружина Гриня, Настя. Бевзь, навіть після того як живим-здоровим знайшов сина Ігоря, до нашого гурту, однокласників, так і не повернувся. Гребінка казав, що у Петра легке запаморочення мозку, Реміз - спалює себе заздрощами, Гринь - не вистачало мені думати про птаха, якому обридли його крила. Реміз тільки носа кривив, а Ніна Петрівна, яка теж вчилася з нами в одному класі, була певна, що Петро Бевзь, на відміну од усіх  нас, запроданців, сумує по теренах свого дитинства.

Пам'ятаю, як вибухнув Бевзь, запрошений на Новорічне свято до Реміза, коли Ніна Петрівна запропонувала послухати святковий концерт по телебаченню.

- Дивитися на оту потолоч, що галасує, щириться, роздягається до голих сідниць. Телебачення викликає в мене зневагу до усього суспільства. Щоб засмажити святкового пирога, треба зібрати в студії безліч так званих "зірок", кухарці вивалити на сковороду свої груди, ведучому везти таку абищицю, від якої не тільки телебачення, але й смак пирога викликають рефлекс ригачки.

Не тільки в школі, але й нашому містечкові, нас п'ятерик називали згуртуванням "нерозлийвода". Але життя поступово роз'єднувало нас шпаринами не завжди приємного побуту, отож і задзюрчали струмки, роз'єднуючи монолітну скелю на розмаїті уламки.

Та й біс би з ними, отими струмками, струмок можна легко перетнути, гірше коли розмивають, розносять нас весняні повені, створюючи на місцях розмивів невилазні вонючі багнища.

Наш зв'язок з Бевзем давно вже ладен був розвалитися. Він дивився на мене як на зрадника, коли на початку дев'яностих, замість того щоб перевестися в Українську армію, я опинився у військовій академії. Не знаю вже, чи залишався я на той час романтиком, чи не вірив що Україна може стати самостійною, але запізнився таки трохи з поверненням на батьківщину. Можливо, навіть, з-за Онисима Барка, генерала, з яким нас пов'язували довгі роки дружби.

- Якщо повертатися, будемо повертатися разом, - наспівував він мені, виношуючи при цьому мрію нагріти руки на війні з Ічкерією. Та хіба я думав тоді про це. Мене гнітило усвідомлення того, що ми з полковником Бакаєвим, опинилися по різні сторони барикад. Він мій ворог - як таке може бути! - питався я генерала, а він тільки руками розводив. "Хочеш пізнати як - побувай у його шкірі, не втративши свою…"

Отак і зіткнулися ми в кривавому герці з друзякою Бакаєвим. Добре ще що не втратили один до одного довіри. Що серця наші були пов'язані добросердям, голови - розумінням того, що оця бійка закінчиться поразкою як чеченців, так і росіян. На крові юних хлопчиків квіти розуму весніти не будуть.

Знав Бакаєв що такі бійки можуть тривати століттями, треба не вибухівками плюхатися, а на рівних розмовляти людьми, йти назустріч їхнім бажанням. Та де їх взяти таких розумників, коли освіту перемагає дика упертість, коли кожний бачить себе героєм, не Македонським, так хоча б Георгієм Саакадзе.

Дзвонить ранком Ніна Петрівна, питає чи не знаю хто така Ельвіра Квітка. А біс її знає, хто вона така. Прізвище знайоме, але при якій погоді влетіло у вуха, сказати не можу.

- Не знаю, Ніночко, а що трапилося?

- Надрукувала в Інтернеті статтю, нібито Орина Батова, яка року не пройшло як вилізла на сцену, колектив якої суржиком українських пісень співає, так нібито саме вона народила наш ансамбль, який працює вже п'ятнадцять років. Адже учиню я  сполоху оцій старій ящірці.

- Звідки знаєш що вона стара?

- Молода перш ніж писати прийшла б порадитися, а ця вже бита мегера. За гроші все зробила. Допоможи, га? Віктор каже що у тебе були якісь зв'язки з пресою.

- Були, не зовсім добрі. Але для тебе чого не зробиш.

- Не брехав би ти, Іване. Чого не зробиш, чого не зробиш! Хоча б на вечерю коли запросив. Як не побачуся з тобою тиждень-другій ноги перестають носити.

- Так що ж тоді в першу чергу, вечеря чи стара ящірка?

- Починай з ящірки, повечеряємо у мене через два дні, в понеділок після концерту.

- Віктор що, відбуває у відрядження?

- До Москви сина провідати летить. Негаразди якісь там у нього.

Вимкнула Ніна Петрівна слухавку, і я свою засунув до кишені. Стою біля вікна, дивлюся на пожовкле липове листя, і сумно мені якось. Чоловік летить до Москви, бо у сина проблеми, а мати спокійнісінько мітить собі тайну вечерю з коханцем. Якого ж тоді біса я осуджую свою дружину Вероніку, коли добропорядної жінки в своєму оточенні я поки що не зустрів. Хіба що медична сестра Чайка. Але там була війна, щодня приносили поранених вояків, не до любощів було. Водносталь осуджував я Ніну Петрівну і з нетерплячкою чекав понеділка. Відмовитися від такого подарунка я не міг, і причина була не тільки в тому, що дуже вона запальна в коханні, а тому, що сьогодні мене кохали жінки, які у шкільні роки, коли були ще дівчатами, майже не помічали мене. Не взірцевим був я парубком, хоча учнем був ледь не кращим у школі. Це була моя маленька помста за душевні поразки юнацтва.   

  

Як прийдеться до лиха, далеко не втечеш, казав колись батько. А не втік тому, що дивився на життя, як на дитячу забавку. Особливо смішною здавалася йому гра людей які посіли владою. Воно й насправді, коли по телебаченню показували купу машкар, що стояли на кремлівській стіні, він реготав, як скажений. Та й було, бачте, над чим посміятися. Жодної живої душі. Кам'яні обличчя, на мерця в труні легше дивитися, аніж на людей, які настільки пишаються собою, що вже й за людей себе не числять. Такі проповіді читав батько в святкові дні, коли повертався напідпитку з парадів.

- Роздягти б їх, та виставити на оглядини, як отого казкового короля. А люди на них ледь не моляться. Не розумію, чуєш, синку, не розумію, чому владою посідають нікчеми, а розумні люди пишаються, що бачилися з ними, ледь не торкалися. И чому саме влада, над  ким влада? Зграя невігласів засуджую Солженицина, або Сахарова тільки за те, що вони бачать світ так, як вони його бачать. Хто такий був Хрущов, вбивець! Саме так - потенційний вбивець, з освітою першокласника. Такими ж були майже всі члени Політбюро…

Мати, хоча й була не зовсім тверезою, але рота батькові закривала.

- Не про те гуториш, філософе, влада це не ті люди, що по трибунах стирчать. Влада це символ, як зірка на Кремлі, або серп та молот на прапорі. Ці символи набагато кращі, аніж символ обдурювання людей - хрест. Піж хрестом своїм гітлерівці воно чого натворили, ще й гасла несли - "З нами Бог".

Я слухав батьків, вагався чи не вступити з ними в полеміку, бо хоча й вчився вже в сьомому класі, але своє бачення громадського спорудження вже мав. Головною причиною розповсюдження зла в суспільстві була нестямна жага людей до мита. Чому церкви обростають взірцевими виробами, чому патріарх і вся його челядь одягається як клоуни в цирку. Чому плетуть усіляку нісенітницю про ікони, які плачуть, про чудодійні мощі людей, котрі все своє життя живилися за рахунок робочого люду. Як і все владне чиновництво  взагалі. Я не читав Карла Маркса, або Леніна, ні! Я читав українську класику. Російськомовні письменники так не писали. Навіть Гоголь. Він не бачив я яких злиднях живе народ. Так як бачили це Шевченко, Коцюбинський, Леся Українка, Марко Вовчок, та хіба усіх перелічиш.

