***

Не все, що посіяли, зійде.

Не все, що зійшло, пожнемо.

А потім ще дещо обридне,

Чи згине, якщо не з'їмо.

 

Людина ти, звір, чи рослина,

У кожного доля журна,

Та кожен повинен до млина

Донести хоч трохи зерна.

 

***

Не сподобалось нам жити

В сім'ї вільній новій,

Шанувати твої квіти

В незлим тихім слові.

 

Твій приткий онук на площі

За зелені гроші,

Плюне неньці в карі очі

Та ще й зарегоче.

 

А дочка твоя вродлива

Піде світ за очі,

Пошукати того дива

Що сигару смокче.

 

Бо у свого неборака

Три гроша в кишені,

Книжка замість томагавка,

Та батьки хрещені.

 

Не навчили діток красти,

Не навчили битись

За нові громадські гасла,

То ж куди їм дітись?

За кордон, шукати долі,

Їхать, чи чекати -

Богатирським сном у полі

Під кущами спати.

 

***

Засвідчити не вистачає сліз,

А слову хто сьогодні вірить.

Дивись, казала мати, вниз,

Бо гине той, хто в небо зирить.

 

Шануй, синочку, все земне,

Голодних небо не накормить,

Коли що блискавку уронить,

Ти не втікай, бо дожене.

 

До смерті поралась в землі,

Хоча своєї був шматочок,

Весною мати по ріллі

Шукала споришу росточок.

 

Щоб на подвір'ї всі стежки

Були зеленими й м'якими,

Аж поки споришу рядки

Перетворилися в килими.

 

А ми муруємо в асфальт

Живі ґрунти. О, земле рідна!

Твоя дитина, я твій кат,

Чи вже тобі не остогидне

Людини мерзотний напад?

 

***

Є у мене гадка -

Піти та напитись,

На рожеві маки

В полі подивитись.

Якщо сяде галка

На плече, спитаю:

- Чому мене маки

В полі не вітають?

Гайворон покличе,

Піду поклонитись,

В молоде обличчя

Птаха подивитись.

- Гайвороне, друже,

Як не занепасти,

Коли вік паплюжить,

Кращі наші гасла.

Що мені робити,

Куди себе діти

В маковому полі

На крилах недолі.

Щось мені баз лає

Гайворон  скрізь сльози,

Та тяму не маю -

Загубив в дорозі.

На шляхах життєвих

Слід булої вдачі -

Сонячний метелик

Промінцями плаче.

 

БАЙКА ПРО ОЛІМПІЙСЬКІ СМОЛОСКИПИ

 

Реготати чи плакати,

Не візьму до тяму,

Що за люди з факелами

З гори лізуть в яму.

На дно озера пірнають,

Крабам натякають:

Не було ще в царстві дикім

Кращих смолоскипів.

Крокодилам, рибам, птицям

Кажуть: - подивіться,

З нами краще не сваритися,

Бо дамо по пиці.

Хлопці бігають., дівчата.

Батьки подуріли,

Бабці пурхають завзято,

Шкірять зуби білі.

Хто придумав, що за дурень?

Невже наш спортивний

Президент нам очі мулить -

Бачити противно.

З малюками безпритульні

Сироти не знають,

Де приткнутися, бо дулі

Їм під ніс штрикають.

Гроші свято олімпійське

Жере як у прірву,

Президент з народу вискуб

Щоб не товщав з жиру.

Лізуть ціни на базарі,

Аж вилазять очі,

Треба ж цей забіг ударний

Дотягти до Сочі.

Смолоскип летить у космос,

Швиргає на вітер

Пенсії великоросів,

Щоб вже їм не жити,

Нехай молодь в дурня грає

З президентом разом,

Зиму в літо заганяє,

Путінським наказом.

До місяця не завезли

Свого смолоскипа,

Була витівка помпезна -

Налякала криза.

Я дурію з президента,

Країна в руїні,

Він сує під носа вперто

Іграшки людині.

Сам ще, бачте, не награвся,

Бо бодай з дитинства,

В чемпіони набивався

З дітлахами бився.

Реготати, чи плакати,

Під народний регіт,

Чи смоляника придбати,

Підкажіть, колеги?

Нехай буде невеличкий,

Не такий коштовний,

Телебачення не зиче,

В озері не тоне.

В ожеледицю не гонить

Людей вуличками,

Нехай сяє без погорди,

Бо сумління має.

До балди нам оте Сочі,

З лютими панами,

Які гноблять люд робочий,

Стикають лобами.

Аби тільки не платити,

Гнати всіх до фені,

Аби тільки - більше мита

Та в свої кишені.

Отаке-то, а що вкоїш,

Коли така влада,

Олімпійською ходою

На хабарі пада.

Тож повинен знати кожен,

Наша влада не ворожа -

Вона особиста -

Язиком молоть спроможна,

На руку нечиста.

 

***

Смолоскипа, за догану,

Мріє Путін, бачить бог,

Застромити росіянину

Замість яблука в шлунок.

А якщо не допоможе

Його владу полюбить,

Смолоскипа того можна

В гузно кожному встромить.

Це дешевше, аніж в Космос,

Чи в озерну глибину,

Чи співачкам безголосим,

У годину цю страдну.

Щоб спортсмени з завірюхою

Бігли наввипередки,

Треба більше показухи,

Їм у мізки натовкти.

