МІЙ  ШЕВЧЕНКО  ТАРАС

Роздуми під навіяний настрій

 

З ВІСІМДЕСЯТИХ РОКІВ минулого, XX століття, волею випавшої мені долі, службових обов'язків та міністерського наказу і власної згоди я живу на Далекому Сході Радянського Союзу, а тепер - відповідно - самостійної та незалежної Росії, Російської Федерації. Хоча щиросердно признаюся, що і тоді вважав, тим паче  -  тепер вважаю, що народився, жив та й живу зараз в Великій Росії. Бо були поряд з нею завжди Біла Русь, Мала Русь,  Кавказ, Киргизстан або ж Туркестан (хто не знає, пояснюю, що так називалася Середня Азія  царської Росії задовго-довго до Жовтнево-Листопадової революції 1917 року в Петрограді; а тим паче - до воцаріння сім'ї Романових).

Так ось, діло зовсім не в тому, що, де і як називається, чи називалося. Справа в тім, що прийшлося мені тоді, на початку 80-х, побувати в нанайському селі  Даєрга  Нанайського району Хабаровського краю.

Приїхало нас туди два підполковники і полковник на військовому "УАЗику" з водієм - солдатом. Не бачене до того дня жителями села диво: щоб такі люди... до них в село... такою купою...

А приїхали ми в село за дорученням Політуправління Внутрішніх військ МВС СРСР для збору матеріалу про сім'ю прапорщика, що жила в цьому селі, який героїчно загинув при виконанні службового обов'язку і був навічно зарахований в списки роти одного з далекосхідних полків внутрішніх військ.

Звісно, що вони (жителі глухого нанайського села) ні морально, а ні фізично не могли просто так пропустити дану подію. То вже було б поза всякими правилами росіян. Поза нормами життя народу, проживаючого на одній шостій земної суші.

До нас в прийшов низькорослий, замизканий та затасканий буденним життям чоловічок, з вигляду літ під шістдесят. Хазяйка квартири, а точніше мати того самого покійного прапорщика-героя, у якої ми зупинилися, бо готелю в селі не було, сказала, що для нас то - велика честь,  поскільки  нас хоче  привітати САМ КЕША.

Хто ж він був?

Вияснилося, що Кеша, Інокентій Пассар - бригадир місцевої риболовецької бригади, яка тільки й залишилася від колишнього риболовецького колгоспу імені Володимира Ілліча Леніна в кількості дванадцяти риболовів. Так що був  тут Кеша і бригадир, і голова колгоспу. Хоча, як нам стало відомо потім, головою колгоспу Кеша БУТИ НЕ ХОТІВ, позаяк ГОЛОВА КОЛГОСПУ НЕ ХОДИТЬ НА ПУТИНУ. А він любить порибалити, тому і бригадир.

А ще виявилося, що Кеші всього-на-всього тридцять чотири роки, і він молодший кожного з нас, хоча виглядить...  Просто, рано зносився.

Так ось, Кеша влаштував для нас, офіцерів і солдата, добре застілля на березі річки по принципу: горілка ваша, тобто, військових, а все інше - його.

Крім нас були за імпровізованим столом ще люди, в основному, жіночки дівчатка, думаю, що від чотирнадцяти до двадцяти п'яти років. Точно пам'ятаю,  що чоловіків, крім нас, п'яти, точно більше не було.

На питання одного з нас:

- Кеша, а де ж це ваші мужчини? Чого ж ти їх не запросив до столу?

Кеша мовчки, якось недбало відмахнувся, вовтузячись біля казана з рибальською юшкою наваристої риби.

А одна з жіночок незрозуміло для мене сказала:

- Та...  їм не має коли.

Поодаль  від нашого застілля гуртувалися, певно, молодиці - кому  було "за  тридцять".

Кеша  все підштовхував кожного з нас під бік:

- Вибирай,  однако... Вибирай, однако, всяку, яка на тебе дивиться, або ж і не одну, однако, коли справишся з ними по-мужеському ділу. Вони з вами  підуть, однако. Мужиків же у нас, як бачите, - я та ще два-три алконавта, однако. А селу ж треба жити. Звідки ж новим людям, однако, братися тут? Наші  дівчатка і народжують, однако, від приїжджих. Ублажають їх по-всякому,  щоб спати з собою положили. То ж  і лягають по-п'яні…

Та ми не піддавалися на його агітацію ( хоч і кортіло кожному приластитися до  цнотливих дівчаток) і антикомуністичну пропаганду. Бо кожний був політпрацівником високого рівня і не міг дозволити собі в присутності двох таких свідків ніяких відступів від принципів комуністичної моралі. Позаяк добре знали, що могло послідувати за таким інтернаціональним єднанням народів СРСР" по партійній лінії. Хоча, кажучи відверто, попавши сюди поодинці, кожний з нас з великим задоволенням, пробачте, відтрахав би не лише тих дівчат, а й самого Кешу... Бо самому старшому серед нас було всього - то тридцять дев'ять років.

Дівчатка, не дочекавшись від воєнних свого, бажаного, випили те, що їм наливали, та й пішли з піснями по домівках. А Кеша залишився біля нас.

Вечеря була царська...

Природа була райська...

Рибальська юшка...

Високий берег над Амуром нагадав мені чимось Канівський берег Черкащини над  сивим Дніпром, мою малу батьківщину в великій Країні Рад.

Небувалі почуття переповнювали мене, плескалися через край.

Я важко звівся на ноги від випитого та з'їденого, поставив їх на ширину пліч - для більшої рівноваги. І гучно продекламував, аж луна пішла понад темною водою:

                       Як умру, то поховайте мене на могилі

                      Серед степу широкого, на Вкраїні милі.

                      Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі -

                      Було видно, було чути, як реве ревучий...

Мабуть, читав я таки дуже голосно, бо до мене підійшов вусмерть п'яний Кеша. Хитаючись на нестійких коротких і кривих ногах і дивлячись на мене осоловілими очима, Кеша радісно і разом з тим здивовано сказав:

-Шевченко... Тарас Шевченко... Однако... Скажи ще що-небудь його... Мене не треба було злишнє припрошувати.

                         Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями.

                         Бо москалі чужі люди, зроблять лихо з вами...

                         Москаль любить жартуючи, жартуючи кине.

                         Піде в свою Московщину, а дівчина гине...

Я читав Кеші по пам'яті шкільних літ Шевченківських "Катерину", "Утоплену", "Сон", "Садок вишневий коло хати..." - взагалі, все, що  спливало в п'яній моїй пам'яті, внесене туди давним -давно дбайливими учительками мови та літератури - Галиною Михайлівною Куницею, Марією Матвіївною Гопа та Жадан Галиною Степанівною.

-     Ти звідкіля знаєш Тараса Шевченко і його твори? - прискіпався я до  Кеші, на цей раз дивуючись сам.

-З армії, однако...

Я попрохав пояснити більш обширніше.

-     Однако, в армії служили ми з Сашкою Деркачом. І після того, як над нами  проводили свої вправи "діди", ми з ним сиділи поряд на лавочці, курили "Памір". І Сашка декламував... Однако, пам'ятав же я... Зараз скажу...

            Хіба ж ти не бачиш, хіба ж ти не чуєш мойого плачу?

            То глянь, подивися, і скоріше з злодіями розплатися...

Кеша декламував по-українськи з чистою українською вимовою!

Ніяких іншомовних акцентів, національних діалектів!

Так можна було запам'ятати вимову, лише часто чуючи українську річ, чи то пак, дані вірші. І безсумнівно, повторювати за деклама-тором, слово в слово, інтонація в інтонацію. Нічого при тому не розуміючи, як при вивченні всякої чужої мови.

Я зразу ж зрозумів, що цитоване Кешею, було явно не творінням  Тараса Григоровича, чи не зовсім його твором. Скоріше всього, наболіле виговорювалось Сашею Деркачем з використанням мотивів поезії  Шевченко, Та вже те, що на далекому Далекому Сході, нехай хоч тричі радянському,  п'яниця Кеша-риболов сказав  мені про українського поета  середини Х1Х сторіччя Тараса Григоровича Шевченко,  знав його творіння і навіть намагався декламувати  по пам'яті - уже це небувало зігріло  мою душу.

Живе Тарас!

Живе великий мій земляк - черкащанин  з Моринців!

І дай Боже йому і його творінням вічно жити в  світовій народній пам'яті...

 

 ПРО  ТАРАСА  Григоровича Шевченко я почув вперше настільки давно, вже, мабуть, і не згадаю, за яких обставин те було, та й коли воно було - те перше. А все ж, певно, добре було почуте, як що знаю і пам'ятаю  вірші Тараса до сих пір і можу цитувати його твори  так же свіжо, як прочитану вранці газету. Хоча останні сорок три роки не приходилося мені вчити його поезію напам'ять, як то було колись в школі, а потім в сільському клубі.

Все тримається в мені з тих далеких, далеких дитячих, юнацьких -взагалі, шкільних років. Бо ж після закінчення Драбівської одинадцяти річки та роботи в клубі не мав діла з віршами Тараса. ( Він волів, щоб його так називали однолітки та старші його люди. А мені нині шістдесят два. Йому ж при житті було сорок сім, коли він викладав своє прохання). Читати - читав. Приходилося. Й часто. А от щоб знову заучувати...

Довго вважав, що доста того, що вивчав і декламував в школі.