А зараз. Двадцять перше сторіччя на дворі. Не минуло й тижня як допоміг Марії вернутися в своє житло. Ранком виходжу, дивлюся - двері з її квартири кудись щезли, хлопці що робили євроремонт у моїй трикімнатній, руйнують все що тільки можна зруйнувати, таскають цебрами будівне сміття на вулицю.

Питаю бригадира, Галтуренка, що ви робите, де господиня?

Він смикає плечима:

- Нам приказали, ми працюємо. Всі питання до Ірини Петрівни.

А що Ірина Петрівна. Дзвоню, а вона аж язиком ляскає від захвату.

- Мазухо, нарешті таки озвався. Мій вже тиждень як у відряджені. О восьмій сьогодні буду, чекай.

Мені й слова не дозволила сказати. Відключилася, і скільки я не дзвонив, додзвонитися не міг. То розмовляє з ким, то не відповідає на дзвоник. Розумію, вона на роботі, клопоту вистачає, але вгамувати роздратування не можу. Питаю у сусідів чи не бачив хто.

- Місяця з два не бачила.

- Пиячить, бачили яка в неї морда.

Хто що мелють, а Савовича, хоча вже південь, не розбурхати. Спить п'яний у розчиненій навстіж квартирі. Майно все прокурене, куплене років п'ятдесят тому, ще живою дружиною. Жінки на лавочці повчають:

- Даремно бігаєте, якщо не помре, прокинеться тільки в смерках.

- За що він п'є, в хаті шаром покоти?

- За свої зароблені, у нього пенсія міліцейська, майором був…

- Підполковником, - розтлумачує друга. - Всю ніч у міліцейському кублі щось святкували. Ранком ледве приповз.

Нічого в той день по Марію я так і не взнав. Савович ще спав, коли я о дев'ятнадцятій рушив на свою стару квартиру. Чесно сказати, вело мене туди не тільки бажання дізнатися хто замовив ремонт сусідньої квартири. Давненько до мене не заглядала жодна з коханок. А тут, бачте, чоловік Ірини Петрівна вже тиждень як у відрядженні. Я не заходив до відродженої до нового життя квартири вже кілька тижнів. Обридло навіть механічне ліжко, бо поривно вколисувало мене, а сплячка навіть на невеличких хвилях визиває не зовсім приємні сновиддя. Піднявшись на свій поверх, як завжди, з хвильку постояв прислухуючись, чи вдома Клара, потім рішуче відімкнув двері в свою квартиру, зазирнув у холодильник, в якому окрема спиртного майже нічого не було. Прийде Ірина Петрівна, навіть поживитися нічим буде. Правда, прийшов я на півгодини раніше, так що можна було дещо наспіх купити у крамниці "Самбери". Майже бігом злетів східцями на вулицю. Хоча й давав я собі слово, що ніколи не ходитиму до цієї крамниці, але залишати голодною Ірину Петрівну я не міг. Вона ж прибіжить прямо з роботи. Мені пофарбило, моїх за касою сиділа незнайома мені дебела жіночка, з кучмою булого волосся на голові. Я нахапав у металеву плетінку пакунків з м'ясними та рибними делікатесами, зайти у винний відділ не залишалося часу, випереджаючи жінок з повними кошиками покупок, виклав все на прилавок перед кучматою жіночкою, розрахувався і, не дочекавшись решти, побіг до себе. Жіночки, котрі посувалися за мною, кричали услід: "Ви забули решту, забули…", але я ледь було не вискочив з магазину, коли почувся голо Ірини Петрівни.

- Зупинися, Павловичу, куди стрімголов втікаєш? 

Вона стояла в черзі за двома жінками, які зиркаючи на нас, іронічно всміхалися. Мабуть думали, що втікав від дружини, а вона мене спіймала на гарячому. Довелося повернутися, забрати майже сто рублів решти.

- Багатенький у вас чоловік, грошів не лічить, - мовила касирка, допитливо  зиркнувши на Ірину Петрівну.

- Був би мій, рахував би і перераховував, а з коханця хіба що в ліжку щось зайве візьмеш, - якось надто вже не застережливо, пожартувала дружина заступника мера.

- Воно як, - усміхнулася касирка. - Одинець, значить, ваш коханець.

- Одинець мій Іванко. Одружитися я йому дозволю, але з умовою, що один-два рази в тиждень він мій. Свій, знаєте, обридає, а шукати пригод з гульвісами - собі не легше.

Ірина Петрівна підкупила свого любимого італійського напівсолодкого, торт з казковою назвою "Русалочка" та чималий пакунок винограду. Коли ми вийшли, дві жіночки із чималими пакетами саме сідали в машину.

- Може вас підвезти? -  спитала чорнява, улаштовуючись за кермом.

- Дякую, хіба що на п'ятий поверх? - пожартувала Ірина Петрівна.

Через декілька хвилин ми були вже вдома. Ірина по включала світло в усіх кімнатах, пройшлася, поводячи пальцями по давно не торканим ганчіркою  полицям.

- Коли ти був тут в останнє?

-З місяць вже не заглядав.

- Сусідка так і не приходила.

- У неї свої забаганки. Чула, мабуть, як нас на хвилях гойдало.

- Ревнива бабця? Я їй пропонувала на дурничку євроремонт зробити. Спочатку нібито погодилася, але потім, ледь не з матюками відшила.

- Мабуть втелепала, що може вкоїтись щось жахливе. Її чоловік, коли ще живий був, любив говорити, що безкоштовним сир буває тільки в мишоловці.

На язиці у мене сиділо питання про євроремонт у Марії, але я його залишив на потім, боявся, що Ірина Петрівна може образитися і лишити мене чудового надвечір'я.

- Ти готуй вечерю, а я поки що пройдуся з пилососом по квартирі. Уявляєш собі яка отут підійметься пилюка, коли ми завалимося в ліжко, га?

Вечеря, - чи довго нарізати хліба та ковбас. Коханка озброїлася пилососом, я ганчіркою, таким чином воювали з порохнявою ледь не годину. Весь цей час я почувався трохи нервово, все чекав що забіжить Клара. Коли вже Ірина Петрівна, з чоловіком під боком, знудьгувалася по коханцю, чи не сполохне у сусідки бажання поновити відношення?

Я ще протирав полиці, коли Ірина Петрівна взялася за приготовлення страв. Коли я прийшов на кухню одарувала таким собі байдужим поцілуночком, наче чоловіка, а не коханця вітає. Але вечерю вона опорядила взірцеву. Навіть ніж з дому прихопила, щоб настругати сир такими тонкими, у візерунках шматочками, що крізь них можна було дивитися на сонячне затьмарення. Навіть грона винограду на таці зробила шедевром мистецтва.

- Чудернацькі заїдки, зроду такими мене не пригощали, вони скоріше для душі, аніж для шлунка.

- На мою гадку душа знаходиться саме в шлунку, як поїси смачно, та ще хильнеш чарочку, так легко на душі робиться. Так що будемо ублажати шлунок, а про душу нехай вже він турбується.

До заїдків ми навіть не торкнулися, хіба що після чарки вина проковтнули по виноградині. Не встиг хміль дістатися голови, як Ірина Петрівна схопила мене за руку, підняла з стільця і почала обціловувати так, що кожний її поцілунок коштував чарки вина.

- Невже ти не розумієш, що я зголодніла по тобі. Не дзвонив, кохався на пісочку з сонечком. Думаєш я не спостерігала за тобою? З'їла б, якби застукала з якою…

Не до євроремонту в квартирі Марії було мені в ту ніч. Коли прокинувся Ірини Петрівни поряд вже не було. Побігла по своїх справах. Передзвонила десь через годину, коли я саме голився.

- Доброго ранку любий. Я там тобі юшку приготовила, поснідай поки тепла. Сьогодні о двадцятій буду, зараз лечу по службових справах…

Хотів було передзвонити, запитати, хто замовник ремонту у квартирі Марії, але  посоромився. Після такої ночі, замість того щоб пурхати в солодких спогадах, я піклуюся про якусь там занедбану сусідку. Після юшки я знову заснув, і спав би мабуть до вечора якби не черговий дзвоник Ірини Петрівни.

