АНДІЄВСЬКА ЕММА

 

Серед наших видатних письменників-земляків Емма Андієвська займає особливе місце, вона і поетеса, і прозаїк і художник.  Емма Андієвська раз на рік приїздить до Донецька і спілкується з донецькою громадою, часто виставляє свої картини у Донецькому художньому музеї. Для її творчості є характерним сучасна літературна стилістика, а картини відзначають риси абстрактного мистец-тва.Зустрічі з нашою землячкою надзвичайно зворушливі, насичені духом українського патріотизму.

Треба відзначити, що приїзди Емми Андієвської до нашого міста стали можливими завдяки ініціативи і сприянню директора Донецького художнього музею Чумак Галини Володимирівни.

Народилася Емма Андієвська у м. Сталіне 19 березня 1931 року. Під час війни разом з родиною емігрувала на Захід.  Про цей    факт письменниця писала:

"Мама взяла нас, дітей, за руку і в переддень того,  радянські війська зайняли Київ (це був кінець 1943 року), подалася на Захід. Мама не була певна, що нас не винищать - коротко перед тим знищили батька. Вія не був партійним, він був хіміком-винахідником, тому його, між іншим, і прибрали - аби його винаходи не дістались німцям. Мама - учитель-біолог, з українського козацького роду , але зросійщена. Так от мама па мигах упросила німецького солдата і той дозволив нам в останньому німецькому ешелоні з кіньми покинути Київ. І так ми поволі добралися на Захід, жили, вчилися..."

Спочатку Емма Андієвська мешкала в Німеччині, згодом у Франції, а потім в Америці. Пізніше повернулася знову до Німеччини і там живе у місті Мюнхені. Вона авторка поетичних книг, а також збірок прозових творів (оповідань, романів). Наша землячка знана у західному світі і як художниця.

 Емма Андієвська належить до найвідоміших поетів української діаспори. Незвичайним був її дебют на початку 50-х років, коли з'явилася перша збірка віршів. Тогочасні.

Критики поставили поетесу на рівень раннього Тичини й Артюра Рембо (французький поет), відзначили єдність поетичного стилю з малярськими роботами, якими вона ілюструє свої книги.

Е. Андієвська не стала на шлях продовження тих реалістичних традицій, за якими дійсність відображувалась у формах самої дійсності. Відхід від традицій засвідчують інтерпретатори віршів Андієвської. Так, один з них, Т. Возняк, пише:

"Поезія Андієвської для української мови є креативною (такою, що творить нові слова - прим. О. В.). А тому я  б не обмежував її поезію до "передавання станів душі", "відзеркалення... реальності" - причому байдуже, як сама авторка інтерпретує свої тексти, її поезії живуть поза нею з того часу, як вона завершила твір... щось   її вирізнює з довгого шерегу поетичних текстів. Щонайперше це не вибрик, а її органіка. Ламаючи логіку сущого, вона, власне, й пробує з нього вирватись".

А ось думка літературного критика: "Творчість поета од Бога неможливо осягнути одразу і цілком, то є процес постійного відкриття й відчування народжуваного ним слова. Надто творчість такого складного поета, яким є Емма Андієвська, котра пропонує читачеві прийняти правила її поетичної "гри": спробувати вийти за рамки стандартизованої буденщини, перевтілитися, подивитись довкола себе за своєрідними "законами" її світобачення, яке, синтезуючи українську фольклорну магію та західний модернізм, робить прорив у виміри фантастичні.             Естетичним підґрунтям її творчості є сюрреалізм, несподівані, багатозначні асоціації апелюють до емоційної сфери, до її уяви, абстрактні образи конкретизуються, часто набирають барокових форм, вони синтетичне ускладнені, алогічні. Поетеса вдається до цих засобів, щоб якомога повніше відтворити дійсність, якомога більше вражень "втиснути" в слово,   "видобути" з цього більший пучок асоціативних "іскр" (Л. Тарнашинська).

Як бачимо з цих характеристик, поетичне слово Андієвської незвичайне, не таке, яке ми всі звикли читати в програмних творах. Та не треба лякатись різноманіття складних і малозрозумілих слів критиків- Треба читати саме Еммине слово. Але спочатку ознайомтесь, як вона сама його бачить: "Мені цікаво писати до такої публіки, як я сама, - зізнавалася поетеса в інтерв'ю для "Літературної України", - мені хочеться сказати якісь несказані речі, витянути їх з небуття. Але ж людина до всього мусить спершу призвичаїтися. Те нове, що несе у світ поет, загалом творча особи-ніс Пі, зрештою сприймається і ширшими верствами людей. А для цього потрібен час, бо люди не люблять нового..