Та потім виявлялося, що після випадкового прочитання, а не настирного  шкільного заучування, його строфи закріпляються в мозкові краще, і їх уже звідти не виженуть навіть сотні жандармів. Тим паче, що саме життя цитує поета. Наприклад:

                    "Схаменіться, будьте люди!..",

                   "У всякого своя доля 

                   і свій шлях широкий".

                   "Врага не буде, супостата,

                   А буде син, і буде мати,

                   І будуть люди на землі!"

                   "А той за край світу заглядає:

                   Чи нема країни, щоб загарбать…"

Ви чуєте голос вірного сина поневоленої України Тараса Григоровича Шевченко через десятки літ в сьогоднішній вільній та незалежній державі? Чи не про сьогодення кричить нам народний поет з свого безсмертя?!

Вдумайтеся, люди, в його поетичні рядки.

Хоча б в ті, що я процитував.

У  МОЇX БАТЬКІВ НАС БУЛО троє дітей: два сини - старший Микола, і я - молодший від нього на п'ять років, і дочка Галя - середня, тобто родилась між нашим появленням на світ в 1943 році.

Батьки-колгоспники більшу - частину свого життя проводили на колгоспних полях, в тяжкій праці, і виховувати своїх дітей їм не виста-чало часу: вони приходили додому, коли ми  вже спали, а залишали домівку, коли ми ще не проснулися. Так що я пам'ятаю себе в підлеглості двох своїх старших родичів. Здебільшого, вони займа-лися ділами та справами сім'ї, які їм доручали батьки, а я, відповідно, терся між  ними. Порою допомагаючи, частіше - заважаючи. І в якийсь день  від когось  з них, мабуть, все-таки, від Галі, бо вона все ж краще вчила уроки, ні ж Микола, я почув цього вірша.

                             Садок вишневий коло хати,

                             Хрущі над вишнями гудуть,

                             Плугатарі з плугами йдуть,

                              Співають, ідучи, дівчата,

                              А матері вечерять ждуть.

Той вірш мені настільки сподобався, бо звучав він ніби народна пісня, а я дуже  любив співати пісні, що через якусь мить я уже повторював його по пам'яті і  підказував Галі, що за чим іде, коли вона хотіла підгледіти забутий рядок в книжці.

Крім того, в віршеві розповідалось ніби про наше село, нашу сім'ю, наших людей-колгоспників. Особливо про молодь - дівчат і хлопців, які вже з чотирнадцяти-п'ятнадцяти років в повну силу їх можливостей (і не більше! Бо ж  молодих берегли, як могли) викорис-товувалися на колгоспних роботах. Я, чи  ми, - молодші, часто бачили, як вони, разом з дорослими, на заздрість нам, їдуть на підводах, А що  стомлено волочать свої ноги, ідучи за підводами з поля, ми того не відмічали.

Та так і було  лише до тих пір, коли молоді діставалися домівок. А як милися біля колодязів, вечеряли, то зразу ж набиралися сил - і в'ю! Тільки тріск йшов по тинам та перелазам: то парубки і дівчата  збиралися на свої посиденьки.

Над селом чулися їх, чомусь нікому не заважаючи спати, співи до ранку. Поки  знову треба було йти в поле разом з батьками, а іноді - то й попереду їх. В залежності від того, які ставилися батьками умови напередодні. Бо при порушенні домовленостей порушника чекала жорстока кара - відлучення на якийсь вечір чи два від вуличних вечорниць та зорювань...

А хто ж на таке погодиться?..

Я й сьогодні, відверто кажучи, не знаю, чи вони (та й ми, коли підростали  і становилися на їх місце) хоч трохи спали весінніми, літніми та осінніми ночами?!

Звісно, я похвалився знанням віршика-пісеньки  перед мамою, коли на  те появилася змога.

-     А... Шевченко... - Мимохідь сказала мати і похвалила: - Молодець, що вивчив. Тарас багато віршів про простий народ написав.

Мені здалося, що той Тарас живе десь у нашому селі, або ж поряд, позаяк  його самого, його вірші і те, що він написав їх багато, добре знає моя мама. Та ще  так звично і просто  про нього сказала. А я ні разу не бачив, щоб вона читала книжки.  Значить, від нього чула. І сказав мамі про свої догадки.

Мати засміялася. Погладила мене по голові, приголубила.

-Дурненький... Маленький ще... Тараса Григоровича давно вже не має в живих. То я  ще в школі вчила і ці і інші його вірші. І ти, як підростеш і підеш до школи, те ж будеш вчити їх. Бо то ж  Шевченко наш, людський поет.

-А де ж він жив?

-Не пам'ятаю... Мабуть, в Києві, а, може, десь в Ленінграді чи в Москві. Всі великі поети, як правило, там живуть

-Тарас Григорович Шевченко народився в селі Моринці Полтавської губернії, - прокричала нам Галя.

-А де це? - Я і у неї поцікавився.

- Не знаю... Тут не написано... Десь на Україні... Йди спати, не заважай. Бо мені ще географію вчити треба.

Микола вже спав на печі, і я ліз до нього. Микола вві сні звично мовчки  повертав мене до себе спиною і клав на моє плече свою важку селянську руку. При тому досить  виразно бурмотів, перевертаючись на другий бік:

-     Або спати, або по жопі...

Я вибирав "спати". Присовувався потихеньку спиною до його гарячої, міцної спини старшого брата, та й засинав.

А у моїх хрещених батьків, кума Грицька та куми Пріськи, дітей не було. Зате у них була товста книжка, яка називалася "Кобзар", з віршами Тараса Григоровича. Вони обіцяли подарувати її мені, як виросту і навчусь читати.

А ще у них над столом в "чистій кімнаті" був прикноплений до стінки великий лист паперу, а на ньому - портрет вусатого чоловіка с густими насупленими бровами, похмурим обличчям і опущеними вниз густими  запорізькими козацькими вусами під великим, широким носом, в смушковій гостроверхій шапці на голові, в сорочці вишиванці та з  свитиною, перекинутою через ліве плече. У нього були великі  виразні очі, і коли я довго придивлявся до них, то мені здавалося, що той дядько сумно посміхається мені, і я вважав, що у нього трапилася якась  велика біда.

Виявляється, то й був Тарас Григорович Шевченко, якого моя мату назвала "великим людським поетом".

Я виріс, пішов в школу, навчився швидко і виразно читати, та батьково-материні "куми" "Кобзаря" мені не подарували. Бо дали комусь почитати, а кому саме, забули. А ті люди книжку не повернули.

Може й так було. Я не провіряв, бо знав, що "Кобзаря" можна взяти в шкільній чи районній бібліотеці для дітей.

"Кобзаря" мені подарували в Києві, в 1964 році, так відмітивши (крім Диплому) мою участь і перемогу в Республіканському літературному конкурсі учнів-декламаторів віршів Тараса Шевченко в честь 150-річчя з його дня народження. То було мальовниче подарункове видання з безліччю ілюстрацій до творів поета, з пам'ятним  надписом на внутрішній стороні обкладинки, підписом міністра і печаттю міністерства освіти УРСР, покритими позолотою.

 

ДУМАЮ, ЩО В ДРАБІВСЬКІЙ середній загальноосвітній школі мені досталися добрі вчителі української та російської літератури. То ж від них я взнав, а можливо, взнав ще раніше від брата і сестри, яких літературі навчали ті ж самі вчитєлі, що Тарас  Григорович Шевченко народився і виріс в сім'ї селян-кріпаків нашої тодішньої Полтавської області, більш зрозуміліше сьогоднішньому поколінню молодих  - людей, які являлися по суті своїй  рабами, приватною власністю пана. І Тарас те ж довго являвся власністю пана Енгельгарда, поки його не викупили з кріпацтва великі руські художники та поети, Зокрема В.Жуковський та К. Брюллов.

Тарасові батьки, як і всі кріпаки, займалися з ранку до ночі, весною,І осінню, зимою, без відпочинку, тяжкою сезонною працею на полях того ж пана. Вони  вирощували на обширних панських ланах жито, пшеницю, картоплю, буряки, огірки, помідори, коноплі  і все таке інше, поралися за кіньми, коровами, свинями, вівцями, козами,  курми, індиками, гусьми та качками... І  все діставалося панові,  а вони так і залишалися без нічого, бо працювати на себе  не  залишалося у них ні часу, ні можливостей. Та й до того ж,  у них,  не було сільсько-господарського інвентарю, та й самої землі теж не було у власному їх володінні..

Батьки і діти - кріпаки - ходили голі, босі, голодні.

Діти їхні не могли навчатися в школі. Не могли читати книжок, ходити в кіно, слухати радіо чи платівки на патефоні...

Від бідності члени сім'ї Тараса, як і других кріпаків, жили в сараях чи кошарах разом з худобою або ж птицею, бо пан не тратив своїх грошей на поліпшення  умов їх життя, а продавав кріпаків і їх дітей разом, оптом, або ж роздільно, другим панам, при тому, дешевше ніж собак, які були у нього на псарні.

Багато що з того я розумів зразу - велика, безпросвітна нужда та тяжка селянська праця, наприклад, мені були знайомі з спостережень у власному селі, у власній сім'ї. Руїни, глиняні мазанки під соломою, ладні, здається, розвалитися від першого ж сильного поштовху чи удару футбольним м'ячем по стіні, маленькі віконця в них, криті гнилою соломою дахи на них, зарослі бур'яном  домашні двори колгоспників...

Це так постійно знаходилося перед моїми дитячими очима і одночасно для мене не зовсім було зрозумілим.