- Здається я сьогодні достроково упоралася  з проблемами, мені б зараз з хвильку поспати. Ти вдома?

- Саме-так, я чекаю тебе.

Усміхаючись своїм думкам про батьків, які подарували мені хист подобатися жінкам, я, наспівуючи, як в юнацтві, "і шумить і гуде, куди баба піде, туди я за нею піду, бо до ліжка доведе…" Можливо воно й зухвало порівнювати Ірину Петрівну, з якоюсь там пісенною бабою, але так батько наспівував, отож і точиться мозок спогадами дитинства. Про Марію якось навіть забув. Поки нудьгував одиноцтвом тільки вона й була на думці, а як пригріла чужа жінка, все дурне наче корова язиком злизнула. Думаєте, я любив І рину Петрівну! Ні, я любив себе в цій жінці. Дружина заступника мера, вродлива, талановита, палка в коханні. Про таку коханку тільки мріяти можна. Більше місяця ні слуху-ні-духу, думав з іншим злюбилася, а може й залюблялася, біс її знає. Головне що вчора була і сьогодні вже поспішає. Якщо не буду роззявою надовго забезпечити себе ліками від усіляких психічних хвороб.

Випита та поїсти у мене було що. Стояв біля вікна, дивився коли з'явиться на видноколі моя енергійна красуня. А як вийшла з таксі, поспішив назустріч, розчинив двері, бо від нетерплячки вже лихоманило. Думав що захворів, бо таке зі мною траплялося хіба що коли повертався додому з довгих відряджень, повертався до Вероніки, молячи бога щоб донька була в школі, бо майже всі  мої повернення закінчувалися такими вибуховими пестощами, що потім донька Лізонька добудитися нас не могла.

Не зважаючи на безсонну ніч, Ірина Петрівна показувала себе аніскілечки не втомленою,

 

Зимові темні вечори з книжкою біля телевізора: два ока в книжці, одне вухо набакир, слухає останні новини, а друге прислуховується про що насвистує за вікном січнева хурделиця. Сон здолає при включеному телевізорі, книжка випадає з рук, вже не хурделиця за вікном, а скрипаль, герой роману, грає на скрипці щось досі мені невідоме. Сон заколисує, а то ще підніме з долівки книжку, поставить на пюпітр перед очима, листає сторінки, так що я ледве встигаю прочитувати надруковані на сторінках рядки. Прокинуся, порівнюю прочитане вві сні з книжковим текстом і здається мені, що отой прочитаний вві сні роман був цікавите. В романі скрипаль нібито грає, але я не чую музик, а вві сні вони супроводжують мене по усіх сторінках книжки. Я намагаюся заснути, щоб дослухати концерт скрипаля і дізнатися чим закінчиться його роман з танцюристкою, яка лицем і статурою походить на Ніну Петрівну. Дотики ревнощів до серця не дають мені заснути. Та й не треба, бо хоча за вікном ще темно, в коридорі на комоді вже дзюрчить моя безсонна слухавка. Встаю, питаю хто, у відповідь знайомий, але чий - не можу втямити, голос промовляє.

-Я під дверима, не знаю шифру твоєї квартири.

Не знаючи кого чорт несе, я називаю номер своєї квартири, поспішно вплигую в штани, надіваю сорочку і, відчинивши двері, чекаю раннього пришельця. Коли в отворі дверей з'являється лице чеченського польового командира Бакаєва я не повірив своїм очам.

- Йоханий бабай, чи це не сон, га? Живий! Друже ти мій, безцінний, якими вітрами, як ти мене знайшов?

Бачачи мій розривний настрій, він щільно причинив двері, обійняв мене за плечі, як обнімав щоразу, коли я потай приходив до нього, щоб перетерти проблему звільнення з полону якогось зі своїх вояків. За вікнами вже жовтень, хоча ще перша його половина, але ночі стоять холодні. Здалека мабуть прямував мій дружище, бо руки як крюки, пальці як слід розігнути не може.

- Ти, Іване, розмовляй тихіше, у стін теж вуха є, особливо у російських. Я щоб ти знав вже різ як не Омар Бакаєв, а Тимур Башидзе, грузин за походженням. Працюю на будівництві маєтків для заможних громадян. Почув від одного з майстрів, як вони оєвропеїли квартиру Івану Мазусі, кажу, чув про такого, за часів радянської влади навіть чаркувалися. Мені назвали адресу, оце я й прибіг. Не вижене, думаю, старий добряга.

Я зідрав з нього куртку, приніс м'які теплі капці, усадив за стіл. Як же він зголоднів мій друзяка, як змарнів лицем. Та й охлянув ледь не наполовину. Нічого в ньому від радянського офіцера, нічого від чеченського польового командира не залишилося. Очі, які завжди зблискували промінцями, наче ранковим серпанком затягло. Лоба перетнули три глибокі зморшки.

- Що з тобою сталося, друже? Що питимеш, - питаю, - є коньяк, горілка, вино?

- Що наллєш те й питиму, - усміхнувся, нервово потираючи скроню долонею, Бакаєв. - Йшов, думав - чи не виженеш? До одного з своїх заходив, так він аж сів з переляку. Воно й справді, якого біса в добропорядну родину вліз, там дружина, синочок десяти років, усталений добробут.

- Мені начхати, що про мене скажуть чи подумають, ми з тобою друзі, ось що головне. Твоє появлення для мене свято і ми це свято продовжимо. Завтра з ранку подзвоню Петру Гриню, або його дружині Насті, скажу хто до нас приїхав…

- Ти маєш на увазі лейтенанта Гриня, сина  твого однокласника, де він зараз?

- Останнім часом мешкає в Америці, але нещодавно прилітав. Нічого доброго там теж немає. Але після повернення він убгався куди не треба, щоправда лиха нікому не вкоїв, навпаки допомагав людям, але сам знаєш…

- Нова Росія від радянської різниться не тільки кричущою несправедливістю, але й занедбаністю урядовців. В радянський державі ми були братами, а зараз потенційні вороги. Для росіян ми чуреки, ви - хохли, а вони, бачте, приречені богом володіти усією землею. Смішно і сумно, та нічого, бач, не зробиш. Дурень думкою багатіє. Поки є нафта та газ, Росія на коні, а далі… Але біс з ними, шовіністами. Як там батьки лейтенанта?

-З батьками Олександра Гриня ми з тобою завтра горілочки поп'ємо. Вони люди шляхетні, особливо мати.

- Може не треба, Іване. Для них рятівник ти, а я - ворог, тільки клопоту придбаємо. Хоча я й пересварився зі своїми, відмовився від безнадійної справи шкіритися на вовчу зграю, зараз повинен переховуватися навіть від своїх. Забажали пожити своєю домівкою, та не тією дорогою пішли. Була гадка, що Єльцин розумна людина, та звідки у росіян розум. Їм аби горілочки попити, та війнути хвостом, щоб зірки геть з неба посипалися.

Таким свого друзяку Бакаєва я ще не знав. Навіть там на війні вин завжди з повагою ставився до росіян, але зараз, кажучи про Єльцина на його лиці блукала така гидлива усмішка, що мені, битому життям калачу, зробилося трохи моторошно. Отоді я й спитав його:

- Чому ти в Туреччину, або в ту ж Америку не поїхав. У Грузію, нарешті. Що тебе утримує в оцій державі.

Він засміявся.

- Ти сам відповів на своє питання, не в "нашій" сказав, а в оцій. Утримує мене тут надія, що до влади прийде розумна людина, і ми повернемося до наших витоків. Нас сьогодні називають совками, але ми були народом, радянським народом. Совки це сучасні згарбники, які гребуть під себе все, що ще можна привласнити, не звертаючи уваги на те, що своєю пожадливістю калічать або знищують людей, які ошелешено зиркають на них, не розуміючи божевільні вони, чи може вже й зовсім не люди, а пришельці які.