- Мені ніхто не диктує, що і як писати, це тільки я вирішую, який мій світ, і я в цьому світі порядкую. Але не так порядкую,  як намагаюся вирвати з того невимовного небуття осмислене вже неосмислення. І це, властиво, мета поезії".

Тож спробуйте знайти у віршах, уміщених в цій книзі, оті поєднання несумісного, спробуйте проникнути в коло витвореного нею світу і відчути тепло неспокійного серця нашої землячки.

Не менш складними для розуміння і сприймання є прозові твори Емми Андієвської, зокрема "Роман про добру людину", в якому реальність поєднується з химерними епізодами, міфами, легендами. Тут переосмислюються біблійні сюжети, картини Пекла і Страшного Суду. Водночас це цілісний твір, в якому автор беззастережно стоїть на боці Добра. І зло тут впізнається відразу, в які б воно шати не вбиралося.

"Роман про добру людину" переносить читача в перші повоєнні роки до Німеччини, в табори переміщених осіб, а точніше в табір, де чекають рішення репатріаційної комісії, в яку входять представники СРСР, сотні українців, закинутих виром другої світової війни за межі рідної землі.     Нещодавно фашисти знущались над ними у концентраційних таборах, тепер ці люди чекають страждань вже від "своїх", енкаведистів, які пролізли в комісії і прагнуть якомога більше табірників відправити на розправу до Радянського Союзу.

В такій напруженій до краю ситуації прозаїк зображує своїх героїв, яким треба зробити вибір: повернутись на батьківщину чи стати емігрантами. Вони люблять Україну, але повернутись до неї на можуть. І для дітей і для дорослих щира, любов до рідного краю - то єдина мета. життя й утіха. Вона стає засобом перевірки вартості людини у критичних ситуаціях. В уривку з роману, який пропонується, показана химерна подорож одного з персонажів Стецька Ступалки в ...пекло. В цій незвичайній обстановці пізнається душа людини, вартісні орієнтири її життя. У пеклі Стецько чинить добро, завдяки чому й рятується. Подумайте, в чому це добро виражається? Чи не простежуються у вигаданих і химерних на перший погляд сценах на Київському Хрещатику реальні факти минулої радянської дійсності?

Незвичайною є малярська майстерність Емми Андієвської- В анотації до її виставки, яка розгорнулась навесні 1994 року в Києві, в Українському Домі. наводилась така оцінка її творчості з німецької газети "Зюддойче цайтунг;" "Емма Андієвська не лише відома на Заході як художниця з даром оригінального творчого мислення, її малярство комунікативне, довірливо налаштоване до людей.

Органічний світ Емми Андієвської привабливий. Він також надреальний, в ньому синтезується досвід європейського малярства: сила експресіоністів, поезія   Шагала. Ті малярство інтуїтивне. Яскраві відкриті барви, колоризм - енерготворчий струмінь її творчості".

Художниця виставлялася в багатьох країнах світу. Вперше глядачі (побачили її акварелі в Мюнхені в 1956 році, потім в Нью-Йорку - у 1989 році, Емма ілюструвала свої збірки "Архітектурні ансамблі" та "Знаки".

Літературна творчість нашої землячки представлена у багатьох збірниках прози й поезії. Головні з них:

Поезія: "Поезія" (1951 р.); "Народження ідола" (1958 р.); "Риба і розмір" (1961 р.); "Кути опостінь" (1962 г.); "Первні" (1964 р.); "Базар" і "Пісні без тексту" (1968 р.);

"Наука про землю" (1975 р.; "Кав'ярня" (1983 р,); "Спокуси святого Антонія" (1985 р.); "Вігілії" (1987 р.) "Архітектурні ансамблі" (1988р.).

Проза: "Подорож" (новели, 1955 р.); "Тигри" й "Джалапіта" (1962 р.); "Герострати" (1970 р.);  "Роман про добру людину" (1973 р.); "Роман про людське призначення (1982р.).

Незвичайний погляд на життя, притому ж правдивий, виростає з самої дійсності - доброї і лихої, і різнобарвної. Добро повинно перемагати, і це ми бачимо в її творах. Ознайомтесь з ними, і ви в цьому переконаєтесь самі.

 

ТВОРИ ЕММИ АНДІЄВСЬКОЇ

      ВІРШІ

 

БЕЗ ШКІРИ - НА ВІТРІ

     (цикл)

*  *  *

Пустеля - колоратура 

З ацитиленовим кар`єром смерти. 

Щораз розпеченіші кола 

Нескінченної повивальні. 