Пізніше сфера нерозуміння поповнилася новою інформацією. Наприклад, я взнав, що...

... у колгоспників не має власного паспорта.

...заробіток колгоспникам видають натурою - зерно, картопля… Для тих, хто в ланці, цукор замісто  буряків, і таке інше, а не готівкою, тобто грошима.

... колгоспникам не дають щорічну відпустку як службовцям, і їм не оформляють лікарняного листка, коли вони хворіють і лікуються амбулаторно чи стаціонарно.

... колгоспницям не дають допологової і післяпологової відпустки, а зразу ж після пологів жінка повинна виходити на польові роботи, бо буде оштрафована як прогульниця.

... у колгоспників не має державної пенсії, а є лише допомога від колгоспу, яку те ж не постійно надавали старикам.

… колгоспники за все, що у них є - за хату, за сарай, за колодязь, за кожне плодове дерево, за кожний кущ, за кожного кролика, за порося, телицю, бичка чи корову "по доведеному до кожного сільського двору плану"  платять неймовірні та непомірні податі як грошима, так  так і продуктами. Як що маєш курей, то повинен здати в сільпо певну кількість курячих яєць. І траплялося так, що для того, щоб здати "планові" курячі яйця, як казали, "в заготівку государству", їх купляли в одному кутку "лавки", а в другому кінці її  уже здавали... тому ж продавцю в заготівку, як з власного подвір'я.

Подібне було і з "заготівкою" молока, масла, сиру, м'яса, овочів, фруктів, ягід…

Мене по-дитячому хвилювали питання: а чому в нашому селі, у моїх батьків, у сусідів живуть так, як жили колись, давно, по життю, описаному ще Тарасом Шевченко? Чому наші колгоспники і їх дорослі діти без спеціального рішення голови колгоспу на дозвіл не можуть податися з села для пошуків кращої долі, інакше  як "завербуватися" на шахти чи лісозаготівлі, щоб з часом  знову повернутися додому, в село, заробивши там небагато грошей?

І чим більше я підростав, тим більше вставало і запитань.

Чому в магазинах пусто, тоді як ВСЕ, ЩО Є У КОЛГОСПАХ, звозиться в "державні засіки"?

Чому в магазинах не має хліба, і ми, діти, позаяк батьки  постійно на роботі, вставати в чотири-пять-шість годин ранку, щоб зайняти чергу в лавці, яка торгувала хлібом, і простоявши півдня, а то і весь день, купити півбуханки…  на сім'ю з п'яти чоловік, як було у нас, а то ще й з більшим числом споживачів?

Куди ж воно все дівається?

 

В ХЛІБНУ ЧЕРГУ нас, дітей, батьки, як правило, відправляли утрьох. Іноді з нами ходила і мати, четвертою. Вона в чергу становилася першою, бо ж треба було встигнути на роботу. І свою "половинку буханки" вона несла додому - собі і батькові на сніданок, та ще щоб і на роботі вистачило обід. Тоді у нас було чотири половинки "хлібних цеглинок" тієї ж форми, які продають  і  зараз -  типу "Дарницький", "Кишинівський"... Одна половинка - батькові і матері, три - кожному з нас,  по половинці.

Частіше мати відводила нас до магазину і розставляла в хлібній черзі так, щоб ми не стояли вкупі. А то комусь з нас могли і не відпустити "порцію". Це в тому випадку могло статися, як що якась баба в черзі "гавкне", що ці троє - Гаврилові (чи Оксанині), Синьогуби, одна сім'я.

 Але подібне траплялося рідко. Бо ж ходили за хлібом "купою" не тільки  ми, а й діти всіх сільських сімей. Йшли всі, скільки було. А малих навіть на руках несли з собою, щоб купити на нього, чи з його підтримкою додатковий окраєць. І як що траплявся такий прокол, то голови сімейств (часто - їх благовірні) давали "пильній"  односільчанці такого прочухана, що її потім довго не було видно  і чутно біля магазину. Тим паче, в хлібній черзі.

Завезеного в магазин хліба не завжди вистачало на всю чергу, хоча без хліба, знову таки, не залишався ніхто, враховуючи, що в черзі стояло декілька членів сім'ї. Хтось з них таки ж достоювався, брав. Правда, не завжди стільки, як хотілося б.

Спочатку мене ставили в чергу першим, або ж після матері, щоб раніше йшов додому з другими дітьми. Але скоро стали ставити, як правило, останнім. Перший, з грошима, Микола. Через декількох черговиків становилася Галинка, бо ж треба було розділитися і одержати розміняні гроші. А вже потім  ставили мене. Без грошей. На те були причини. По-перше, щоб я, купуючи  хліб першим, не з'їв його, доки брат з сестрою стоять в черзі. А, по-друге,  щоб вони могли проконтролювати, як би я не потратив гроші, відпущені на хліб, на щось інше. Тому давали їх мені уже перед самим прилавком для розрахунку з продавщицею, а самі чатували з боків, щоб я йшов у заданому напрямку і робив те, що рекомендовано.

Продавщиця, сама сільська баба, добре знала всіх дітей села, і хто з якої сім'ї. Та коли ми стояли врозбрід, на певній відстані одне від одного, то вона "без балачок" відпускала порцію кожному. А от разом, "усім сімейним кагалом", появлятися перед її очима нам категорично заборонялося. В основному,  з-за того, щоб не підвести продавщицю, бо іноді для перевірки відпуску хліба "в одні руки" до кіоску приходили "люди" з сільради чи з райвиконкому і райкому партії. І тоді продавщиці були б непереливки, а відповідно, і винним в її "порушенні" введених правил відпуску хліба не слід було чекати опісля на поблажку від неї.

Та вірно кажуть, що голота хитра до видумок.

 Гроші на хліб мені давали перед прилавком, та одначе, за кількох чоловік до нього, і далі, я йшов сам. І часто мені стало "не доста-ватися" хліба, тоді як вповні могло хватити. Бо я, бачачи, що хліба залишається не багато, хитрував,  пропускав вперед других. А сам потім на ті гроші купляв собі кусочок шоколадного масла або ж карамельок "подушечки" (нечувані ласощі!) і їв їх біля прилавку. Поки брат з сестрою здогадувалися, де я і яким ділом зайнятий, і йшли на мої розшуки.

Галка плакала, що знову не вслідкувала за мною. Микола хмурнів, дивився кудись поверх моєї голови, або ж в інший бік, і кусав свою повну нижню губу. А я, з коричневими губами і підборіддям - наслідками від спішного поглинання масла, слізно  клявся їм, завіряючи, що більше так не зроблю ніколи, як би мені не хотілося того масла і чи не вистачило  б хліба, і добросердно пропонував їм полизати мою розвернуту долоню. Бо масла було так мало і поки я його по-собачому злизував, воно тануло і розповзалося по долоні...

Вдома мати бідкалася за мої марні трати, жадність та егоїзм, відсутність  в домі грошей. А батько мовчав, курив свою смердючу цигарку з домашнім тютюном-самосадом, який виростав на городі, а потім Микола робив з нього батькові махорку.

Я от зараз думаю, що Микола, мій старший брат, мабуть, від того ніколи і не курив, що з восьми-десяти літ "мав діло з домашнім виробництвом тютюну". Скажу вам, це таке гидке діло - дихати його міазмами, понюшкою при просіюванні після товчення в ступі... Мене до тої справи не притягували за малолітством. А потім чомусь тютюн перестали вирощувати на власному городі.

І я курю...

Курю багато і часто з тих пір, як став вникати в існування нашого неперевершеного соціалістичного суспільства". Тобто, з дев'ятнад-цяти літ, як зв'язав свою долю з Комуністичною партією України - складовою частиною КПРС, і став узнавати більше, ніж знав до того. Тепер ще й з закритих листів ЦК КПРС "до членів партії".

Курю так же активно, як колись курив мій батько...

Так ось, батько курив при материних осудливих словах в мій город, мовчки дивився на мене, і лише гірка посмішка зависала болісною складкою в куточках його губ.

Не пам'ятаю (та, мабуть такого і не було!), щоб хтось з нашої сім'ї хоча б ударив мене по потилиці (дав запотиличника), чи врізав по сідницям  за нецілеву трату хлібних грошей. (Я був  самим молодшим в сім'ї, казали, що в дитинстві ріс маленьким і худеньким. До того ж, по виду і характеру був схожим з найменшим своїм дядею, який двадцяти років загинув в Севастополі  на самому початку Великої Вітчизняної війни і на четвертому місяці своєї військової служби в моряках. А його в сім'ї дуже любили. Виходило, що та любов перейшла на мене?)

Запотиличники я отримував від своїх тіток, батькових сестер.

Тіточкам о тій порі, по моїм теперішнім розрахункам, мабуть,  було 27 і 23 роки. Були вони незаміжні. Чекали, мабуть,  принців. Жили вони вікнами на вулицю, в "верхній половині" нашої довгої, як батон чайної ковбаси, хаті, розділеній на дві частини: "верхню" і "нижню". А ми, відповідно, жили "вікнами на город". А "номер", так називалося подвір'я з господарськими  будовами, був записаний на старшу тіточку. Що являлось зрідка предметом сімейного розгляду і причиною постійного страху батьків, котрі все чекали, що тітка-сестра все ж колись вижене їх сімейство на вулицю. Не думаю, що так колись трапилося б, та все ж "номер" був козирем в тітчиному шантажу. Щоб тримати старшого брата "на короткому повідку".