А коли вже звалить втома,

Чи потрощать десь кістки,

Олімпійцям, хто не промах, -

Присобачить запуски.

Хай ряхтять, як смолоскипи,

Переможуть всіх і вся…

З ними батько їх великий, -

Невгамовне порося.

 

 

Звернення до чухраїнців

 

Достеменно чухраїнці

Довго чухатися будуть,

Поки хтось не дасть по пиці,

Не посадить до огуди.

Усього ми боїмося,

Хто Європи, хто Росії,

Лячно що не наїмося,

Якщо хтось нам не посіє.

Якщо хтось не допоможе,

Згинемо голодомором,

Ні на що ми неспроможні,

Селянин ні жне, ні оре.

Не дає шахтар вугілля,

Металург не варить криці,

Все що було,  чорти з'їли

Ні сальця тобі, ні рибці.

Ні садків, ні риби в морі,

Мовчимо вже щодо газу.

Нас Росія не вдоволить,

Почуваючи відразу.

Не вдоволить нас Європа,

Бо примусить працювати,

Дати людям добрий попит

Все, що можемо, придбати.

 

Пацюки, що обіч влади

Посідали, все попівство,

Президент,

Державна Рада,

Ці не чухаються,

Звісно.

Заграбають все під себе,

Коли є така можливість,

Треба грабувати,

Треба

Шанувати божу милість.

 Чухраїнці,

Ви як діти,

Скільки ж будуть вас доїти,

Пацюки державні кляті,

Ошуканці

Заповзяті?

 

З ЛИСТА ЯНУКОВИЧУ

 

Знаю я,  що  ти з Донбасу,

Дихав вугільним повітрям,

За копійкою не трясся,

Як усі ми, правда, Вітя?

Я не знаю, як ти вчився,

Був відмінником, чи може

Ти за незалежність бився,

Знав, що правда переможе?

Був в родині добрим сином,

Бо хіба невіглас здатній

В президенти України

Вийти з батькової хати?

Склянка кави, або чаю,

Зранку нас задовольняла,

Працював я ГРОЗом, знаю,

Як нас втома коливала.

Чув що ти нахапав мита

Стільки, що твоя родина

Від державного корита

Відхопила половину.

Чутка, що тобі не йметься,

Мене дуже здивувала,

Не про Вітю мова йдеться

Собі думаю зухвало.

Щоб з Донбасу -  в президенти,

Та без сорому хапати,

Чи вже я такий упертий,

Що не можу віри мати.

Може Вітя не з Донбасу? -

Собі думаю. Не красять

Президента оті гасла

Що про нього тут ковбасять.

Схаменися, мій земляче,

Чи на смак тобі посада,

Якщо десь людина плаче,

Хто тут винен, чи не влада?

Катувати людей, Вітя,

Москалі тебе навчили,

Хто з грошима став пихатим,

Не таке з народом вчинить.

Не гордуй собою, треба

Жити так, щоб Україна

Коли ти умреш, то тебе

Прийняла як свого сина.

Все рухоме й нерухоме

Мито, те що привласнив -

Зло, в якому враз потоне

Президентський твій актив.

Я чудово розумію,

Хоча я тобі земляк,

Ти всміхнешся, давши в шию

Стусана, щоб я закляк.

Знаю, як до меду муха,

Ти до влади прикипів,

Стільки попелу задмухав,

Хоч, можливо, й не хотів.

А за те що від Європи

Відвернувся, як - хтозна…

Тож приймай оцей мій  попит

Дати Віті стусана.

***

Ні, не Вітя ти, ти - вітер

Той, що гонять московіти,

Щоб пішли усі ми світом

Московітами побиті.

Бачу, постаттю ти вийшов,

Але з глуздом є завади,

Вкоїть людям аби гірше,

Ти, катюга, йшов до влади.

Збудив плем'я крокодилів,

Що до влади мають тугу,

Але ті, що породили,

Ті й з'їдять тебе, катюго.

 

ГОМОНІЛА УКРАЇНА

 

Гомоніла Україна

Під п'ятою московітів,

Гомоніла, хоч безсила

Була недругів побити.

А сьогодні, коли  вільна,

Коли зовні незалежна,

Чи зламає чорні крила

Януковської мережі.

Чи насправді українці

Оці беркути погані,

Що скривають свої пиці

Від народної догани?

Я не віру, щоб брати мої,

Так знущались над братами,

Янукович їх отримав

Із російських владних крамів.

Нагострили собі дзьобів,

Під опікою тирана,

Щоб народ Украйни гробить.

Чи вам, беркути, не страмно?

Чи не страмно перед татом,

Перед ненькою своєю,

Як пишалися ви катом,

Захистив його ідею:

Бути завжди над народом,

Бути віще України.

Як ви, виродку в угоду,

Били дзьобами людину.

Ненавиджу, особливо,

Якщо з нашої родини

Це змія якась творила,

Будь ти проклята, тварино!

Слава хлопцям-офіцерам,

Що приплинули до тями,

Януковича - за двері,

Хай охляне з москалями.

Я шаную вас, я з вами.

Поки буде гомоніти

Україна, ми незламні,

Кобзаря великі діти.

 

***

Дуже кепсько що ти не дружина,

Що надія твоя - чоловік,

Що у дворі моєму калина

Червоніла весь рік.