На щаблях прискореного розпаду 

Самі бані, куби 

Й паралелепіпеди. 

Всесвіт - відірваний гудзик, 

Що знову - в сміттярку хаосу. 

Ні прихистку, ні слова, 

Ні калюжі питної води. 

Світанок. Вечір. Світанок. 

 

 

*  *  *

Твій подих фіалково-свинцевий. 

Твій подих ніжний і молочно-перлистий. 

Ти визначив початок і кінець, 

Тільки людина - сама невизначенність. 

 

 

*  *  *

Навіть далеких нащадків пустили за вітром. 

Всі джерела, краєвиди й пам`ять, 

Єдину годувальницю людства. 

Самі світові домовини. 

Але дух сіє далеко плакучіші зерна 

І в осередді розпаду. 

Чорнобиль, пустеля, чорнобиль. 

 

*  *  *

Вся країна - трупарня, 

Де ще живі мерці 

Виголошують промови 

Про нешкідливість опромінення, 

Школярі, яким жити лише кілька днів, 

Влаштовують велосипедні перегони 

Землею, що дихає смертю. 

 

 

*  *  *

Жодних рік не вистачає на голосіння. 

Жодних океанів на біль та розпуку. 

Боже, за що так тяжко караєш? 

Цілий народ отак у домовину, 

Як голод у тридцять третьому. 

Ніхто не голосить, ніхто не плаче. 

Готують нову трупарню. 

     

 ХВИЛЯ

(сонет)

 

Забуте ворухнулося і, як джміль,-

І раптом диво-ланцюги розкуто.

З доби, що-в пил, запущена ракета.

Вогнями-на все небо-серця мол.

Єдина мить, і світловий намул

Ледачу плоть- в всевиддя перекотить.

Життя, що досі- в затінку за кадром.

Наблизилося краєвидом з мальв,-

І несполучне - на всі боки-єдність.

Свідомість,- щораз глибша і всеїдніш,-

Ворушить пальцями - й на вогник-плутанину,

Що- на межі площин перетинання,

Де зовнішнє згортається в клубок.-

Галактику у грудях й голуби.

 

ВІТРИ АЗІЇ 

Колони з базальту. Фасади палаців 

На перехресті. Й вітри, 

Які супроводжують кочовиків, 

Що випалюють культури 

Правом сильного. 

Циклопічні мури, вкриті зображенням 

Богині плодючості 

Як віє вітер 

В колонах, серцях, пам`яті! 

Ніколи нічому не вчаться 

Ні народи, ні одиниці.  

Єдиний Ти, Невимовний, 

Що пануєш 

Від віддиху до віддиху. 

Золотий кухоль з левами і гієнами 

Зберігає кров вівтарів і переходових часів. 

Котять колісниці від сходу дл заходу, 

Щоб прокласти мармуровий хідник 

Там, де гінці з найвіддаленіших 

Закутин імперії 

Мінятимуть коней й супроводжуватимуть 

Колони з написами нових законів, 

Як найм`якшу міру покарання 

Для приборкання племен. 

Всі ці народи 

Забирає пустеля. 

І загублена під згарищами 

Алябастрова ваза 

Розповідає тільки 

Про мале й проминальне 

Й не скаже нічого про вітер,

Що віяв від рана до пізна, 

Змітаючи століття 

Слідом та попелом 

Жертовного стегна, 

Що було 

Живим смолоскипом до предків 

Які стояли 

Ще по той бік порогу. 

Гробниці з зображеннями полювань 

І полонених з відтятими правицями. 

Спадок загиблих, 

Що зводять мури прийдешнього. 

Едикти на ріки, переправи й на пам`ять. 

Як голосять жінки над глиною, 

Що була містом, вівтарем та прихистком. 

Лишилося тільки Твоє спотворене ім`я, 

Що межує з пустелею та неминучістю. 

Червоний попіл переходів, 

Де вартові з туркусовими бородами. 

Бляха в поглядах, бляха в харчах, 

Бляха в віруваннях. 

Ніщо не рятує людину, 

Що отаборилася в вітрі. 

Тільки тиші верблюжий горб. 

Тільки пустелі піщані очі. 

Людське життя - непотрібніше, 

ніж старе сідло, 

Пожбурене в порох грабіжником. 

Де є пасовища і криниці 

З прохолодною водою. 

Десь є міра, число і невмируще серце. 

Але тут тільки полудень, 

Вапняки й проминальність. 

І пісня, як череп, 

Над випаленим суходолом. 