Взагалі я був згоден з Бакаєвим, але

 

Розкріпачення селян, реформи Столипіна були спрямовані на знищення в Росії віковічного рабства, але вони породили ще гидливішу гідру - куркульство. Не випадково селянська біднота так завзято підтримала розкуркулення. Чи винні куркулі, що стали куркулями? Думаю - ні. Чи винна біднота, що віддала свої землі куркулям? На мою думку - ні, не винна. Все безглуздя йде від урядовців, бо посаду отримують аж ніяк не розумніші. Візьмемо сталінське оточення, Хрущова, Брежнєва, Горбачова, Єльцина… Все що вони робили, робилося проти народу, проти суцільної могутньої держави. Можна якось виправдати Сталіна, він будував державу, а що робив Єльцин. При ньому народу було постріляно більше ніж при Сталіні. Тоді вбивали зрадників, а зараз - хто кого. Позичив у сусіда грошей, щоб не віддавати боргів, гепнув його сокирою по потилиці, зсунув слідчому в кишеню  трохи американської зелені і живи собі з богом. Людей по дачах вбивали за іржаву залізяки, а президент Путін називав це бізнесом, заборонивши закривати біля дач прийомні пункти крицевого та кольорового брухту. Ото вже гра біжки були. Коли бандюга вбиває дачника, його не знаходять, якщо пенсіонер - бандюгу, термін йому виносять негайно. То тільки в телевізійних фільмах, добро тріумфує над злом, а насправді учорашні вбивці займають вищі державні посади.

 

За часів радянських чимало було людей які за добру книжку віддавали свою місячну платню, але були й ті, що цю платню забирали. Книжка коштувала вісімдесят копійок, а на чорному ринку її продавали за сто двадцять рублів. Хіба ти сам не купував таких книжок, га, Іване? І я купував. Саме ми з тобою і розплодили сьогоднішніх мільйонерів, які за наші ж гроші розграбували все що було збудовано батьками. Так на кого ж, як не на себе,  нам сьогодні скаржитися, га?

 

Хмари, заледве притрусивши землю першим жовтневим сніжком, посунулися на захід. На східному видноколі почало помалу розвиднятися. Ранок обіцяв бути  тихим, безхмарним, а день - теплим, бо сніг, що лежав по дахах будинків, де-не-де вже спливав на землю лінивими дощовими краплинами.

Жіночка з першого поверху вивела на прогулянку своє собача, напиливши на нього одяг з червоної бумазеї, і погордо озиралася на перехожих, чекаючи коментарів.

 - Взимку якби не прийшлося вам кожуха собаці купувати, - пожартував я, та досить таки невдало, бо жінка стрільнула в мене таким поглядом, що собака дибки встав.

У психології сучасного жіноцтва я мало чого розумію. Який сенс одягати собаку в таку теплу погоду. Була б ще стрижена, а на цій шерсті, як на вівці. Давно треба було взяти за зразок коментарі, якими осипав жінок Аркадій Гребінка.

"Боже, який гарний песик, це хлопчик, чи дівчинка? Дівчинка! Яка красуня, га! А господарка… очам боляче…"

У мене язик не повернеться так вшановувати звичайнісіньку сучасну міщаночку. Але Аркадію, яка б - не була, аби на гачок клюнула.

"Чи є у дівчинки пілігрі? Що… поживляється мороженою рибкою! Почекайте, зараз ми влаштуємо для неї добру вечерю, а самі ви… чоловік, діти вдома? Чоловіка собаки з'їли? Доведеться купити ковбас, а то й мене проковтнуть…"

Таким чином наступної ночі Аркадій дома не з'явиться. 

     

Як би ми тут не побивалися, не лізли із шкіри, до пишних учт нас ніхто не покличе. Святкувати завершення роботи будуть ті, хто можливо щось і чув, але  не бачив цієї споруди. Нас досить довго живили обіцянками, а насправді - замість платні в кишеню, сунули дулю під ніс, ще й попередили, якщо побіжимо до прокуратури, знищать не тільки нас але й всю нашу родину. Отаку кримінально-базарну демократію збудував нам святий президент Єльцин.

У Омара, вибачайте - Тимура Башидзе, навіть за часів війні, очі сяяли зоряними цятками, а чорне волосся не втрачало здорового блиску. Зараз лише - лиск сивини та серпанок втоми по очах. Вуста кривить саркастична усмішка, особливо коли він відчиняє мені двері в наше недалеке минуле.

- При владі в Росії були царі, генсеки, президенти, не було тільки розумного урядовця. Зокрема, звичайно, грузина Йосипа Сталіна. А після нього ціла вервечка невігласів. Що Хрущов, що Горбачов, що Єльцин. Про Брежнєва мовчу, бо це було пусте місце. Все що він умів - це пишатися собою. Про оточення Єльцина я багато чого чув від Радаєва, дещо від Березовського, який відверто насміхався над слов'янським дикунством і особливо над Єльциним. Чим більше локшини вішали йому на вуха, тим мудрішим він собі здавався. В Ічкерії йшла війна, федерати полювали на Басаєва, а він спокійнісінько гостював у Березовського в Москві, домовлявся з генералами, щоб ті постачали йому сучасну зброю, вертольотом повертався в Ічкерію, розповідав про успішну подорож ледь не в серце супротивника. Я слухав Басаєва і думав: чому в Росії, та хіба тільки в Росії, до влади приходять люди недалекого розуму, психічно хворі, які дивляться на суспільство очима християнського бога, який тільки вміє знищувати людей за кожне своє, розумієш, Іване, не чиєсь там, а саме своє  прогрішення. Навколо президента юрбою ходять вбивці, шахраї, різного побиту злочинці, а він думає, що оточив себе фахівцями-мудрецями. Що діється за кріпосними стінами Кремля він про це не думає. Бо по вухах по самі п'яти звисає локшина: базарна економіка сама все зробить! А шахраї-неуки його підтримують: саме так, святий президенте, російський бізнес перетинає кордони. Із нашими запасами нафти та газу ми приберемо до рук усі держави світу. Президенту не докладають, що на півдні його держави місяцями стоять вагони набиті трупом російських юнаків… Солодкий хміль влади охопив своїм полоном ледь не всіх урядовців радянської держави. Батьківщина для них вже не існує, вони стерв'ятники, живляться тим, що самі ж і руйнують…

Я мовчав, покручуючи в пальцях чарку з недопитою горілкою. Все, про що говорив Бакаєв, мені було відомо. Чутками земля повниться. Я добре пам'ятаю  лиця юнаків, покалічених війною. Очі дівчаток, ноги котрих поховані на теренах Ічкерії. Пам'ятаю лиця матерів, котрим випала доля ховати синів у закритій цинкованій труні. Для Єльцина це були роковані втрати: рятуйся хто може, та як може. Такою була його помста радянському народові за його знедолених батьків…

Очі Бакаєва - дві серпанкові плями на темному засмаглому лиці. Виникала гадка: оця людина, що спілкується зі мною, - справді Оскар Бакаєв, чи може хтось із його оточення, настільки гість різнився від чеченського польового командира Бакаєва, не кажучи вже про того Бакаєва, з яким ми були друзями на відстані майже двадцяти років армійської служби? У кожного з нас були свої нахили і уподобання, але я ставився до нього як до брата, і він мене як брат підтримував у скрутні часи життєвих недогод.

І біс би з ними, невігласами-політиками, якби не загибали в бійках хлопці та дівчата нещодавно дружніх народів. Якби не вбивали стариків, щоб заволодіти їхнім майном. Якби не надівали на шию зашморг фахівці, що залишилися без роботи. Якби не отримали всевладдя над безпритульними дітлахами кримінальні авторитети, виховуючи з них усілякого вподобання злодіїв та шахраїв.