 

Він заможній: наради, відрядження.

Поряд з ним я газетний цвіркун,

Поки поруч у ліжку не ляжеш,

Не вгамуєш свій сум.

 

Надіслала в Америку сина:

Не дай боже ввізна чоловік!

Червоніла роками калина

Та згоріла торік.

 

 

***

Чорні смерки, такими не бачив

Навіть після війни,

Коли вулицей ходив під плачі

По синам восени.

 

Коли дощ, не вщухаючи, росив

Трави травня слізьми,

Як у червня вкривалось волосся

Білим снігом зими.

 

А сьогодні  улітку по селах

Звідки мряка оця,

Все, що було учора зеленим,

Почорніло з лиця.

 

***

Не торкає душі, хоч вбийте,

Не збуджую до спраги глузд.

Де полум'я несамовите,

Пташині переспіви муз?

 

Що то за вірші без натхнення,

Де не струмує джерело?

Пробач мені Велика нене

Що цькую сина я твого.

 

Можливо сам я недоріка,

Чи поки не опанував

Твоєю мовою великою,

Якою вірші він складав.

 

Читаю ввечері і ранком,

Тверезий й під горілку, ні,

Вірш не зволожує серпанком

Очей, не зорить він мені.

 

Шевченко, Леся Українка,

Франко - це сполохи вночі,

До звершень кличуть,

                  до великих,

Досягнень,

Поблизу йдучи.

 

Їх дух в мої стугонить груди,

Вони виховують мене.

Вчить українську мову, люди,

Вас добра доля не мине.

 

***

    "Поклони бий і Бог тебе спасе…"

                            Василь Стус.

 

Наївний як дитина. Скільки бито

Поклонів богу, чи він спас кого?

Скоріше лоба розіб'єш, ніж митом

Одарить хворих божеське кубло. 

 

Чи бог пошле з далекого сузір'я

Метеорит, на ньому верхи хтось

Із божих лікарів, із світового виру

Ото чи вже швиргне тобі цілющу брость.

 

На Місяці, на Марсі, на Сатурні

Святого раю вчені не знайшли,

Хіба що Сонце вогняні буруни

Нашле на нас, щоб чахли від душі!

 

Смішний ти, право, Стус, якого біса

Ти не молився Богу в  таборах,

Або у молитвах ти помилився,

Або не розібрався у богах.

 

У кожного свій бог, у мене дуже

Багато їх, та я їм не молюсь.

Одних вивчаю, деяких паплюжу,

А з деяких, вивчаючи, сміюсь.

 

Не люблять боги тих хто надить ними,

Не терплять боги вбогих молитов,

Я іноді краду у богів рими,

Украв у тебе, вибачай… агов!

 

***

Не лишайте поета наснаги,

Поки сам я собі не обрид.

В Україні не маю я ваги,

За Росію душа не болить.

 

Хай розчали заради сумління

Ми велике натхнення батьків,

Їх загинуло менше, ніж гине

Вістунів у майбутні віки.

 

А невіглас невігласів скликав

Щоб вбивали людині в мозок,

Що до раю підуть без'язикі ,

Бо не любить розумників бог.

 

Президенту аби тільки світу

Показати який він святий,

Та погратися в іграшки віку -

Стягти мито до інших світів.

 

Я регочу, я мита не хочу,

Врозумити не можу ніяк,

Чи голубить воно, чи лоскоче,

Чи наркотиком змінює жах?

 

 

***

Пам'ятаю те, чого не було.

Пам'ятаю те, чого не вчив.

Що вхопив я серцем своїм чулим,

Пішки поза віком ідучи.

 

Чи лунали громи, чи пташиний

Линув над землею переспів,

Головне що серце моє щиро

Глуздом вирувало над усім.

 

Не питайте, що на думці маю,

В рівнобіжним світі я не був,

Але жінку ту, яку кохаю,

Хоч не бачив зроду - не забув.

 

Тому й зирю увсебіч, що знайду

Вірю, бо для мене над усе -

Досягти в житті своєму ладу,

Бодай глузд  у пекла занесе.

 

***

Не звинувачуйте мене в тому

Чого я не вкоїв.

Бо вганяєте мене у втому

Брехенькою якоюсь.

Я поки що не з'їхав з глузду.

Схаменіться, панове!

Не тримайте бодай у напрузі,

Моє серце бідове.

Не штовхайте до вибуху в герці,

Я людина не квола,

Бо розірване вами серце

Все розірве довкола.

 

***

Перш ніж сунути до квітів

Чепуряться ранком бджоли,

Одна одній зирять в очі,

Бо не мають люстерця.

 

А коли на чепуряться,

Розімнуть веселі крильця,

Їх настроять на музичний

Дуже лячний діткам лад.

 

У квітучому садочку,

Там де яблуні та вишні,

Дуже корисні напої

Безкорисно віддають,

 

Можна слухати музики,

Мріяти про добрі вчинки

Перехожим громадянам

Під бджолиний переспів.

 

***

Чи коники сюрчать,

Чи дзюркотить струмок,

Злітає птах з плеча

Під згарище думок.

 

Повільно степом йду,

Дивлюсь собі услід,

Затримую ходу,

Почувши тихий звіт.

 

Дитинство, чи, бува,

Дівча юнацьких літ,

Такі в степу дива -

Співає заповіт.