 

(Джерело: УКРАЇНСЬКА ЕЛЕКТРОННА БІБЛІОТЕКА)      

 

РОМАН ПРО ДОБРУ ЛЮДИНУ

(Уривки)

 

Пекло помітили лише малий Юрчик і Оленка, які гралися поблизу, втішаючися, що їхні мами теж сидять на мітингу, забувши кликати їх додому, а коли ніхто не заважає, найкраще бавитися, бо і в калюжі вільно посидіти, і камінців набрати в рот, а котрийсь і проковтнути, і біля водяної колонки на майдані мити руки й пити пригорщами воду, щоб якомога ширше бризкало на боки, утворюючи калабані, через які так гарно бігати.

Побачивши вхід униз, який гармонією відкрився перед ними, діти дуже втішилися: то справді, так смішно виглядало, як земля репнула, і в отвір ще сирого, як тісто, навіть такого круглого, мов тісто, грунту, почали нізвідки з шипінням ляпатися один за одним спочатку круглі, як бублики, а тоді вже й продовгасті, приступці, утворюючи сходи, -' і, побравшись за руки, Юрчик і Оленка побігли в саме пекло. А що діти ще по той бік добра і зла, то, потрапивши до пекла, вони його не помітили та й ніщо нове їх тут не вразило. Пекельних чортів вони порахували за пащекуватих і недоречних дорослих, яких повно па світі виключно на те, аби вічно заважати, забороняючи то потримати пальця в роті, то проїхатися на таборовому цуцикові Вовкові, то ще щось справжнє; казани з вогненною смолою - за невеликий різновид таборової кухні, і вирішивши, що пекло - це продовження табору, тільки ще нудніше, бо скільки вони ішли, піде не подибали жодної дитини, щоб разом бодай у піжмурки погратися, а самих тільки дорослих, які скрізь повчали один одного, - вийшли нагору, знудившися, бо внизу їм ще й не сподобалося повітря, - воно пахло не тільки часником  і цибулею, до яких вони звикли, а й ще чимось, від чого доводилося надто часто чхати.

Однак коли Юрчик і Оленка виходили з пекла, їх зауважив таборовий п'яничка Стецько Ступалка, що, зупинившися висякатися, крізь пальці ще встиг з зачудуванням угледіти, як діти виступали з полум'я, яке розкрилося перед ними, і одразу ж збагнув: це і є вхід до пекла, бо інакше хіба хтось потрапив би лишитися цілим, побувавши за вогненною брамою?

Оскільки ж Стецько встиг трохи пригубити (не так щоб напитися, він собі інколи не дозволив би хильнути зайвої чарки в день без товариства, а виключно для годиться, аби міцніше на ногах триматися і щоб слабість не доймала), горілки, яка єдина одразу все ставить на свої справжні місця, сприяє не лише спілкуванню, надихаючи людину на великі й хоробрі діла, а й думанню, то він умить усвідомив: тут йому просто таки сам  Бог послав нагоду, що нею і останній роззява не знехтував би. бо коли діти отак звичайнісінько, неушкоджені й ані трохи ні: налякані, - інакше він зауважив би! - повернулися з пекла, то чого ж не спробувати і йому, Стецькові Ступалці, бодай одним оком зазирнути, як там по той бік, щоб увечорі за пляшкою розповісти про це своїм горілчаним побратимам?

Стецько перечекав, поки діти зникли за бараком, оглянувся, чи його ніхто не бачить, бо про всяк випадок воно. якесь завжди ліпше обходитися без свідків, спустився в отвір, який ніби аж трохи розступився перед ним, прислухався ще раз, перевіряючи, чи то дзвенить лише в його лівому вусі, чи доноситься знизу, і, переконавшися, що навколо, тихо, побіг уперед.                                   '

Та щойно він ступив кілька кроків, як побачив перед собою такий безмежний проспект, аж забракло зору охопити його, і в Стецька на мить зупинилося, серце, з чого він одразу догадався, що потрапив на центральну площу Києва.

І справді, внизу, розлившися повінню, повільно плив Дніпро, незвичайно темний і глибокий, однак паче суцільно пошматований ножами, і скільки ока, весь лівий берег вкривала вода в кривавих плямах, що, мов олія, зловісне мінилася гнилою веселкою, поховавши ліси й видолинки під собою, а період Стецьком, просто від його ніг на весь світ простягався Хрещатик.

Проте не сам Хрещатик, який поширився й видовжився до певпізнання, вразив Стецька і не те, що по обидва боки його вишикувалися щільно один біля одного аж по самий обрій пам'ятники: Шевченкові, Франкові, Лесі Українці, Грушевському і багатьом іншим, яких Стецько не знав в обличчя, хоч стільки пам'ятників Стецькові ще зроду не доводилося бачити, а ще більше спостерігати, як нові й нові поповнювали лави, виходячи просто з землі.