До застарілих по сільським міркам дівок ходили кавалери, які, в основному, узнавали про мене і носили мені гостинці, щоб я, одержуючи  їх, куди-небудь звалював з кімнати. Я й звалював, коли мені  давали щось смачне. А були такі, що не приносили мені нічого, тоді я сідав  коло порогу, і як собачка, чекав подачки.

Вигнати мене, звичайно, ніхто не смів: мала дитина. Та й тітки не випроводжали. Мабуть, боялися бути невірно зрозумілими гостями. Але попутного щипка чи запотиличника,  а то й пару-трійку їх від Ольги Яківни після уходу піймавшого оближня кавалера   я одержував.

То була старша тітка. Її в війну уганяли фашисти до гітлерівської  Німеччини, вона там жила і працювала у "бюргера", як що так можна було сказати про її неволю. Мабуть, була примушена тим же бюргером-бауером до виконання додаткових, чисто жіночих, обов'язків… І батько, після одержаних мною ляпасів, заспокоював мене, погладжуючи шкарубкою долонею по тій самій потилиці.

- Ти не ображайся на тьотю Олю. Вона любить тебе. Ось тільки життя їй випало жорстоке, то вона і нервує...

Можливо, так і було. Мабуть, я в чомусь і заважав своїй красивій симпатичній, ще молодій, вродливій на мій погляд, високій та ставній тіточці. Бо ж після запотиличника, на наступний день, вона приносила мені після  своєї роботи в "Зірці" -  чисто жіночому швацькому об'єднанні вишивальниць районного побутового комбінату - що-небудь смачне,  кликала в гості на свою територію, цілувала мене в щоки, куйовдила моє волосся на голові…

Сміялася:

-Ми, Грицьку, Синьогуби, до образ звиклі. Нас, як і Тараса Шевченко, силою до неволі не примусиш, в неволі не зламаєш. Ми такі ж стійкі. Нас можна лише  віроломно з ніг збити...

Не знаю, що вона при цьому  мала на увазі, але, чув я краєм вуха, як і кожна дитина, маюча можливість підслухувати розмови дорослих, що "зв'язалася Ольга з жонатиком, аборт від нього зробила". Як  згадується, так і пишу. Мабуть, моя тітка і мала на увазі якраз це "віроломне звалювання з ніг". Не знаю. Я опісля не уточнював подробиць ні в неї, ні в когось іншого. Мені б розповіли, бо  -  "писака"...

Та й зараз згадую про це лише тому, що тітка говорила про Тараса Шевченко і приводила його життя мені в приклад. І, звичайно, для себе.

До речі, її подруга-полонянка по гітлерівській Німеччині, казала мені, ще був у них з собою примірник віршів Тараса Шевченко, і вони читали їх у неволі Та, на жаль, ця тема мною не вивчена, тому і не буду в неї заглиблюватися.

Можливо, у відповідь за тепле відношення до мене, я декламував батькові, матері та і всім членам нашої сім'ї і гостям, залізаючи на ослін або табуретку, вірші. Які запам'ятовував при читанні їх Галею чи Миколою. Пам'ять на них у мене була феноменальною. Батьки і гості з задоволенням слухали, хвалили мене. А якось батько сказав матері незрозумілу для мене фразу:

-     Ото ж, балуй, балуй його... А він виросте або ж як Шевченко, або ж великим ледацюгою.

Лише років в п'ятнадцять я взнав, що батько Тараса, помираючи, сказав на смертному одрі: "А синові Тарасу у мене не має нічого. Він сам про себе подбає.  Бо  ж виросте з нього або щось велике, або ж велике ледащо...". Позаяк,    виявляється, навчившись началам грамоти від сільського дячка, Тарас відволікався від підпаскових (та згодом й інших) обов'язків на написання  віршів. За що йому частенько влітало і від хазяїна, і, відповідно, від батька...

Я не став ні великим ( якщо не мати на увазі мій зріст 178 см), ні маленьким поетом. Я взагалі не пишу (чи не складаю?) віршів. Чомусь впевнений, що не виріс я і великим ледацюгою. Та вважаю, що не так  тому, і другому, як третьому добре посприяв Тарас Шевченко зі своєю літературною спадщиною. Наприклад, ще задовго до того, як я прочитав Ленінське побажання радянській молоді: "Учитися... Учитися... Учитися...", я вже знав Шевченківське: "Учітеся, брати мої! Думайте, читайте..." І несу з того часу по своєму життю те правило, слідую йому, наскільки можу повно.

Звичайно, я розумію, що наскільки могли, наші вчителі, батьки, інші розумні  люди пояснювали нам, що країна піднімається з післявоєнних руїн, що у. держави - не один наш Драбов, і скрізь хочуть їсти, пити, жити в хороших будинках, гарно одягатися, взуватися... Але наша промисловість ще тільки переходить на мирні рейки виробництва з воєнних. Мовляв, могли б і швидше рухатися вперед, коли б не прокляті імперіалісти Америки, а потім добавлялися країни НАТО, не затівали проти нас і країн соціалістичного табору різні свої паскудні заміри. Тому нам, радянським людям, і приходиться туго. Та це не на довго. Скоро прийдуть переміни.

Мабуть, в тому те ж була немала правда.

Бо все ж, хоч і потихеньку, життя мінялося. Чому? Скоріше всього, і в тому конгломераті знаходилися люди, які хотіли для трудівників міст і сіл Радянського Союзу, для їх дітей кращого життя. І постійно щось робили, навіть з ущербом для себе, своїх сімей. Вони піднімали свій голос на захист пригноблених, і їх голоси чули, як в Сполучених Штатах Америки, так і в СРСР, бо приймалися міри для здержування воєнних трат, зміцнення миру та налагодженню добрих відносин між тими таборами - капіталістичним та соціалістичним...

Не знаю, що послужило тому причиною, чи більше грошей стали виділяти на покращення селянського побуту, чи смерть Сталіна, чи прихід до влади спочатку Малєнкова, який зразу ж відмінив податі на кущі, дерева, шкіри, шерсть та щетину, худобу, установку "планів" на здачу яєць, молока, масла повністю  робочим  і частково селянам...

Й скоро сам був "відмінений" партійною владою...

Майже на дванадцять років у керма СРСР став Микита Хрущов. Тоді ж з високих трибун було заявлено, що "жити так, як радянські люди жили до цього і живуть тепер" не можливо. Вони, мовляв, заслуговують більшого. І в СРСР, окремо взятій країні, почали "буду-вати комунізм", а нехватку "матеріально-технічного забезпечення народу" якраз і поясняли тим, що все уходить на побудову МТБ комунізму. А тому всього і не вистачає людям. От побудуємо її,(...), загальними зусиллями... Отоді заживемо. При комунізмі.

 

НАСКІЛЬКИ ПАМЯТАЮ, нас, школярів Драбівської середньої школи, за роки навчання ЖОДНОГО РАЗУ не возили на екскурсію в Моринці Корсунь-Шевченківського району Черкаської (Полтавської) області, де й була та сама Тарасова батьківщина, яка спонукала його писати такі пронизливі вірші.

Возили на колгоспних машинах кожного літа в Київ, в Брестську фортецю і навіть в Москву. А от в Моринці, до яких було всього-то дев'яносто сім  кілометрів, - ні, не возили. Невпевнений, що зараз возять туди колективно нинішніх учнів моєї школи. А жаль. Можливо, після таких відвідин і баченої своїми очима ЖИВОЇ ТАРАСОВОЇ ПОЕЗІЇ діти краще сприймали б написане Тарасом, повніше, глибше розуміли б те, що учителі  ЗАСТАВЛЯЮТЬ їх знати.

     В шкільні роки я ніколи не вивчав українську чи російську літературу по рекомендованому для школярів збірнику критичних літературних статей і шкільною ж хрестоматією. Завжди користувався першоджерелами в повному обсягові  і вагомими по складу статтями літературних критиків. Останніми часто користувався і при написанні шкільних творів.  Як правило, уже за літні канікули перед початком навчання  в новому класі, прочитував з першоджерел все, що було рекомендовано учительками двох літератур - української та російської (руської) і  шкільною програмою.

Твори шкільні писав так, як думав сам по вибраній темі. Доки... Доки після одного з "контрольних замірів" наших знань учителька української літератури Галина  Степанівна Жадан (Титаренко),-мила, добра жінка, при допомозі свого сина Колі ледве   відшукала мене після уроків і терміново викликала до школи.

Було це після написання мною твору на тему: "Комсомольська романтика трудових буднів в поезії Максима Рильського, Павла Тичини, Миколи Бажана, Володимира Сосюри, Андрія Малишко та других".

Не пам'ятаю вже, де знайшов мене, здається, восьмикласника, маленький Коля, та до школи я прибіг захеканий вже тоді, як в приміщенні запалили світло. Збуджена Галина Степанівна чекала на мене в нашому класі. Вияснилося, що наші твори з цією тематикою їй треба було здавати в районне управління наросвіти в зв'язку з приближенням чергового комсомольського з'їзду. Вона  всі зошити перевірила і на читанні мого опусу мало не зомліла...

-     Від тебе, Грицько, я такого не чекала. - Галина Степанівна була до краю роздратована. - Ось тобі книжка. Ось тут знаходяться критичні статті по творчості великих радянських поетів. Ось тобі хрестоматія з їх віршами. Ось чистий зошит. Потім розрахуєшся. Ось ручка. Сідай - і пиши. Я не прагну з-за тебе сідати в

тюрму чи залишитися без роботи. Та й не хочу, щоб тебе перевели в спецшколу для... - Учителька зробила помітну паузу, криво усміхнулася краєчком губів: - особливо обдарованих дітей. Сідай! Пиши!