 

Гілки кошлатих верб

Підспівують дівчаті,

І тихо плаче степ

В похилій нашій хаті.

 

***

Нічого не треба.

Навіть не спитати, -

Я прийшов до тебе,

Прийшов сповідати.

Сон жахливий бачив,

Щось дурне я вкоїв,

Якщо зле - пробачте,

Не гидуйте мною.

- Що за сон? - питає.

- Як лягли ми вкупі,

Ти мене кохала,

Цілувала в губи.

Жіночка сміється:

- Сон це діло темне,

Чи серденько б'ється,

Коли бачиш мене?

З ким ти милувався,

Чиї чмокав губи, -

Мабуть обізнався,

Не мене голубив.

Як усе в нас було

Можу розказати,

Груди твої чулі

Палко цілувати.

- Не сміши, сусіде, -

Жіночка регоче,

- Чи не очевидно

Чого жінка хоче?

Мрійно приголубив,

Отож і наснились

Тобі мої губи,

Та тулуб на виріст.

Ходімо до столу,

По чарці хильнемо,

Чи тобі не сором

Спочивать окремо?

 

***

Марудив він ледь не годину,

Я скнів, бо не все розумів,

Йому б колисати дитину,

Породження в декілька днів.

 

 А він про всесвітні роздави,

Про інші цікаві світи,

Про розуму зблиски яскраві,

У того, хто йде до мети.

 

Ще більше гугнявив про душу,

Така невмируща вона,

Що я її пестити мушу,

Щедрій аніж одяг з вовна.

 

Бо можна попасти до пекла,

А в пеклі панують чорти,

Багаття у пеклі і спека

Така що не втримаєш ти.

 

Коли вже йому остогиділо

Картати свого язика,

Сказав що мене очевидно

Майбутнє моє не ляка.

 

Що буде душа моя в пеклі

Тинятися безліч років,

Де душі від бога далекі

Незначні та злі, як вовки.

 

Його пригощав я млинцями

З шинкою та добрим винцем,

Розмова була не до тями,

Хоч був він за фахом митцем.

 

І соромно було за нього

І трошечки гірко було,

За нього, а більше за бога.

Якого життя не збуло.

 

***

Пахне зелом на трійцю у хаті,

Паленіє ліхтарик вночі,

Готувала вареники мати,

Бо на свята не варять борщі.

 

Я вареники клав у сметану,

Та не плигали в рота вони,

Начепив мені Гоголь оману,

Осміяли мене пацани.

 

Довірявся я кожному слову,

Так натхненно читала сестра,

Що озвалося серце любов'ю

На книжкові живі чудеса

 

Віру й зараз, коли вже я сивий,

Достобіса побитий життям,

Що до рота вареник із сиром

Із сметани заплигує сам.

***

Завчасно ти покликала мене,

Поки живий я, поки вірю в дива,

Що молодість в дорозі дожене,

Бо надто молода ти і вродлива.

 

Я чоботи стягаю, босоніж

Ступаючи по дорогих килимах,

В світлицю йду, тримаю в глузді вірш,

Твоє ім'я в якому добра рима.

 

Цим віршем я тебе приворожу,

Я буду пити твій п'янливий подих,

Брехнею буде все, що я скажу,

Обмарений взірцем твоєї вроди.

 

Запрошуєш присісти на диван,

Сама у фотель падаєш напроти,

Стіс папірців в руці, манливий дотик

До ліктя, - певно мій самообман.

 

Читаєш віршик: зрадив чоловік,

А ти не знаєш що робити далі,

Молитись богу, чи помститись вдало,

Щоб зрадник або вбив, або утік?

 

У відповідь читаю тобі вірш

Про почуття, які до тебе маю,

А ти копилить губи, наче ніж

В палку мою закоханість встромляєш.

 

Кажу тобі, чи в смак тобі, кажу,

Убитою чи раненою бути.

Помстися краще віршами, держу

Заклад - не зможе не почути.

 

Твої рядки до глибини душі

Мене торкають, тож пиши, богине,

В думках бажання помсти придуши,

Терпець урветься, хай до неї плине.

Не прибіжить, чи мало інших є.

Вродлива, молода, талановита…

А він, нехай знаходить щось своє,

Коли душа така несамовита.

 

Багато я чого наговорив…

Вона мене запрошує до столу,

Вино, заїдки сенсу набули,

Коли її побачив напівголу.

 

- Не помста це, а вдячність за той вірш,

Проникливо написаний про мене,

Ходімо вже, я бачу ти тремтиш,

Й на мене щось накачує шалене.

 

Не знаю вже, чи помста то була,

Чи зрада, чи мені за щось подяка,

Роками вже триває наша гра,

І чоловік підвладний, як собака.

 

***

Втомився від жіночих дорікань.

То се не те, то в тому є потреба.

 А на вікні виблискує герань

На синім тлі негаснучого неба.

 

Вона вся в квітах, навіть восени,

Коли з дерев осипалося листя,

А ти якісь страхіття з далини

Стягаєш, аби тільки посваритися.

 

Звикати треба, каже ерудит,

Уваги не звертати на зачіпки

Я облітаю наче листя з віт.

Герань цвіте і я в душі очіку

Коли ця невгамовна триндичиха

Мені обридне,

                       як я їй обрид.

 

 

***

Немає такої другої

Держави у світі, як ти

Моя Україно, такої

Держави, як ти, не знайти.