 

Недавно читав мініатюри місцевого письменника. Мудрий чолов'яга, дві війни пройшов, написав декілька книжок. Вправно слово-в-слово прочитаного не передам, мене захопило його бачення сьогодення. Чарка невелика - та веде до лиха. Добра приказка, та кепсько, що ніхто не бере її в порадники. Пияцтво відчайдушно посуває занедбаною державою, нібито живемо ми останні дні на землі. Радянську батьківщину пропили, не закушуючи, не помітимо, як проп'ємо і Росію. П'янка не тільки велика вада, але й форма народного протесту проти насильства над життєвим ладом народу, нав'язування капіталізму, ломки російського характеру. Нам не стати в безлічі своїй ні торгашами, ні крутіями, які рахують кожну вкрадену копійку. А нас питають на злам...

- Мудро мовлено, але що таке сьогодні наша безліч? Мало залишилося осіб, які думають так, як письменник. У кожного в голові - гроші та харчі хороші. Це так, п'яні сварки в родині закінчуються поножовщиною. Діти вбивають батьків, батьки - дітей. Такими нас виховує сучасне телебачення. Смородом тхне з екрана: збирається гурт освічених людей, які обмірковують проблему жіночих цицьок. Або жіночих штанців.  Кривляються на екрані напівроздягнені дівчатка. Кіно - суцільні вбивства. Хлопчик одинадцяти років вбиває батька. Батько ґвалтує неповнолітню дочку. В центрі Москви церква віддає своє приміщення під дім розпусти. Як і с сторіччя тому монахині вдовольняють сексуальні потруби монахів. За два тисячоріччя нічому доброму людство церква так і не навчила, бо все що вона робить - робить собі на користь. Хіба що навчила людей брехати. А чому б ні, попи брешуть, а ми що гірші за них. Довелося в Україні послухати проповідь Святішого Патріарха Філарета.  "У перші часи християнства, за апостолів, віруючі продавали своє майно і виручене від продажу срібло видавали з розпорядження апостолів. Якось один чоловік на ім'я Ананія, домовившись зі своєю дружиною Сапфірою, продав своє поле і приніс одержане срібло апостолам, приховавши частину від проданого. Тоді апостол Петро сказав йому: "Ананіє! Навіщо ти попустив сатані вкласти у серце думку сказати неправду Духові Святому і втаїти з ціни за землю? Чи не твоїм було те, що ти мав, і чи не ти володів тим, що одержав від продажу? Ти сказав неправду не людям, а Богові" (Діян. 5, 3 - 4). Почувши ці слова, Ананія упав і відійшов у вічність. Через три години прийшла дружина його Сапфіра, яка ще не знала про смерть свого чоловіка. Апостол Петро спитав її: "Скажи мені, чи за стільки продали ви поле?". Вона відповіла: "Так, за стільки". Тоді і їй сказав апостол: "Навіщо ти змовилась із чоловіком твоїм спокусити Духа Господнього? Ось біля дверей ноги тих, які поховали чоловіка твого; і тебе винесуть". Раптом вона впала біля ніг його і вмерла (Діян. 5, 9 -10). Покарання Ананії і Сапфіри за неправду у багатьох викликає страх і бажання тікати від неправди як від вогню.

Добре гуторив Філарет про великий гріх брехні. Але слухав я його проповідь і міркував собі так. Не бог покарав Ананія та Сапфіру, а саме апостоли, бо пожадливість церковників не має меж. І хтось таки настрочив, або нашептав на вухо, що Ананій залишив собі на прожиток декілька грошиків. Ото й вибухнули апостоли нібито божою карою. Спочатку затягли родину в брехливі тенета про всемогучого бога, а потім по жадібності своїй і забили бідолах. Коли самі брешуть про бога, це так і треба, бо інакше чим поживлятися будуть? Є така порода людей, які вміють тільки язиком молотити, солодко пити та їсти. Самі брешуть, а паству свою за брехню вбивають, або спалюють на багаттях. Сьогоднішнє засилля церкви, її поєднання з владою приведе нас до інквізиції. Певно говорив П'єр Бейль: Страх перед богом не виправив жодної людської зіпсованості. Бо брехня породжує брехню. А що стосується заповідей божих, вони були відомі ще за часи язичества, задовго до того, як батько-бог прикинувся голубком, щоб зґвалтувати Марію.

 

Кудлате собача сусідів з першого поверху, за прозвиськом Вихор, скиглило, сидячи у куточку за вхідними дверима, хоча двері у квартиру були напіврозчинені. Валентина потяглася було до собачати рукою, але із купи кужелів виринули ошкірені зуби і кресонуло жовте збурене око.

- Мабуть стусана від господині заробив, - сказав я, утримуючи Валентину від загравання з собакою.

Я вже ступив на східці, що вели на другий поверх, але зиркнувши у відчинені двері, зупинився. Щось занепокоїло мене. Розгардіяш у квартирі сусідів я бачив і раніше, але розкидані долівкою папірці не були рваною газетою, або журналом. То були не інакше, як документи. Підійшовши до дверей, я покликав господарів, але озвався тільки затурканий у кут собака.

- Треба дзвонити до міліції, щось тут не так, - сказав я, передаючи Валентині ключі від своєї квартири. - А ти відпочинь поки що, або подивись що там у нас є на вечерю.

Вона взяла ключі, але залишилася стояти на третій від мене сходинці. Я подзвонив у міліцію, назвав своє прізвище, адресу і стисло описав побачене.

- Ви зайдіть, подивіться, може господарі наклюкалися та сплять, - порадив мені черговий. - Потім передзвоніть.

- Тоді вже краще почекайте, я зі стільникового дзвоню. Двері напіввідчинені, на долівці папірці з печатками, деякі затоптані, - докладаю я, неспішно посуваючись коридором до кімнати. - У квартирі розгардіяш, але господарів немає. На мою думку вам треба приїхати.

- Вашу думку залиште при собі. При нагоді заскочимо…

Що мені залишалося робити, причините двері, щоб опісля слідчі пиляли навіщо я це зробив. Я негайно подзвонив Петру Гриню, що не кажіть в минулому - майор міліції. Розповів йому про поведінку собачати, пам'ятаючи, що собак Петро поважає більше ніж людей.

- Почергуй біля дверей, - порадив друзяка, - бригада зараз під'їде.

Валентина підійшла до мене, торкнулася долонею плеча.

- Це надовго, нас можуть ще на допит потягти, а чи воно нам треба. Напився чолов'яга до білих чортиків так й рушив, не знаючи куди…

- Забувши зачинити хату, так? Ні, Валю, дочекаємось міліції, я б ще собаку прихопив, бо Осадчук, навіть п'яний, такого розгардіяшу собі не позволяв. Як-ніяк офіцер міліції.

Чекати довелося недовго. Здивувало мене, що з двійкою міліціонерів приїхав сам Петро Гринь, хоча, наскільки знаю, Федора Осадчука він недолюблював. За прихильність до пияцтва.

- Ну що тут у вас? - притьмом зиркнувши на Валентину, потім з усмішкою на мене, спитав Петро.

- Знати б що… розчинені двері, папірці на долівці, все це на Федора несхоже. Він, хоча й напивається коли, але людина дисциплінована.

-А сусідів питали, може хто щось бачив? - поцікавився міліцейський старшина.

- Сусідів майже не буває, хіба що перехожі….

Старшина з Гринем ввійшли в квартиру, декілька хвилин чути було їхні голоси. Першим вийшов Гринь.

- Ти сина його, Степана, часом не бачив?

-У Федора є син? Вперше чую. Мужики до нього заходили, але хто з них Степан?

- Я розумію, ти тутечки нещодавно, з сусідами не встиг як слід ознайомитися. Очевидно у батька з сином сутичка була, чогось не поділили. Квартиру опечатаємо, попитаємо людей із сусідніх будинків, може хтось щось бачив. А ти, Іване, приглядай, може хтось повернеться.