Я добросовісно скомпілював свій твір з двох чи трьох книжок, покладених Галиною Степанівною переді мною на парту. Потратив на написання трохи більше півтори години.

Галина Степанівна тут же прочитала з червоним олівцем в руках мою писанину. Поставила в кінці "5/4". Хто не знає, тим пояснюю: чисельник - оцінка творчості, знаменник - оцінка грамотності. За моє безпомилкове письмо оцінка завжди знижувалася на бал, а то і два з-за "курячої каліграфії". В своїй заведенності, наелектризованності, я не міг довго виводи більш-менш рівні буковки, щоб догодити учительці…

Галина Степанівна сердито сказала, відкладаючи мого зошита до купи з усіма,  мало не простогнала:

-     Знову ти надряпав, як куриця лапою...

-     І де ж то ви бачили, щоб куриця... лапою... в моєму зошиті... - Я ще пробував жартувати.

Вчителька посміхнулася куточком губів, та все ж суворо мовила:

-     Наступного разу трійку поставлю за подібні каракулі! Йди додому, горе моє.

- А... мій перший твір? - насмілився запитати я.

- Я тобі його віддам, як одержиш атестата зрілості. До того часу забудь і про зошит, і про те, що ти заново писав свій твір в позаурочний час. До - побачення.-Учителька все ж гмикнула, ледве стримуючи сміх: - Те ж мені… новітній Шевченко!

Тільки на випускному творі за одинадцятий клас моя люба, мила - прекрасна людина і учителька взяла на себе ризик перед райвно, облвно і поставила мені: "5/5".

З того пам'ятного випадку я став писати шкільні твори, користуючись, в основному, уже перевіреними критичними статтями знаючих тему предмету в повному обсягові і потрібному напрямку  людей, написаних з приводу того чи іншого класичного твору, вивчаємої по шкільній програмі творчості поета чи письменника.

Я став як всі школярі, що й вимагалося від шкільної програми…

Я вже давно не буваю в сучасній школі, тому не знаю, як там нині вивчають літературу. Але я до сих пір пам'ятаю, що в нашому навчанні головним було таке просте запитання: "Що автор хотів сказати своїм твором?" У багатьох з нас зразу ж напрошувалося контрзапитання: "Хотів сказати чи вже сказав?".

Розумними були, злидні, дошкульними в риторичних запитаннях до вчителів!

Та мене (чи нас) ніхто про те не запитував. А ми й не настоювали на відповіді, бо в якійсь мірі вже знали, що головним питанням все рівно буде не те і не друге, а третє: "Що треба сказати (написати) про те, що автор хотів сказати і сказав своїм твором?"

Якось так виходило що всі письменники, котрих творчість ми вивчали в школі, інституті, "творили з труднощами для себе, тому що для відвертості і прямоти в показі правди життя  їм приходилося прибігати до Езопового язика...". Так казали нам наші вчителі і так писалося в критичних статтях літературознавців. Ми розуміли це так, що авторам приходилося брехати, писати неправду… щоб твір був надрукований, побачив світ і був прочитаний. Щоб врешті решт одержати за нього гонорар. Тому то багато чого поетам та письменникам приходилося покривати лаком, вуаллю, флером, серпанком казкової уявності, залишаючи за недомовленістю, між рядками, можливість для читачів думати самим. Від того не кожний з нас міг вірно відповісти: "Що ж таки хотів сказати автор своїм твором?".

Сьогодні я впевнено можу сказати, що навряд чи хотіли сказати автори своїх творів те, що хотіли почути, а часто і чули від нас наші вчителі, і особливо, те, що говорили ми по своєму розумінню прочитаного твору, не заглянувши перед тим в учбовий літературознавчий посібник критичних статей. Хіба що крім того, що автори вже сказали, надрукувавши свій опус.

Так було з поезією та прозою і Тараса Шевченко.

То що ж було написано в моєму шкільному творі, що так налякало мою вчительку літератури? Й до чого тут творчість Тараса Шевченко?  Тим паче, "новітній Шевченко"  в моїй особі?

Тут читачам треба нагадати, що то був час так званої "хрущовської відлиги", тому появилося багато всякої "вільної" писанини, так би мовити, літератури бувшого забороненого  "самовидатку" в вільному доступі. Я ж з дитинства читав багато і без особливого вибору. Був своєю людиною в районній бібліотеці для дорослих. І, мабуть, десь прочитав таке, що мені дуже сподобалося, запало в душу, і я використав позичене з прочитаного уже в своєму творі, глибоко не розбираючись, чи до місця воно, а чи ні. Та й до якого місця...

Як стало відомо мені потім, написав я до свого твору, як висновок по розкриттю теми, зокрема, таке: "...Та, якщо шукати комсомольську романтику трудових буднів в творчості поетів, працюючих на замовлення узурпаторів влади, то тоді можна сміливо шукати зачатки романтики натхненної праці селян-кріпаків комуністичного завтра в поезії нашого поета-земляка Тараса Григоровича Шевченко..."

Повторюю, що сьогодні я не можу сказати, до чого і для чого я приводив ту фразу чи частину вичитаної десь фрази. Але тоді вона  мені так  сподобалася, що я її запам'ятав на все життя і... підкріпив нею свої роздуми  на важливу тему в шкільному творі. Та й налякав мою дорогу і любиму вчительку.

 

Я ВИРІШИВ ОДРУЖИТИСЯ, бо надоїло жити самому, скитатися по гуртожиткам, потихеньку спиватися вкупі з такими ж безпри-тульними офіцерами, в холодному одиноцтві будувати своє життя. Якщо те можна назвати хоч якоюсь будовою. Військова служба - справа не проста. Як нам казали тоді, та, мабуть, кажуть молодим офіцерам і тепер, що для успішної служби мало твоїх знань, уміння і прагнення. Ще потрібний міцний тил. Тобто, потрібна сім'я - дружина, діти.

Напередодні весілля з майбутньою дружиною ми поїхали в село Саморідня Корсунь-Шевченківського району нашої ж області, де пройшло її дитинство, щоб показати кавалера та запросити на весілля тамтешніх родичів і саму бабусю Химку, яка була її головною вихователькою. Нам були раді. Були розкішні застілля. Були різнотемні розмови. Зачепили мимохідь і Тараса Шевченко.

- Так він же тут... неподалік від нас народився. Жив. Там і хатка та стоїть  до сих пір. - В один голос охоче ділилися за столом.

А в моєму мозкові напливло:

                          ... ота хатина край села...

                           Мене там мати повивала,

                           І, повиваючи, співала,

                           Свою судьбу переливала

                          В свою дитину...

І так мені закортіло побачити все те самому, своїми очима, доторкнутися душею і руками…

Я глянув на наречену-подругу.

-     Може, з'їздимо? - запитав я, по-міському звиклий до автобусів, трамваїв,| тролейбусів та "таксі".

-     Та що там їхати? - почула нашу розмову Ольга Іванівна, невістка баби Химки. І розсудила по-сільському: - Тут пішки дочимчикуєте години за дві. А заодно попутно і до других родичів навідаїтеся.

Рішення було прийняте, і ми пішли на дорогу, що вела до Моринців. Не знаю від чого, та в моєму тілі тремтіла кожна жилочка.

Хвилин за двадцять нашого "пішодралу" нас догнав одно дверний потріпаний автобус "газон". Чи не перший варіант радянського пасажирського автотранспорту. Зупинився. Через відкрите вікно водій гукнув до нас:

-     Молоді люди! Далеко путь тримаєте? Може, вас підвезти?..

-     Ми - в Моринці... - гордо кажу йому.

-     Та й ми ж туди, - відповідає злегка зам'явшись.

-     Під'їдемо? - кидаю погляд на подругу

-А чого ж відмовлятися, коли запрошують...

Коли я сідав в автобуса, мені здалося, що то чумаки повертаються з сіллю з Криму, про яких читав у Тараса Григоровича, і беруть мене з собою...

Їхали недовго, та зупинявся автобус часто, підбираючи пішоходів. Як песик біля кожного деревця становиться, щоб підняти задню лапку, справити нужду. А на одній з таких зупинок, перед виїздом на асфальтову київську трасу, водій сказав:

-Молоді люди, а вам тепер - туди... На жаль, наш рейс в Моринці не заходить.

Водій довго відмовлявся брати з нас одного  карбованця за проїзд, а в мене мілких грошей не було.

-Та ви що? Тут ціна проїзду - копійки, а ви мені -"карбованець"?! Та й не довіз я вас до місця...

Але  ми були дуже молоді і дуже горді, і я залишив купюру на сидінні рядом з водієм, де до цього сидів сам. З автобусу вийшов першим і по - міському підтримав подругу під руку, коли та спускалися по сходинкам.

Автобус фиркнув вонючим димом і поїхав далі, а я глянув на придорожній стовп-вказівник.

На стрілці з жерсті, на синьому фонові білими фарбами прямими  прописними літерами було написано: "МОРИНЦІ". А нижче, більш дрібніше, додано: "садиба т. шевченко". А на всю висоту загострення стрілки красувалося: "1 КМ".