 

Нещасна ти і щаслива,

Розумна  ти і дурна,

Невже тобі не обридло

Чинити такі дива.

 

До влади звеш іноземців,

Своїх звідусіль женеш,

Нездолана ти у герці,

У згоді до рабства йдеш.

 

Чого тобі не вистачає,

Маючи мита вщерть,

На злодія уповаєш,

Шановного гониш геть.

 

Якщо вже ти занепала

В годину таку журну,

Усе, що учора мала

Жени вже, як я жену.

 

 

***

Хиткий підмурок, а пани

Зажерливі, та їх чимало.

Останні знищать постоли,

Ущент роздягнуть тебе, мамо.

 

А тут ще церква смокче кров,

Вона вже звикла панувати,

Господню продає любов,

Собі не втямивши придбати.

 

Якщо до тями не прийдуть

Пани, що владою посіли,

Хиткий підмурок похитнуть,

Буцімто  волею месії.

 

А діти що, на хліб та сіль

Вони у нені не зароблять,

Їх будуть гнати звідусіль,

Пани, що Україну гноблять.

 

***

Підхопила злива, підхопила

Чеше світ-за-очі, чи несе,

Чи товче в баюрі, бо несила,

Але похітлива понад все.

 

Струменить, палаючи очима,

Зблискує волоссям у пітьмі,

Я б змовчав, якби мене навчила,

Блискавки ловити золоті.

 

Як проґавив, як в її обійми

Я потрапив, сенсом не схоплю,

Тільки як втекти мені від диви,

Якщо я люблю її, люблю…

 

***

Не питайте - за що,

За що та навіщо

У хащах, ледаще,

Соловейко свище.

Не питайте, чому

Не візьму я грошів

За страшенну втому

Від важкої ноші.

Дехто з хлопців пальцем

Крутить біля скроні,

Дехто посміхається

Ротом у долоні.

А мені, щоб знали,

Любо працювати,

Коли віршем вдалим

Хтось журнал освятить.

Автору приємно,

Мені не байдуже,

Й читачу напевно

Поталанить дуже.

 

***

Читаю рукописи, все

Не те, чого душа благає.

Ніхто мене не потрясе,

Про читача ніхто не дбає.

 

Вславлюють місто, де живуть,

Свій край, або Амур широкий,

Рядочки римами взують,

Щоб від безладдя не промокли.

 

Вже про багаття не кажу,

Була б хоч іскра від багаття,

Маленьку запали, смішну,

Або надихни до завзяття.

 

Навчись пускати пухирі,

Блискітки сонечка ловити,

Отам, де довелося жити,

Будь гідом в поетичній грі.

 

Зумій побачить щось нове

В пиляці, що давно обридла,

За кольорами краєвиду,

Куди душа тебе позве.

 

***

Ото вже як колись казали

Батьки: не лізь куди не слід,

Та змалу я був впертий малий -

Ліз у садочок до сусід.

 

А там собака невгамовний

Та вулик з бджолами, які

Не знали що таке кордони

Та передбачливість батьків.

 

У мене нишпорки в заборі

Були невідомі батькам,

Ото ж як блимнуть в небі зорі,

Карячки повз в сусідчин храм.

 

Схопивши яблуко з гіляки,

Я швидко посував під тин

Під люте гавкання собаки,

Та злий бджолиний передзвін.

 

Я почував себе вояком,

Брав у ворожому тилу

Не яблуко - язик собаки,

Підбивши лютих бджіл на гру.

 

Хіба сусіди розуміли,

Хіба дотепними були,

Коли під яблуню до міни

Дроти скажені протягли.

 

Я зачепив дроти ногою

Садок повергши в передзвін,

Та здатись ворогу без бою

Не міг, чкурнувши через тин.

 

В ту ніч на нашому кордоні

Зійшлись у сварці два фронти,

Батьки розгублені спросоння,

Й сусід озброєні гурти -

 

Собака, бджоли, чорна кішка,

Й сусідка в сутичці палка,

А я сидів під тином нишком,

Не залучивши язика.

 

Бо не розвідав, як належить,

Заздалегідь розвіднику,

Я про сусідчині мережі,

Про винахідливість таку.

 

Не тямив я що проти мене

Сусідка, жінка молода,

Проводить стеження щоденне

Що їй війна не набридла.

 

Коли батьки посоромили

Мене, порушила кордон

Сусідка, обібрала сливу,

Ще й кавуна взяла в полон.

 

Коли першотравневим святом

Зійшлись в садочку два фронти,

Якби ви знали як завзято

Сміялись сусідка й мати

Коли розкрилися всі карти

Про наші іграшки круті.

 

 

***

Бігти полем,

Потім біля ставу

На пісочок впасти горілиць.

Сліпить сонце очі,

Стежить вправно

За жінками

В кожній із копиць.

 

Я чекаю,

Невже не сподобаюсь

Німфі,

Що виходить із води,

По воді долонею прихлопує,

Наче натякає -

Йди сюди.

 

Не піду,

Бо дуже соромливий.

Покошлавши сиві полини,

Наді мною, граючи збудливо,

Вітер пролітає на коні.

 

Полихне волосся жінки,

Полум'ям,

Як коняка гривою хукне,

Я чекаю - вийде

Майже голою,

Може на копицю натякне.