-А як же собача?

- Щеня прихопимо на допит, - пожартував старшина.

Перш ніж підійматися до себе на поверх, я запитав Гриня.

-Я вам чимось ще зараджу?

Бевзь зиркнув на Валю, потім, іронічно всміхаючись, ляпнув.

- Зарадиш, як же… Йди вже, вшановуй свою гостю, та вуха сторчма тримай. Можливо хто заявиться.

Ми з Валентиною піднялися на другий поверх. Настрій було трохи зіпсовано, але ж не занепадати у відчай. Доба перебудови навчила мене бути нечулим до чужої біди. Хоча я мало дивився телевізійні новини, але погребові процесії з музиками та цвірінчанням лімузинів, що відбувалися майже щодня, викликали хіба що іронічну усмішку. Бо татахкалися саме нові руські, так звані бізнесмени. Відбувався переділ приватної власності. Московіти в черговий раз украли з української мови слово "приватна", зробивши з нього ваучерну приватизацію. КПРС заздалегідь поінформувало своїх членів, щоб забули всі біблейські та комуністичні заповіти про добро та зло, і розграбували все, що було збудовано в державі за роки радянської влади. Церква із захопленням підхопила злодійські напучення рідної партії, зігравши в цьому кримінальному бешкетництві ледь не провідну функцію. Не дарма ж президента Єльцина прозвали святим президентом. Така вже вона держава Московія, що кожного тирана в ній проголошують святим...

 

Але досить міркувань. Щоб не трапилося з Федором, це все ознака часу. Ми з Валентиною прийшли до мене не співчувати чужому горю, а добре пополуднувати, а далі вже діяти як нам забагнеться. Та день, бачте, видався не з кращих. Підіймаючись східцями, я помітив чорні видовжені плями на дверях. Хтось тут вже побував, хтось ломився в двері, нещадно гупаючи в них гумовими чобітьми. На це можна було не звертати уваги, але тільки зайшли в квартиру, тільки я закрився на замок, як дзенькнув дверний дзвоник.

- Кого ще чорти принесли? - мурмотів я, відчиняючи двері.

За дверима стояли два хлопця, один неголений, схожий на узбека, або таджика, другий - місцевий, рудий з райдужно-сяючими шелепами. Наче тільки-но хапнув склянку горілки, спитав:

- Ви господар?

- Чого вам? - трохи роздратовано ошкірився я, здогадуючись, що з'явилися на мою голову шахраї місцевого ґатунку, котрі будуть всовувати мені поцінний товар за абиякі гроші, бо неголений чорнявий тримав у руці чималого обсягу китайську торбину.

Затягувати мене в облуду почав рудий, мабуть більш красномовний.

- Нашій крамниці "Олівер" завтра - десять років. Буде велике свято, продаж кухонного посуду по цінам зниженим на п'ятдесят відсотків. Ми всьому вашому Липовому провулки роздаємо запрошення і невеличкі сувеніри. Ось подивіться…

Рудий нахилився над торбою, але я притьмом зачинив двері.

- Йшли б ви під три чорти, плутарі кляті!

Але тепер вже бешкетники не дзвонила, а грюкали в двері чобітьми, і у мене виникла гадка, що саме вони заплямували мені двері, а можливо й вдерлися в квартиру сусіда Федора.

Я рвучко відчинив двері, так що неголений відлетів до протилежної стіни.

- Вам що,є ще чим скалитися, га!

Я схопив рудого за волосся і притис головою до долівки.

- Оці плями від чобіт ти у мене язиком будеш злизувати.

Неголений було рушив до мене, але я вліпив йому такого стусана ногою в живіт, що він зігнувся и плюхнувся на коліна. Я вихопив з кишені слухавку, і хоча мене била нервова трусанина, набрав номер Петра Гриня.

- Якщо ви недалечко, зайдіть, будь ласка. Прихопив я тут двійку злодіїв.

Хлопці хотіли дати деру, але я міцно тримав рудого за волосся.

- Не нахабничайте, коли ваші свята господарям в шкоду…

Я вже шкодував що все так вийшло, але гадка що у квартирі Федора побували саме вони, підбурювала моє роздратування. Старшина не забарився, прибіг першим. Він зупинився на східцях, здивовано лупаючи очима на затриманих мною хлопців.

-А ви що тут робите? - ошелешено, наче не вірячи своїм очам, звернувся він затриманих мною хлопців.

- Нашого полку гренадери, - посміхнувся, визираючи з-за плеча старшини, Петро Гринь. - Що, зазнали прочуханки від пана полковника, даруйте, що кістки цілі.

Мені б посміятися, та не до сміху було. Добре ще що Гринь мене порозумів: працівники найважнішого крила держави підробляли на прожиток шахрайством, якщо не чимось більш злочинним. Про квартиру Федора Осадчого ні словечка. Старшина підштовхував своїх підлеглих до виходу. Я спустився східцями услід за працівниками міліції. Машина їх чекала на краєчку провулка, під припалено-рудим віттям похилої липи.  Старшина йшов раз-по-раз озираючись, так що я не забарився щезнути з очей місцевих охоронців державного побуту. "Я б на місці старшини примусив підлеглих  відшкребти плями від чобіт на моїх дверях", - з такою думкою я нарешті таки зайшов до своєї тепер вже не зовсім надійної барлоги. Була гадка, що Федора Осадчого я більше не побачу, а його квартира перейде в приватну власність якогось невеличкого міліцейського чинодрала.

- Як ти думаєш, Павловичу, нам дадуть поїсти? - зустріла мене Валентина питанням.

- Ми ж домовилися, що ти мене звеш Іваном, просто Іваном, або Ванею.

- Так звичка ж, Павловичу!

Дружній регіт скинув з мене ледь не весь тягар пережитого за останню годину. А обійми й солодкий поцілунок Валентини вселив певність, що надалі нам ніхто вже не заважить робити те, заради чого ми й посували в мою квартиру.

 

На вершечку серця, висмоктуючи з мене залишки життєвого нектару, сидить ґедзь і зумерить так, що не знаю куди від нього дітися. Ранок стукотить по вікнах краплинами дощу, ряхтить далекими блискавицями, загрозливо гарчить громами. Але ґедзя громам не приборкати, хоча з дитинства я люблю грозяні зливи, що за якусь мить вкривають калюжами зелені вуличні килими, а як солодко бігати по них, або впасти навзнак, затуляючи долонями лице, щоб важки краплі не повибивали наповнені щасливими слізьми очі.  

 

- Роздягайся, коли зайшла. Можу почастувати кавою з молоком, наскільки пам'ятаю, ти вельми шануєш цей напій.

Елеонора, не глянувши на мене, пройшлася кімнатами, на хвильку затрималася біля еротичного ліжка.

- Бачу, псуєш час, братику. Під Гребінку гамселиш. Дивись, Йване, зіпсуєш ратиці, милицю придбаєш. Аркадій той хоч гроші робити вміє, а ти…

- Що я? Кажи краще за яким бісом прийшла. Рік вже як не бачилися.

- Мені оця твоя квартира потрібна, навіщо тобі дві?

- Воно що! Комусь притулок знадобився. Якщо жінка, та ще молода, я не проти, нехай поки в кімнаті доньки Лізоньки поживе.

До чого ж я люблю оцю сестрину усмішку, виникає бажання по пиці врізати, якби не сестра та не жінка, так би і зробив. З дитинства ядучою була, а як обросла нерухомістю - отрутою в усі боки бризкає. Сіла на стілець, нога на ногу, витягла з гаманця цигарку, розім'яла пальцями. Думав диміти почне, знаючи як я ненавиджу усілякого роду курців. Але ні - втрималася.

- Мені квартира не на час потрібна, розумієш!

- Скільки їх у тебе, мабуть не рахувала. В Москві, наскільки знаю, дві, в селі, а тутечки… 

- Досить балабонити, не назавжди прошу, на рік-два, а там побачимо.