Стрілка показувала на вузьку, добре таки натоптану стежку. По ній ми і пішли з грейдерного насипу. А стежинка зразу ж вплелася, подібно стрічці в дівочу косу, в неосяжне широке пшеничне поле. Бо тут же, за грейдерною дорогою, вздовж неї  буйно колосилися хліба.

Ми йшли між тих колосків, які на своїх стовбурах-соломинках сягали мені вище пояса, а моїй подрузі, яка була нижчою від мене майже на дві голови, чи не до  пліч.

Стояв кінець червня. Скоро сюди малися прибути комбайни для збору таки багатого урожаю. А я подумав, що ці ж поля споконвіку засівалися зерном, та не завжди жнива були з участю комбайнів. Ось мати моя поспішала в'язати снопи на колгоспному полі за кінною жаткою-лобогрійкою, якою правив довільно часто її чоловік - мій батько. А потім косарем став їх старший син. Та й народила мене в перші післявоєнні жнива під житньою копою. А мати Тараса взагалі жала панське поле серпом...

Кинув погляд в неосягненну пшеничну далечінь. "Це ж скільки сил і здоров'я треба було мати українським жінкам, щоб вчасно і без втрат зжати такий лан?! А у них же, чи не в кожної, ще і сім'я, чоловік, діти, які вимагали від них  кожний свого... І вони віддавали і віддавалися. І народжували нових дітей. Можливо, те ж під копною, а частіше - просто чистополя...".

На пагорочку, метрах в п'ятистах попереду, забавовніла хатка - глиняна мазанка, крита свіжою жовтуватою соломою...

-     Оце, мабуть, і є садиба Тараса Шевченко чи товариша Шевченко, як на вказівнику написано. Я тут колись була, давно, як ми тут жили до переїзду  до бабусі в Саморідню...

Підійшли ближче.

-Слухай, по-моєму, ця хатина не Тарасова. Наскільки мені пам'ятається, тут стояла хатка його сестри, а їх батьківський будиночок був трошки далі і вище. - Подруга з сумнівом довго вдивлялася в округу. - Ага... Он там, бачиш, де вишні ростуть, тоді стояла їх хатка. - Вона показала рукою в бік вишневого колка на пригірку, метрах в ста від нас.

Там зараз стояли вулики. Багато вуликів.

Як ми підійшли ближче, то побачили, що вони марширують в далеку глибину вишневого саду...

                          За що, не знаю, називають

                          Оту хатину тихим раєм.

                          Я в хаті мучився колись,

                          Мої там сльози пролились -

                          Найперші сльози...

У мене защипало в очах.

Дивлячись на цю халупу, я пригадав ту, в якій ми жили в Драбові до 1961 року, поки все ж з допомогою колгоспу побудували нову хату - красуню. Вона була настільки чудова, що ніхто не вірив батькові, що складена вона з глиняного саману,  що стіни її зовсім не з цегли...

За роки мого дитинства я не раз чув від матері, що наша хата нічим не краща Шевченківської, ьа ьак і не зібрався запитати, звідки вона про те знала. Пізніше подумав: мабуть з малюнків в книжках.  

На мій жаль і мабуть мій сором, я не знаю, чи бувала в Моринцях моя мати, Хоча все можливо. В її бажаннях, на мій погляд, не було перепон. Казали і тітки, батькові сестри, що вона і одружилася з тим, за кого сама хотіла вийти заміж. "Ага, - розповідала Дуня Яківна, молодша сестра мого батька про нього після похорон. - Такий гуляка був, такий гуляка... А які дівки йому на шию чіплялися?! Так ні ж, Оксана верх взяла, на собі женила. Вона ж проти нього…"

Моя мати дійсно була менша від батька зростом. А от на рахунок краси, думаю, моя молодша тіточка помилялася. Судячи по  фотографічним знімкам, які дійшли до мене, де мати була з вісімнадцятирічного віку...

Я такого не сказав би, що по красоті вона уступала батькові...

Й зовсім не від того, що вона - моя мати. "Синьогуби уміють вибирати!" - Так сказав материн-батьків кум Грицько, мій хрещений батько, коли побачив мою наречену. Що ж він ще міг мати  на увазі при узагальненому висновку -  чи ж не мого батька та мою матір?

А я, скажу вам відверто, весь в матір і батька своїх пішов. По виду мати-батько, а по характеру - батько. "Чистий батечко! - казала про мене мати, якщо була незадоволена моєю впертістю. -Хоча б трішечки характеру  від мене взяв". "Чого це йому треба бабою бути?" - перепитував батько і весело сміявся.

Я так і не знаю, чия ж то була дійсно хата: сестри Тараса чи його батьків. І що то за "садиба т.шевченко"? Бо крім тої халупи, яку назвати садибою у мене язик не повернувся б, та явно чужих вуликів "у вишневому садочку) я в той день там не побачив нічого. А на мій погляд садиба - то двір, будинок, надвірні будови та хоча б загорода навкруг...

А більше я в Моринці не їздив.

По-моєму, подібні місця слід відвідувати один раз в житті.

Але відвідати кожному, хто знає і пам'ятає...

                               Там матір добрую мою

                               Ще молодую у могилу

                               Нужда та праця положили...

                               Там батько, плачучи з дітьми,

                                А ми малі були і голі,

                               Не витерпів лихої долі -

                                 Помер на панщині.

НЕХАЙ  ЗВИНЯЮТЬ  МЕНЕ глибокі знавці поезії Тараса Григоровича Шевченко за дещо вільне цитування його творів. Можливо, якесь слово виявиться не тим, яке написав Тарас. Бо я спеціально не захотів звертатися до його "Кобзаря", що лежить на столі переді мною відкритим на потрібній сторінці.

Я все цитую так, як воно збереглося і зберігається на поличках моєї пам'яті.

Також хочу запобігти марним хвилюванням тих, хто захоче заявити, що для написання панегірика Тарасу Шевченко, я, мовляв, взяв його твори і цитую...

Так ось, якраз цього і не треба.

Я непогано пам'ятаю вірші Павла Грабовського, зокрема: "Рученьки терпнють, злипаються віченьки... Боже, чи довго тягти? З раннього ранку  до пізньої ніченьки голкою денно верти...", вірші  Павла Тичини, особливо його "На майдані, коло церкви...", Андрія Малишко, Михайла Світлова, Володимира Сосюри, Леоніда Глібова (байки, як що хто сумнівається), Максима Тадейовича Рильського (приводжу з іменем та по-батькові, щоб неі сумнівалися, що і вірші його знаю), Маяковського, Джамбула Джабаєва, Сулеймана Стальського, Самеда Вургуна, Твардовського, Максима Танка, Сергія Михалкова, Ель-Регістана і т.д., і т.д. А от віршів Миколи Бажана, як не силюсь, щоб так, "навскидку", без заглядання в книжку, привести тут хоч що-небудь, хоча б рядочок, пробачайте, пригадати не можу, хоч в школі і "проходили"...

 

БУЛО ЦЕ В  1972 РОЦІ. Мене направили на курси підвищення кваліфікації журналістів у Львівське вище військово-політичне гвардійське училище (ЛВВПГУ), на кафедру військової журналістики. Чомусь саме тоді ходило багато розмов про знайдені невідомі до цього оригінали віршів відомих українських поетів Тараса Шевченко та Івана Франко. Буцімто в них вони активно виступали проти Росії і за дружбу і об'єднання України з Польщею. Про це ж багато розказували різні "радіоголоси". Звичайно ж, ми, політпрацівники, військові журналісти, не могли пройти мимо літературного музею Івана Франко, що у Львові, коли він виник на нашій дорозі при черговій прогулянці по цьому славетному і неперевершеної краси місту. Ми - то автор цих рядків і старший лейтенант  В'ячеслав Житнєв, відповідальний секретар "багатотиражки" з Свердловську.

При вході до музею нас привітно, тепло зустріла жіночка-україночка  років п'ятдесяти. Це при тому, що нам казали, що у Львові до руських відносяться без приязні і навіть балакати з ними не стануть.

Ми сказали, що у Львові проїздом, назвалися військовими журналістами внутрішніх військ МВС СРСР, але й це не стало перепоною нашому спілкуванню. Жіночка мило вела бесіду і нас по невеличкому залу. Бо ж ми сказали:

- Знаходячись проїздом у вашому славетному місті, ми не могли не відвідати музей вашого знаменитого земляка, відомого своєю творчістю, волелюбністю далеко за межами царської Росії, а тепер - України і Радянського Союзу.

Хіба ж можна було відмовити нам в екскурсії, а затим і в консультаціях після такого нашого вступу?!

Не буду приводити зараз тої лекції, яку нам прочитала екскурсовод, на жаль, запам'ятував її ім'я та по-батькові. Здається, щось було з польськими  коренями. Напишу лише те, що відноситься до теми і врізалося  в мою пам'ять. Буду до кінця точним і правдивим. Свою лекцію екскурсовод проводила для нас двох, і коли тема, здається, була вичерпана, бо балакали ми годин зо дві, я запитав, чи п'ють вони на роботі чай.

Екскурсовод засміялася.

-А як же без цього? Чай п'єш, силу маєш...

Тоді я кивнув Славі, і він зрозумів мене без додаткових  пояснень,  побіг за шоколадним набором цукерок.

Коли ми залишились вдвох, екскурсовод несподівано  сказала:

-Я бачу, що ви - українець. Тому думаю, що вам потрібно знати

вашу  тему глибше. У нас зараз у відрядженні працює викладач літератури з  Київського університету. Вона практикує на творчості  Шевченко, а зараз - і  Франко...