 

А вона, як вийшла, -

Як чкурнула

З легким вітром наввипередки

Полинами, греблею, по чулим

Промінцям

До сонця напрямки.

 

Я аж вскочив,

Що воно за птаха,

Крил немає,

А - дивись, - летить!

Я б побіг, та соромно…

Невдаха,

Хоча жінки здорово кортить.

 

 

***

Сум'яття вересневих кольорів,

По схилах сопок на Хехцирі.

Як після зливи хмари вдалині

Ясні та щирі.

 

З палким натхненням взяти олівця,

Щоб дещо там домалювати,

Вишукую з повагою митця

В роздробі кольорів чужі загати.

 

Від натовпу крейдяно-білих хмар,

Які ховаються за скелі,

Над лисом сонце, як димар,

Що пеклом дмухає в пустелі.

 

***

В сніжнім повітрі відбитки мережі -

Жовте вкраплення зірок,

                            що сідають

Разом з дружиною на узбережжі,

Де нас не вітають.

Чорний садочок, холодні городи

В білому сяйві, де крихти зірок

З крихтами снігу доходять до згоди -

З хвилями б'ють на сполох.

Жінка сміється:

- Лягай ото спати,

Бач як здригається біле гілля,

Біле гілля біля чорної хати,

Хати, де можна когось покохати

Тільки здаля.

 

***

На річці човни гуркотіли,

Над річкою злива гула.

Зі зливою вкупі сидів я

І дівчина з нами була.

Забув я ім'я і обличчя,

І речі і очі забув,

І де ми, і що то за птиця

Спурхнула,

Як вітер задув.

Одне пам'ятаю, якою

Палкою дівчина була

Коли безсоромно зі мною

Під струмені зливи лягла.

 

***

Морози за сорок - чимало!

Аж вітер від холоду вщух.

Чого це кричить так невдало

Над лісом стривожений крук.

Чого це тобі закортіло

Узимку до лісу піти,

Побачити що за хатина

Стоїть на дорозі мети.

 

Ні дроку ніде, ні горожі,

І тиша навкруги така -

То кроки лякають ворожі,

То каркання крука ляка.

 

За хатою слід вовкулака,

- Чого стоїмо ми? Мерщій

Дивись як від хати до шляху

Гущавіють чорні кущі.

 

Якщо хто отут бешкетує,

Байраками йде крадькома,

Все бачить той злодій,

                все чує,

Бо дуже морозна зима.

 

Та бачу - з хатини, із глиби

Звуть жінку веселі їдці:

- Є юшка із свіжої риби,

Є пляшка горілки в руці.

 

- Тікаймо! - вона мені каже.

- Куди вже тікати, - кажу.

- Якщо оце зборище враже,

Життя я отут положу.

 

Вони наливають перцівку,

І якось уже крадькома,

Питають - якого я віку,

Гадають - якого ума.

 

- Ми, хлопці, - кажу їм відверто,

- З одного джерела п'ємо,

Що жінка кохає поета

За себе говорить само.

Один з вас блукає в злочині,

А другий блукає в пітьмі,

А треті дверей не відчинять,

Бо лякані треті оті…

 

Нам мовчки подали перцівки,

Проводили мовчки на шлях,

Ніхто не пустився навтіки,

Блукаючи в темних хащах.

 

Та зараз, як тільки згадаю

Отой оберемок страхіть,

Дружину прохаю до гаю

В січневий мороз не ходить.

 

***

Не гойдайте, мамо, місяця в колисці,

Він не хворіє, не скиглить, як маля.

Краще почитаємо при місяці

Вірші молодого кобзаря.

 

Каганця не будемо палити,

Вати та олії в нас нема.

Будемо при місячному світлі

Наголос читати кобзаря.

 

Мама, мамо, ну чого ви, мамо!

Отаке воно земне життя.

У колисці, мамо, темні плями,

Чи вони нам, мамо, до пуття?

 

 

***

Водночас побачити на скелі

Чорну хмару та веселий промінь

Сонця, що жбурляє промінці

В хлопчика з метеликом в руці.

 

Невже ото я стою, а поряд

Спалений німецький танк куриться,

Обіч нас безкрайнє чорне море,

А в руці метелик - абищиця?

Та вона, бач, й досі мені сниться.

 

***

- Чи будемо ми добрими колись, -

Питає матінку дитина. -

Чи добрі люди всі перевелись?

Чекав, що мати відповість.

 

- Який же ти дурний, мій сину, -

Відповіла, ледь втримуючи злість

На свою п'яну половину.

 

***

Так хто я взагалі?

Тварина,

Що народив тварину сина,

Щоб син тварину народив…

А далі що?

Чи хтось зупинить

Життя заведені часи,

Чи підуть до пуття людині

Розумних предків голоси?

 

***

Повзла заграва.

Почуття

Було таке, що запалало

Усе моє брудне життя.

Все що робив -

          робив невдало.

Кохав невдало,

Прямував

Куди, вже й сам того не знаю.

Та раптом жінка підійшла,

Струнка, вродлива, запашна:

- Поете, я тебе кохаю!

Повзла заграва, вітер грав

Її скуйовдженим волоссям.

Моє серденько потряслося,

Так потряслося, що не знав,

Й не знаю й досі, -

В світі осінь,

А я у провесінь запав.

 

***

Мерехтливими хвилями грає

На вітру твоє хтиве волосся.