- За тридцять тисяч помісячно і до весни не довше.

- Платня тільки по квиткам, сама платитиму.

- Таким чином, човгай, сестро, куди подалі. Шукай дурнів поміж своїх заможних коханців.

Я ледь втримався щоб не зобразити на своєму лиці її отруйну посмішку.

- В такому разі, ти пошкодуєш, братику!

Елеонора схопилася, і стрімголов вискочила з квартири. Стоячи у відчинених дверей, я слухав як дріботить вона ратицями по східцях.

Отак в лиці сестри я нажив лютого ворога. Вона негайно донесла Гребінці, про наші стосунки з його дружиною. Яким вже чином не знаю, але він подзвонив, попередив, якщо Елеонора не збрехала, він знайде свідків і негайно напише подання на розлучання. Боявся, що разом з дружиною я отримаю добру частину його майна. Я уклонився від прямої відповіді.

- Сестра оголосила мені війну, а що стосується твоєї Олени, Аркадію, якби вона дала згоду стати моєю дружиною, я б її роздягненою взяв. І ось що я тобі скажу: скільки ти мені паскудства зробив, що соромно було б натякати на помсту. Поміркуй про це на дозвіллі.

Гребінка припинив розмову. Я хотів передзвонити, вибачитися за щось недоладно сказане, але саме за що так і не пригадав. Останнім часом зі мною таке траплялося. Самота не кращий підсобник мозку, про це я знав давно, але підтримувати зв'язки з нецікавими мені людьми життя мене не навчило. А що до зазіхання на частину майна Гребінки (нібито, саме заради цього я тиняюся  за його дружиною), сама ця гадка викликала на моєму лиці іронічну посмішку. Невже Аркадій й досі не втямив, що не тільки чуже, але й своє майно мене мало цікавить. Аби було де приткнутися. Я б давно одну з квартир віддав сестриці, але все ще плекав надію на повернення доньки Лізоньки. Скільки б людина не мандрувала, але додому повернеться. Не завжди, звичайно, так буває, бо й сам я мабуть вже не повернуся до теренів дитинства, але Лізонька… Іноді сповзе щокою непрохана сльозинка, при думці про доньку, але нічого не поробиш: перемогло виховання дружини. А можливо не тільки виховання, але й гени, бо Вероніка з її характером була надто сильнішою за мене. Тим і заворожувала мене з дитинства. Що утямиться їй те й робитиме. Сперечатися з Веронікою собі гірше, - казала вчителька літератури, - б'ється як бджола у скло, якщо раптово попаде в кімнату. Але своє таки візьме. Тоді ми ще не знали, по питанням літератури вона спілкувалася зі своїм дядьком, професором одного з Київських університетів. Він збагачував шкільну тему такими фактами, про котрі вчителька й чувом не чула. Не говорячи вже про учнів з батьками місцевого розливу. Отож і упадали підлітки за нею, і я, дурень, туди ж… Чесно признатися, не було в мене жінки, яка б хоч ненадовго похитала в душі мою любов до Вероніки. Навіть до мертвої. Отож і занепав я у пошук втраченого, хоча потай був певний, що жодна жінка не посяде в моїй душі цим вакантним місцем. Але ж треба якось жити: чекати й надіятися. 

 

Якось опівдні сиділи ми з паном Заволокою на зеленому горбику, що розлігся вздовж неспішної річки, спрямованої в безжурну тайгову сутінь.

- Спокушує мене тайга, шановний Іване Павловичу, збудував би за кілометри від міста затишну хижу, кам'янку нанайського проекту. Зимою полював би звіра, влітку займався городиною. Побалакав якось з лісничим, як зробити щоб було все угодно з законами. Він мені такого нагородив, що вуха поопадали. По-перше треба купити шматок тайги, замовити план хижі, узгодити з пожежниками, з лісовим господарством, і на все це потрібні чималі гроші. А там ще щорічні податки на землю, на полювання… Порахували ми з друзякою лісничим, вийшло що мені дешевше буде будиночок щ садибою в тайговому селі купити. Скоро з мерців за два метр щорічні податки братимуть.

-З мерців не візьмуть, а з родини - не диво. Урядовці наші загребущі: по рублику з брата - за кордоном хата, чого б не взяти. В державній раді такі ж жеруни сидять: спаде на думку - й такий закон приймуть. І ось про що маю нагоду попередити. Учора Гребінку в ресторації Елеонори бачив. Не обізнався, ні. Вона його швиденько в свій кабінет затягла, замовила дівчатам коньяк та заїдки. Я так і не дочекався, коли Аркадій вийшов. Правду кажуть люди: кому тюрма, а кому мати рідна. Повідомляю, щоб обережним був.

- Невже клюнув на стару коханку?

Заволока прикліпнув лівим оком.

-У нього молодих коханок вистачає, тутечки щось інше. Раджу тобі, Іване, на деякий час з'їхати куди подалі. Без тебе вони в твоє житло не влізуть, це вже мої справи.

Я був певен, юрист Заволока не гайнуватиме часу на роздуми. І за сестрою пригляне, і Гребінці услужить, і папірці які треба зробить, щоб облишити мене квартири, якою мене вшанувало двадцять п'ять років тому воєнне відомство. Не випадково ж набивається мені в друзі, підлабузник клятий.

- Наполягаю,  Йване, їхати до теренів свого дитинства. Тільки там відпочине від смутку душа. Життя, бач, випало нам складне, не на таке надія була. Поки ти в Чечні воював, твої друзі чужим майном живилися…

-У кожного своя доля, шановний юристе, в злидні я не занепав, не здичавію, маючи полковницьку пенсію. А більш мені й не треба. А що до військової квартири, про доньку Лізоньку дбаю: може повернеться.

-І що, зустрічатимеш, доньчин тягар на свої плечі візьмеш? Елеонора її навчить, як майно добувати. Про баків сучасні діти не дбають, набачився такого, вуха в'януть.

- Не всі ж у нас такі безсоромні…

- Не всі й безпорадні, як ти. Мав можливість заробляти, так ні, заборсався поміж вовків ягням бойовий офіцер. Сумління не впокорив.

- Не впокорив, бо для людини це не саме поцінне надбання, товаришу Заволока. Нікуди я не поїду, квартири мені не жалко, але цікаво буде спостережи ти за Елеонорою, на яку підлоту піде проти брата?

- Заради грошів на все піде, бо вчасно розгледіла я яке багно державу запхали. Соромливім місце на смітниках і вона це добре розуміє. Не вона, так хтось інший приоздобить твої пожитки.

Чесно казати, мені осточортіло слухати Заволоку, юриста про можливості котрого в місті складають міфи, я які неможливо повірити. За яким бісом він покликав мене на берег цією річеньки, я так і не порозумів. Негайно з'їхати на терени дитинства? Теж мені порада! Не сьогодні-завтра оголосять дозвіл на приватизацію військового житла, я, звичайно, негайно ж скористуюся такою можливістю. Така квартира в місті сьогодні коштує до чотирьох мільйонів. Саме на них і полюють зараз Елеонора з Гребінкою. Бо їм все мало.

Не хотілось мені вставати. Посидів би ще трохи, слухаючи мелодійні наспіви тайгової річки. Але становитися в позу, сваритися з юристом я не хотів. Не зовсім так легко, як ще п'ять років тому, піднявся я на ноги, що не промайнуло поміж зору юриста.

- Відпочити вам треба, Іване Павловичу. Благодушно раджу…

- Мабуть я таки скористуюся твоєю порадою, шмигну куди подалі…

До автобусної  зупинки пройшлися разом. Його автобус підійшов першим. Хоча не було особливого бажання, долоню я йому таки потис, правда на помах руки з автобусу не відповів. Сам дві зупинки пройшов пішки, обмірковуючи за яким бісом Заволока покликав мене на цю прогулянку. З одного боку, нічого поганого не сказав, навіть порадив подбати про здоров'ячко. Якби не місцеві чутки про юриста, я б так і подумав. Але іронічна усмішка час від часу виникала на вустах. Була гадка, що цю нашу зустріч улаштувала саме моя сестричка.