З запасника до нас вийшла приваблива жінка років сорока  (мені на той час було двадцять чотири), привітно посміхнулася:

-     Мені, - вона назвала екскурсовода по імені, - сказала про ваш інтерес. Що ж, я готова просвітити вас тим, що знаю сама та про що здогадуюсь. До оцінки творчості Тараса Шевченко, як і Івана Франко, та й інших поетів-письменників минулого сторіччя (То мався на увазі Х1Х вік - Г.С.), творчість яких викликає зараз небувалий, до того ж, нездоровий, ажіотаж, особливо до їх віршів, ви зрозумієте, чому до них, треба підходити обережно. Скажу вам по секрету, у вашого музею та й у нас на кафедрі, що є ряд "знахідок", які показують, що що так звані  "націоналістичні вірші", направлені проти Росії і на дружбу з Польшею,  наприклад, написані не Тарасом Шевченко і не Іваном Франко, а лише приписуються їм. Як у вас кажуть,  зацікавленими в тому особами. Авторизувати вірша під .класичного поета, знаючи його стиль, манеру письма, в решті решт, не так уже й важко. А коли знати, що над подібними проблемами "перевтілення" працюють цілі  науково-дослідні інститути, то й повірити в них легко. - Моя розповідачка посміхнулася. - Вам, працівникам МВС, мене легко зрозуміти, що і доказати так звану "підставу" те ж можливо, але то буде справа важча, ні ж видача автором якогось сумнівного вірша того ж Шевченко, чи Франко. Та й самі подумайте: чи міг би виступати проти руських людей Шевченко, коли руські люди урятували його від кріпацької неволі, рабської кабали, дали йому можливість одержати освіту, займатися любимим ділом? От поляків він, правда, не шанував... Але й там треба розбиратися, розбиратися, що написав Шевченко, а що написали за нього та йому при нагоді приписали...

-Але ж Франко писав свої твори на польській мові...- не здержав я своїх емоцій.

Різкувато відповіла мені і співбесідниця.

-     У нас є перекладач творів іранських, турецьких, казахських поетів. - Вона назвала невідоме мені прізвище на "ський". - Однаково ж, він не приписує себе до правовірних мусульман і вони його таким не вважають, хоча він, звиняйте, те ж обрізаний... Українцю писати в ті часи на польській мові, то ще не значить бути вірнопідданим служакою "Жечі Посполитої"...

-Виходить, що те ж саме можна сказати і про Шевченко, який писав на руській мові?

-     Ви ж знаєте, як що журналіст, навіть, військовий, що у кожного покоління, наприклад, є свої - особливі слова. Так ось, в Шевченківських, так званих, націоналістичних віршах зустрічаються слова, котрих за його життя не було у вживанні. І він, тонкий знавець української мови, великий цінитель слова, не міг їх використовувати в своїх віршах. Як що, звичайно, він їх писав сам, а не були вони написані після його кончини. У нас на кафедрі є примірники  "його" віршів, де окремі слова, навіть рядки, не відповідають оригіналу. Тобто, тому, що справді написав Тарас Григорович своєю рукою. Ми пошлемо їх, звичайно, інкогніто, в літературні інститути США, Канади, Австралії, Федеративної  Республіки  Німеччини  для установлення їх авторства. Не думайте, що ми одні  гадаємо  так, як я вам зараз сказала... Так, згодна, Шевченко був палким патріотом своєї маленької, затурканої з усіх боків України, але націоналістом в тому плані, як його намагається дехто таким  виставити - ні. Таким націоналістом його називати не можна. То буде великий гріх на святу людину. Він і так  за своє  життя  перетерпів  немало несправедливості, кривди  і лиха...

До музею повернувся Славка. Він приніс з собою подарункову коробку шоколадних цукерок, коробку якогось печива і красиву пляшку сухого білого вина.

-     О, ви тут без мене бесідуєте?! - мало не закричав прямо з порогу. Прикинувся ображеним, заявив: - Ну, звісно: хохли зібралися, кацап тут ні до чого...

-     Та ні, ми лише підвели підсумки вашої попередньої бесіди, - сказала моя співбесідниця.

На гучні голоси з підсобки вийшла і екскурсовод, сповістила, що вже і чай готовий...

Та ми не стали столуватися у милих жінок. Я сказав, що ми й так затрималися довше, ніж планували. А тому нам треба тепер поспішати, щоб встигнути на потяг. Славка як міг скривав своє здивування. Презентував наші подарунки, і ми пішли.

Я й зараз не можу збагнути, для чого ми тоді збрехали про себе? Навіть, двічі...

 

В КІНЦІ СІМДЕСЯТИХ ТА НА ПОЧАТКУ ВІСІМДЕСЯТИХ років минулого століття, коли активно проводилися творчі семінари літераторів внутрішніх військ МВС СРСР, на яких довелося бути присутнім і мені, я тісно і тепло потоваришував з Юрієм Борисовичем Лукіним та його новою сім'єю -дружиною Світланою та п'ятирічною дочкою Катею, яка всім говорила, що їй уже сьомий рік. Бо тільки з шести років дозволялося брати дітей в будинок творчості.

Юрій Лукін - то особлива тема для розмови, але не сказавши про нього хоча б декількох слів, я не зможу розповісти про згадане. Тому...

Наскільки я знаю, Юрій Борисович був першим літературним редактором Шолоховської "Піднятої цілини" (Як, до речі, затим і її продовження). З тих же часів довго працював в "Правде" в літературному відділі (чи відділі літератур СРСР?), був глибоким знавцем нашої і закордонної (чи зарубіжної?) літератури, досвідченим літературним редактором і критиком. Потім щось там, як зараз кажуть, не зрослося, і його з редакції партійної газети увільнили. Та талант майстра пропасти не може, і Юрій Лукін віддавав свої знання молодим літераторам, писав сценарії художніх пригодницьких кінофільмів, по яким були зняті до десятка кінокартин. Серед них, наприклад, "Как вас теперь называть?".

Так ось, в кулуарах одного з таких літературних семінарів Юрій Борисович розговорився зі мною.

- Слухайте, Гришко... - Юрій Борисович чомусь з першого дня нашого знайомства при індивідуальних зустрічах і розмовах називав мене цим іменем  і незмінно на "ви". Я не противився, бо було мені чуток за тридцять, а метру літератури всі сімдесят п'ять! - Слухайте, Гришко! Як що хтось колись скаже  вам про якийсь твір, можливо, і ваш, та про його автора: -"Ну й написав!.. Те ж мені... списатель... кандидат в класики… Та і я так написав би!.." - Не вірте йому. Плюньте йому в вічі і будете праві. Бреше він. Не написав би. В тому то якраз і все діло, що, на перший погляд, просто  написану річ, написати ПРОСТО не просто. Вибачайте за тавтологію. От  хоча б та ж "Піднята цілина" чи "Тихий Дон"... Як легко і просто написано, так же легко і просто читається і сприймається всіма категоріями нашого суспільства, що в СРСР, що на Кубі, що в Іспанії... То, як що все просте робиться так просто, покажіть мені нову "Підняту цілину"  чи новий> "Тихий Дон". Не-ма-є! По великому рахунку - не має! Хіба що ваш Стельмах з його  трилогією... Вірте мені. Зустрічається подібність, повтор... А нового, оригінального, на рівні Майстра -дзуськи! Для простоти написання треба бути геніальним письменником, з Божою відміткою - поцілунком на тімені. Та що я вам про Шолохова?! У вас же, українців, є свій неповторимий,  неперевершений творець - Тарас Григорович Шевченко. У нього ж що не  вірш - то українська народна пісня. Він же писав на двох мовах. Так | його кращі вірші написані українською мовою. А прозу він писав здебільшого по-руському. Прозу він цінив не так, як поезію. Не та розробка, не той пошук потрібного .слова. Чому так? Тому що українську мову він знав набагато краще, ніж руську, а зовсім не від того, що не любив руську мову. Брехня! Мову, на якій пишеш,  чи з допомогою якою спілкуєшся, не можна любити - не любити. Крім своєї, рідної, з якою появився на світ, ще не знаючи її і не вміючи нею розмовляти. Тут, любий мій Гришко, спрацьовують гени. До речі, казати РОСІЙСЬКА мова - не по-руському. Ви про те знаєте? Ні? То знайте ж. В Росії всіх часів не  було і не має російської мови, а поряд з мовами народів, які населяюсь Росію чи СРСР, була і є руська мова, якою спілкуються і руські люди, і іноземці користуються нею, і, відповідно, росіяни. Казати: - "російська мова" все рівно, що називати руську мову "союзо-радянсько-соціалістично-республіканською мовою"...

-Ффффууу, ледве проговорив,- засміявся Лукін, а разом з ним і я. - Мовляв, є ж американська мова, а ми чим гірші? Ми не можемо відставати від США! Та не має ж американської мови! Є зламана англійська з суржиком - сумішшю міжнародних мов, з якими звідусіль прийшли народи на територію майбутніх Північно - Американських Сполучених Штатів. Та й зараз прибувають. От і пруться деякі наші "академіки від мови"... У них прямо горить, точить у відомому місці, щоб і у нас подібний суржик створити і звати його російською мовою. Тоді вже краще союзно... Ну, я вже називав її. Не можна підходити універсально до формування мови, людини, країни... Всюди повинна бути індивідуальність. До речі, ви останнім часом не помітили, що у нас майже у всіх книг - ніби один автор? Якщо не прочитав, хто автор, то зразу й не скажеш, чи й же то твір. Бо здебільшого пишеться на потребу. Автори наловчились, набили руку, відшліфували перо - і видають "на-гора" те, що ніхто не читає. А їм щодо того? Лиш би гонорар платили. Ось і на нашому семінарі. Якийсь, вибачайте, Пупкін, пише про себе в довідці чи каже при знайомстві: поет. Так він уточнює своє відношення до літератури.