Твоє хтиве волосся кохаю,

Наче в хвилю,

В волосся пірнаю.

Як мені удалося не знаю!

Як мені удалося.

 

***

Дитина схожа на мурашку.

На склі іконопис Христа.

- Христом життя не навантажуй -

Кладе печатку на вуста.

 

Отак казала мені жінка.

В усьому чорному вона

Казала, що Христос - зупинка…

Була та жінка не дурна.

 

Бо стільки в Біблії оману,

Дурниць великих та малих,

Що я молитися не стану

Заради пих.

 

***

Нічого кепського не чую

В дитячих спогадах своїх,

Де срібним променем лечу я

Проміж рослин та диких примх,

Які виходять з очерету,

Питають, дивлячись услід:

-І як це тямилось поету

Розбитися о краєвид?

***

До дивовиськ усього світу

Ми призвичаїлись й ждемо

Того нового Заповіту,

Коли вже жити почнемо.

 

Бо все, що є, таке обридле,

Гіркотне, сіре…

Дайте лиш

Вказівку і усе, що квітне

Ми мовчки кинемо під ніж.

 

***

Сповільнено прямую до мети.

Мета - це ти.

То ж нікуди спішити.

На площі у жінок купую квіти,

Щоб в гумори до зустрічі дійти.

Прийшов. Шукаю:

- Де ти? - голос мій лунає.

Та серце знає, що тебе немає,

Що треба йти.

До тебе далі йти,

Йти далі від нудьга,

Від самоти,

Інакше бо в коханні не буває.

 

***

Нескінчені чудиська скель,

Розбурхані промені світла.

Ранковим серпанком повита

Майорить оселя осель.

Та де ж вона?

Чудиська скель

Зворушують в серці молитву

Розбурханим світлом повиту.

 

***

Коли тебе в дорозі дожене

Моя журба, нехай моя хвороба

Твого палкого серденька мине.

Нероба, звичайнісінький нероба,

Бажання знань усе, що в мене є.

 

***

На віях вага втрати,

По скронях сивина.

Куди уходить мати

Не знає вже й сама.

 

То жовтий вітер падає

Під ноги, то лунає

Від діточок зневага,

Звідкіль - сама не знає.

 

А скільки іще, мати,

Тобі шляхів здолати,

Лих випити сповна

Щоб позабути хату,

Холодну, як труна.

 

***

Остогиділи, осточортіли

Затолочені, вбогі, похилі

Рідні села народу нані,

Де доводилось бути мені.

Демократія, кажуть,

Базарна

Економіка справить усе,

Скільки ж можна надіятись марно,

Коли думка є,

Що незабаром

Вся земля бур'яном поросте.

 

***

Людина кращою не буде.

Чим далі в ліс,

Тим більше дров.

Ще трохи і забудуть люди

Про щиру дружбу і любов.

Не до талану ми мандруємо,

В пітьмі до витоків йдемо,

Себе не бачимо й не чуємо,

Бо одне одного їмо.

 

***

Не зірве усмішки з лиця

Ніхто, її успадкувала

Ти від батьків,

            яких не знала.

Їх влада знищила, оця,

Яка про нас з тобою дбає,

Так дбає, що вже ні слівця

У спадщину нам не придбає,

Хіба що сліз напівлиця.

 

 

***

Не гаю часу,

Йду в книгарню,

Вояк Ткаченко - інвалід,

Він здійснить мрію мою давню,

Знайти поетів планетарних,

Бо гурт радянських вже обрид.

 

Йдуть люди в чергу за книжками,

Питають Кіплінга, Дефо,

Де хто стоїть - мені до тями,

Поміж столами й стелажами

Стрибаю спритним цвіркуном.

 

Ткаченко не стає на ноги,

А то ще й раптово засне,

Довгі дні літні до знемоги,

А люди йдуть, до знань дороги

Ніхто з місцевих не мине.

 

Буває час коли нікого

Нема в книгарні, вже тоді

Я почуваю себе богом,

В книжках я пораюсь як злодій,

Читаю все, що не в ході.

 

Мій вчитель тільки головою

Хитає: - Що з тебе буде,

Набудеш серцю непокою,

А то ще загудиш кудою

Голодний звір не забреде.

Хоч був Єсенін в забороні,

Ткаченко тямки його читав,

Пальцями стискуючи скроні,

Бо й досі у війни в полоні

Поранений перебував.

 

Таким було дитинство: школа,

Книгарня, в літку - степ, ставок,

Шановні друзі, а довкола

Все,що й тепер мозок мозолить -

Життя із безліччю тривог.

 

***

Навстіж відчинені вікна,

Чути як в воду зі стріхи

Слізьми сосульки конають 

Довгу зимову добу.

 

Я підставляю долоню,

Кожна краплина як вибух

Сріблом сяйне проти сонця,

Вогкістю дмухне в лице.

 

Од вже і березень минув,

Квітень в снігу по коліна

Мовчки за містом блукає,

Будить дерева від сну.

 

Скоро птаство заспіває,

Буде трава зеленіти,

Сум заповнятиме душу

Жалем донецьких ланів.

***

Що я мушу сказати?

Кепсько ми живемо.

Не зробивши, зарплати

Від держави ждемо.

 

Що я мушу робити,

Коли в світі давно,

Стільки згублено квітів,

Що йдемо ми на дно.