 

 Сестричка моя відчайдушно лізла до влади. На цьому шляху їй потрібні були гроші. Багато грошей, багато квартир з сексуальними ліжками, де вона розташовувала прибульців із Москви, так званих, підштовхувачів, обіцяльників допомоги. Посада при державній Раді стала її заповітною метою, не мрією, саме метою, а шляхи до мети сучасні торбохвати збризкували не тільки своєю, але й кров'ю своїх родичів. Про це розповів мені юрист Заволока, коли одного разу ми зустрілися з ним в черзі за квитками на нічний потяг до Владивостоку.

- За яким бісом їдеш? - питав він, але на той час я вже добре знав, що, назвавши Заволоці адресу біса, собі гірше зробиш. Ото ж і збрехав: сказав - на тиждень на пісочку посмажитися. Він ще питав, на якому саме пісочку, тоді я збрехав вдруге, сказав - на який коханка покличе. Насправді я їхав, озвавшись на телефонне запрошення капітана Бабанова, з котрим поряд бідкувалися в Чечні. Була чутка що він загинув, після того як мене звільнили з полковницької посади, а тут, бачте, подзвонив, сказав, що сам приїхати не може по негайним справам. А тут оцей Заволока. Неспішно посуваючи додому з квитком в кишені, я ледь не спіткнувся об думку: за яким бісом до Владивостоку їде Заволока? Чесно казати, запідозрив я щось недобре в оцій мандрівці. Передзвонив Бабанову, але механічний голос мені відповів, що абонент недосяжний. Звичайно, буває й таке, але на той час я вже був не відчайдушним полковником, котрому море по коліна. Хоча, як і раніше, на життя дивився з іронічною посмішкою, але більш за все боявся, встряти в кримінальні задуми сучасних зажерливих юристів, баптистів, комуністів та інших не зовсім благонадійних угрупувань. Отож і вирішив не їхати потягом, якщо не додзвонюся до капітана Бабанова. Не їхати зовсім, але зникнути на якийсь час з міста, скажемо, помандрувати тайговими стежками з відомим місцевим мандрівником Олегом Самітнім. Якось, коли я ще очолював при мерії місцевий транспорт, Олег Савелійович поділився зі замислом прокласти автомобільну трасу навпростець через тайгові масиви до узбережжя Татарської протоки. На той час над проблемою вже працювали місцеві фахівці, так що Олег пішов від мене задоволений, подарувавши на усілякий випадок свою візитну картку. Отож і подзвонив я йому з надією отримати адресу мисливця з котрим можна вийти в тайгу на полювання. Олег Савелійович озвався аж з містечка В'яземського, розташованого на околиці Хабаровського краю, вздовж залізниці саме в напрямку до Владивостоку. Мені пощастило. Хоча потяг приходить до В'яземського вночі, Олег пообіцяв мене зустріти і, якщо забажаю, здійснити з ним двотижневу пробіжку тайговим бездоріжжям в пошуках женьшеню. Хоча їхали ми з Заволокою в одному поїзди, але він у купейному вагоні, а я, за звичкою, у дешевій плацкарті. Отож тишком-нишком і вийшов на станції, нібито подихати свіжим повітрям, де мене негайно підхопили Олег з молодим водієм, Семеном.

- Не думав не гадав, що зволите зглянутися, - потискуючи мені руку, промовив Олег. - Фахівці мерії живуть наче в потойбічних світах, до нас, умирущих, не спускаються…

- Не зовсім так, пане Олег. Скоріше, ми дивимося на них як на чужинців. Бо коли не подзвониш, секретарка відповідає, або звіт у шефа, або від'їхав куди. Я недовго утримався на посаді в мерії, але добре знаю, проблем у них вистачає. Хоча, у кого їх сьогодні дефіцит? Саме ви коли вдома буваєте?

-Я завжди вдома, - пожартував Олег. - Моя хата там, де я на цей час перебуваю. А більшим часом, звичайно, в тайзі. Боюся сина Семена з глузду збити, він вчиться на третьому курсі академії народного господарства. Йому б за книжками сидіти, а він, бачте, замість водія у батька. Напросився збігати зі мною за женьшенем. Ранком машину залишимо у друзяки, і тепер уже утрьох рушимо знайомими мені стежками. А вам чого не сидиться? - спитав, після недовгого проміжку.

- Хотів би сам знати - чого. Дурні думки в голову лізуть. Чув, що тайга лікує…

- Не тільки від дурних думок, - посміхнувся Самітній. - Мене тайга від ракової пухлини вилікувала. Правда, цьому мало хто вірить, але я певен, що саме тайга. Два місяці подорожував чагарниками, живився тим що лягало на око. Була якось думка - жабеня на смак покуштувати, що ото французи в ньому находять, але пожалів. Голодний був, як вовк, та подолав себе. Воно таке маленьке було, ніжками по долоні шльопало. Витяг з багнюки хвіст дикої цибулі, схрумав за милу душу, а далі на ліщину натрапив. Торбину горішків набрав.

- Мені б неподалік, на дві-три доби, відпочити від думок, що ятрять останнім часом душу.

- Сестра Елеонора на п'яти наступає. Дивуюсь я тобі. Я б на твоєму місці продав всю свою нерухомість та й гайнув за кордон. Є сумнів знайти себе в Україні, Болгарія прийме. Родина мого друга Петра Заброднього вже два роки за кордоном мешкає. Пишуть у Франції, в Італії були, навіть в Німеччині. А ми з тобою чагарниками мандруємо, комарів кормимо.

Олег витяг з кишені плескату на двісті грамів пляшку горілки "Наш регіон", сунув мені в руки.

- Давай-но хильнемо по ковточку, бо смуток охоплює, коли про наше з тобою життя баєш. Невдахи ми з тобою, Іване. Далі свого носа світу не бачимо. Ми з дружиною вже років отак п'ять, як кішка з собакою. Розуміюся, що краще бігти світ-за-очі, але тільки оце тайгою й лікуюся. Може, коли син стане на ноги, одружиться, але до того, як народить діточок…

Я відкрив пляшку, ковтнув опікаючої рот рідини, потім зробив ще ковток і віддав пляшку Олегові.

- Добра на смак горілка, вперше таку бачу, - сказав, відчуваючи легке потепління в грудях. Бачу місцева?

- Саме так, місцева, - усміхнувся Олег. - Тільки з конвеєра, у продаж ще не поступала. Син, Сергій приніс. Вивчають вони в агротехнічному не тільки як картоплю та кукурудзу саджати, але й як добру горілку готувати. З усілякими добавками. З журавлиною куштував?

- Ту що з Білорусії йде?

- Наші теж роблять. Не гірша, скажу тобі…

Пляшку ми удвох випили. Що таке двісті грамів на два роти? Але посувати на дві-три доби в тайгу чомусь розхотілося. Олег озвався до сина, який, читаючи агротехніку, чекав на нас, сидячи в машині.

- Чи не знайдеться у тебе, синку, ще одна пляшка "Нашого регіону"? Що нам оці двісті грамів.

- Не двісті, тату, а п'ятсот, - озвався син. - Ця пляшка тільки на око мала, а насправді півлітрова.

- Оце ми влипли, - зареготав Олег. - Невже справді півлітра. Отож я й думаю, чому з двійки ковтків ми так сп'яніли.

- Забудьмо, друже, поки про тайгу. Дамо спокій жабенятам. У мене знайдеться що випити, і заїдки добрі є. Семене, ти з нами?

- Заїдки можна, але пити… я ж за кермом?

- Які справи, синку? Поставимо машину в гараж, купимо по дорозі доброго винця. Чарочка тобі не пошкодить.

Ми посідали в машину і рушили у напрямку мого помешкання у липневому провулку.     

 

Далі буде