А ви чи я чуємо, наприклад, Пушкін... Шевченко... Лермонтов... Шолохов... - І знаємо: Поет!.. Прозаїк!.. Тому що пупкіних безліч, а Шевченко - один, Пушкін -один, Шолохов... А коли кажуть, що на зустрічі з читачами були такі-то письменники,  такі-то поети і начинають через коми перелічувати їх прізвища,  то мені той перелік нагадує перевірку списку заробітчан на біржі праці: чи всіх назвали, чи нікого не пропустили ненароком? Поет-лірик, поет-аграрій, поет--баталіст, поет- мариніст, поет патріотичної тематики... Вам цей перелік нє нагадує знамените до недавніх пір: умію паяти, умію лудити, умію взуття підчинбарити?.. Кажуть так, бо бояться, що читачі не зрозуміють по їх опусах,  хто ж вони є і хто з них кращий? А кожному кортить бути хоча б другим, але…  після Пушкіна. А після Пушкіна у нас уже звикли називати Лермонтова... І не думають, дурашки, про просте: пиши - і, можливо, станеш самим собою в творчості. І будуть називати тебе поряд з такими глибами, як  Толстой, Шевченко, Пушкін, Стельмах... Я вважаю, що літературу взагалі не можливо націоналі-зувати, по типу - руська, українська, киргизька... Бо . художній твір - то вже відтиск суспільства, в якому живе автор. А суспільство - не може бути однієї національності. Є автори, що пишуть на українській, руській, білоруській, іспанській мові. І є художні твори, написані якоюсь з мов. А твір - то наше, загальне, міжнародне, міждержавне... Тому що література, як і всяке мистецтво, то міжнаціональний, позапартійний, чи навіть надпартійний продукт творчості. Скажімо, поет - військовик пише по військовій тематиці. Як вміє, так і пише. А я вважаю, що він або ж поет, або ж військовик. Третього не дано. На два стільці сісти можна, та можеш опинитися в проваллі, між ними. Можна бути хорошим військовим журналістом, та не можна стати достойним письменником-військовиком, зашорюючись в своїй творчості уставами та настановами. Лев Толстой - хто? Військовик? Ні, письменник. Іван Стаднюк хто? Письменник? Ні, полковник у відставці, військовий журналіст, який писав на військову тематику... Бо ж журналіст - то документаліст, законник. А письменник - творець нової людини образами своїх героїв. Письменник, поет - цар і Бог і воїнський начальник при написанні художнього твору. І він один несе персональну відповідальність за написане перед кожним читачем свого твору і ще відповідає перед власними честю і совістю. На мою думку, та що там думку, то моя тверда впевненість, що не може бути антиармійської, антипартійної, антирадянської, антиімперіалістичної літератури, а є в усі часи та за всякої влади правдиве  відображення творчою людиною суворої правди дійсності. І людям при владі слід би боротися не з авторами літературних творів, а з недоліками, що так живучі в партії, в країні, в капіталізмі чи в соціалізмі. Для того вона й художня література, щоб відображати, а не ганьбити, засуджувати, менторські повчати... Читачі самі побачать, що є що, і хто є хто...

Були на наших творчих семінарах і поети. Серед них - російський поет Віктор Михайлович Гончаров, який писав свої твори на руській мові, був хорошим перекладачем віршів поетів братніх союзних республік, особливо, представників малочисельних народів. Віктор Михайлович не гребував нашими - офіцерськими - застіллями, часто приходив на посмденьки з дружиною, та потім, забалакавшись, допізна засиджувався з нами сам.

Я відшукав цей запис, занотований мною в робочому зошиті для запису матеріалів семінару. Монолог Віктора Михайловича за одним з наших "надтворчих семінарів" - так ми називали обговорення літературних тем поза офіційною частиною, тобто за стаканом доброго вина (Піцунда) чи кружкою "Ризького" пива (Дубулти) - приводжу нижче так,  як було записано  мною двадцять сім років тому назад в Дубултах (Латвійська РСР) в Будинку творчості імені Яніса Райніса і розшифровано тепер.

" - Я вважаю, що є поети національні і міжнаціональні. Про присутніх тут я мовчу. Так ось, перших багато, других же можна перелічи- на пальцях. Серед них Тарас Шевченко - особливо яскрава зірка, творча натура  трагічної долі. Я думаю, що коли б він був вихідцем з тих самих слоїв суспільства, що й Пушкін, то написав би і надрукував не менше Олександра Сергійовича. І не потерпав би так від маючих владу не скільки за творчість, як за невитриманий характер, безутримну критику самих найвищих верхів щирим українським словом. Шевченко пізно стали друкувати...

Тараса Шевченко часто називають українським національним поетом. Я так  не сказав би. Бо називати Шевченко лише українським поетом буде занадто мало для підкреслення його вагомості і величі в світовому масштабі, його вкладу в виховання багатьох поколінь інтернаціоналістів. Роки його життя і  творіння пройшли в царській Росії,  пройшли в царській Росії, тобто він був росіянином по грома-дянству і  "малоросом", тобто, українцем по національності, писав на двох мовах. Значить, він - міжна-ціональний, російський поет, який писав і на українській мові. І руській те ж, по необхідності.

Шевченко знають далеко за межами України, Росії, царської "Російської імперії" як людину і поета, читають його твори на мові оригіналу, і на своїх  національних мовах, цитують по пам'яті. Та й утвердження про "національного" поета, думаю роблять спеціально. Одні, щоб показати, яка у. нас література, багата на "національні кадри". Другі ж, щоб підкреслити. Ми, мовляв, те ж не ликом шиті. І в нашому середовищі є поети та прозаїки, національна гордість, наш співець.

Те, що Шевченко активно називають революціонером-демократом, я вважаю, притягують ту оцінку за вуха. Аналіз його творчості ясно показав, що  Тарас Шевченко не був політиком, революціонером в повному розумінні цих слів, як ми трактуємо їх зміст сьогодні. Революційним у нього було те, про що і як Шевченко писав в своїх віршах. А це, погодьтеся, різні речі.

Можна було бути державним чиновником, наприклад, генералом Рудченко, і шукати порушника спокою представників царської влади письменника Панаса Мирного, під псевдонімом якого писав сам свої твори. Справжній поет чи письменник і має бути таким.

Тарас Григорович Шевченко таким і був. "Караюсь. Мучуся. Але не каюсь", - писав він своїм друзям після чергового покарання далеко не за "революційність" своїх окремих творів.

Я читав його твори, видані за його життя, на мові оригіналу... Чого дивуєтеся? Я добре знаю українську мову і, як бачите, можу вільно на ній балакати, читати. Так ось, читав і можу твердо сказати, що того націоналізму, про який нам стали твердити останнім часом, в тих же творах тоді не було. Не думаю, що то згодом проявилася рука царської цензури або ж він сам вніс ті поправки. Такі автори в свої давніші вірші поправок не вносять. Вони по-новому їх не редагують і на потребу дня не правлять. Вони, як правило, пишуть нові вірші в розвиток написаних.

Я не спеціаліст по вивченню творчості Тараса Шевченко. Кажу про нього як поет про поета. І ніколи не прийму заяв кого б то не було, що Тарас_Шевченко - український націоналіст, виступав за відокремлення України від Росії. Як би те було так, то він ніколи не написав би в своєму "Заповіті":

                              ... І мене в сім'ї великій,

                              Сім'ї вольній, новій,

                               Не забудьте пом'янути

                               Незлим, тихим словом.

("Заповіт" було прочитано повністю на чистій українській мові, без акценту, як і казав про своє уміння "гарно балакати" Віктор Михайлович, з :особливим підкресленням голосом приведеного мною тексту. - Помітка в зошиті після читання вірша. - Г.С.).

При других своїх розуміннях тодішнього життя, я впевнений в тому, Шевченко знайшов би і інші слова для "Заповіту".

Так, він мріяв про "велику, вольну і нову сім'ю народів Росії", серед яких : з ними і щасливими будуть і українці. Але, повторюю, в Росії і разом з : російськими народами. В тому числі і з руським. По-моєму, російський поет Микола  Олександрович Некрасов про Шевченко сказав: "Він - поет цілком народний, бо  вийшов  з народу, жив і творив для народу, і помер серед народу".

Від себе я ще додам: "Тарас Шевченко і народився для народу".

 

ОСЬ ТАКИЙ ВІН, МІЙ ШЕВЧЕНКО ТАРАС - український поет Росії чи російський поет України, мій надійний, незмінний дорожній вказівник  по моєму життю.

Збираючись писати дану статтю, я намірявся сказане мною багато підкріплювати віршами Шевченко, та передумав. Краще залишити вірші читачам.

Шевченка дійсно треба читати в оригіналі, а не в цитатнику. І чим частіше, тим краще для читача. Особливо того, який живе в Україні.

"Учітеся, брати мої. Думайте... Читайте..."

Хіба ж може хто сказати краще і сучасніше?!