 

Що я мушу писати,

Коли вірші не всмак

Критиканам завзятим,

Та й собі - абияк.

 

 

***

Він пішов до неї, бо причина -

Одинцем під мжичкою закляк.

Не піду!

Та жінка піднімає

На собі спідницю, відкриває

Зору те, що жалю завдає,

Жалю завдає, що не моє.

 

Не шкодую гроші їй віддати,

Хай веде до ліжка, хай загати

На дорозі віри розтинає,

Бо вже ж дуже збудлива вона.

Темна пляма сну на білім тілі,

Розчахнула стегна, а в очах

Океан здіймає чорні хвилі,

На швидких несе мене плечах.

 

Жінка скиглить:

"Пельку затули!" -

Варто б їй сказати, та завзято

Затягла в альтанку, на столи

Гідно відпрацьовувати свято.

"Я не можу, - каже, -

Чоловік

Від горілки в хаті скаженіє,

Він оцього діяти не вміє.

Не холодить він мене й не гріє...

Я оце робила ще торік..."

 

А вона красунею була.

Вітер вщух.

З краплинами дощу

На лиці стою в густій темряві,

І не тямлю, що оце за цяця

Зве мене до мокрого куща,

Зиркаючи оком з-під плаща.

 

Підійти, чи геть піти?  Якщо

Під кущем в плащі стоїть повія,

Що з нею робити під дощем?

Вітер вщух, та з неба мжичка сіє,

Смолоскипом осені січе.

 

Може злидні дурня стережуть,

Щоб грошей поцупити та вбити.

Злидні ждуть,

Вони в кущах живуть

В діях тих жінки несамовиті

Мужиків до злочину женуть.

 

Дівчина зваблива, відкриває

Груди, та хизується збудливо.

Обертом йде в мене голова,

Якщо мжичку не розмиє злива,

Злодіїв з дерев не позмиває.

 

Тиждень, як у місті зник юнак.

Може й юнаку збудливо так

Мокра цяця блимала очима.

Не біда, що ростом невеличка.

Лагідне зворушливе обличчя,

Стегна, груди, все палке та пишне.

Сива давнина про неї пише:

"Леле! як дала, так вже дала!"

 

Довго ми сиділи під дощем.

"Не піду до дому, - каже жінка,

- Ти моя збудлива половинка,

Чи така знайдеться друга ще?

Є дочка у мене, рідна мати.

Чи пішла б до парку ночувати

Якби щось велике, неземне

Не дало мені занепадати,

В оцю мрячку чортову із хати

Раптом не покликало мене?

 

В оту пору я парубкував,

Та у мене вистачило віри

Гидко не ошкіритись, бо мав

Дужі на одруження наміри.

Десять років щастя, потім ще

Десять божевільного наміру

Геть піти, бо ревнощі до виру

Кожного підштовхують в плече.

 

Та коли містечко сіра мжичка

Смолоскипом осені січе.

Хтось мене до тої мжички кличе,

Аж в шлунку від спогадів пече.

 

Йду межі кущами пошукати

Жінку, що позве мене до хати.

Що покаже груди молоді,

Й задере спідницю, як тоді.

Тільки, ні... такого не буває.

Двічі за день сонце не сідає,

Двічі за ніч сонце не встає...

Іноді повія привітає,

Спросить, чи у мене гроші є?

 

То ж коли вам добре поведеться,

Не біжіть від жінки, якщо та

З глибини зворушливого серця

Помахом спідниці привіта.

 

Бо бува такою милість божа.

Десять років щастя, переможна

Жінка, що під мжичкою в кущах

Смолоскипом осені палає,

Зве мене, й сама того не знає,

Що за чоловік вночі блукає

З тягарем булого на плечах?

 

***

В пізню годину на половину

Жінки прийшов помовчати.

Її половина, яка б ни година, -

На одній зі мною кроваті.

 

Є ліжко у сина - старенька перина,

Що ніччю лежить на доливці.

Одна половина перини - у сина,

А друга - у дочки, дівиці.

 

Як стане дружині малою спідниця,

Дочці та спідниця згодиться,

Біда, що не може мого капелюха

Надіти, - сповзає на вуха.

 

Згорали на сині мої черевики,

Й штанці, як траплялась нагода.

Як тільки дорослим

він став чоловіком -

Доношую я його одяг.

 

Отак живемо ми, та скиглити зайве,

Йдемо ми до нової долі,

За наше життя молодецьке, та браве,

Ще трохи, і будемо голі.

 

Штанці, черевики, усе оце зайве,

Бо в нас є великі тенета,

Коли ми в них вліземо,

             наче тарзани,

Нехай порегоче планета.

А нам реготати не слід,

              бо від сміху

Недовго зломитися ребрам,

Чи довго упасти тому чоловіку,

Якому вже й хліба не треба?

 

Нас Ленін великий щодня і щоночі

Веде до шляхетної спілки,

Проміння ідей його сліпить нам очі,

На вдачу підносить помилки.

 

Дружині й дочці не читатиму вірша,

Бо син прочитає і скаже:

-У нашого батька поїхала криша! -

Запалить він лігвище враже.

 

Та я б запалив,

        та чи сенс запалити, -

Загинуть у вогнищі діти,

А потім до влади

          приб'ються нікчеми,

Великим минулим навчені.