Стецько побачив пикатих молодиків, які юрмами бігали навколо пам'ятників, вилазили на них по драбині з відрами, повними лайна, і впливали ці .відра на монументи...

Стецько кліпнув очима, намагаючись прогнати з'яву, зважуючи, чи не привиджується це йому з учорашнього перепою, який, здавалося, не належав до надто визначних, бо йому доводилося й не так хильнути, і подібна мара не муляла очей, як його раптом оглушив вигук, не давши уточнити міркування:

- Ось іще один проклятущий самостійник!

- Ви маєта мене на увазі? - здивувався Стецько, коли двоє молодців у кирзових чоботях і сорочках на випуск схопили його під руки і боляче шарпонули вперед.

- А кого ж!

- Я не самостійник! - утішився Стецько. - Я взагалі ні! Я таборовий п'яничка Стецько. Ступалка, і мене всі знають!

- Ну це ми зараз розберемося! - зареготалися, аж завивши по шакалячому, красені, що тримали Стецька, наче той утнув несусвітній жарт, який прискіпувальників просто з ніг валить.

-- Я не самостійник! - перемавпував Стецька один з його пекельних супроводників. - А сам учора аж захрип, иводячи "ненька Україна"!

-- Таж то ще мій дід співали, то давня пісня з турецької поволі!    здвигнув плечима Стецько, для якого єдиною ненькою була горілка.

- Знаємо ваше кодло. Всі ви починаєте телятками. Сьогодні поспівав про неволю, а завтра скородити московські ребра захотілося, а там уже й на пам'ятник винесло, і тоді й збивай з ніг, гаруй цілу добу з дня на день, аби вас затоптати! Вас же, як грибів після дощу пре! Це всі ваші смердючі самостійники!

І вони показали на довжелезні шереги памўятників обабіч Хрещатика, які зникали за обрієм.

- Опять этот собачий язык! - гримнув крізь куряче гузно, замість рота, патик на довгих ногах, проносячися повз Стецька, і поводирі Стецькові заметушилися, підставляючи голови під. удари, хоч патик уже почвалав далі, здіймаючі за собою вихори смороду.

- Ванька, давай сюди відро! - вигукнув один із красенів, що тримав Стецька, боляче викручуючи йому руки, і від його крику повітря розчахнулося, а звідти молодикові, який кликав Ваньку, естафетою передали повний по вінця цебер з нечистотами.

- Ось на, і марш на драбину! - заспішив молодик, тицьнувши Стецькові смердючий дарунок...

- Вибачте, панове, та ж це...

- На в зуби, за це, і за те, і за нанове!

- Вибачте, - сказав Стецько, випльовуючи вибиті зуби і якби хоч подіравлені собаці під хвіст, а то ж, па лихо, саме найздоровіші, які жодного разу не хворіли!), - при всьому бажанні я не годен. АНІ трохи не кортить...

- Заткни пельку! Бери відро й марш! Інакше - ну!

Стецько поторкав щелепу і, вирішивши: шкода решта зубів, у нього їх і так не забагато, а нові навряд чи виростуть, - поліз на драбину, тримаючи цебер з нечистотами якомога далі від себе.

І змусять же таке паскудство чинити, мало не заплакав Стецько, з огидою здряпуючися слизькими щаблями на пам'ятник Шевченка. Ну хоч би вже мертвих залишили в спокої. І чого їм далися взнаки пам'ятники? Добре, що бодай каменюці подібна наруга не болить.

Тільки не встиг він цього виснувати до кінця, як зауважив, що з каменю просто йому в очі дивиться живий Шевченко.

- Нещастя моє, таж ці пам'ятники живі! - заволав Стецько, проклинаючи мить, коли йому (заради причаркової балаканини - що правду таїти? Просто нечистий попутав, і тепер доводиться гірко розплачуватися!) спало на думку з власної дурної волі помандрувати до пекла.

- Вони живі! І цей живий! - знітився Стецько, чуючи, як тут, видно, суджено йому й сконати.

- Саме тому ти й мусиш полити його нечистотами,-пояснив знизу молодик, - тоді він одразу ж перетвориться па камінь. А то каляй, каляй це самостійницьке падло, а воно все живе, погань. Ну, чого закляк, виваливши баньки? Не марудься, обливай чим швидше, ну! Бо маєш перед собою ще багато роботи. Бачиш, скільки ще кандидатів на твоє відро? Мерщій, мерщій, розпочинай! Ти з якого століття, халяво? Забув, що в нас прогрес, чумацька твоя провінціє, і треба хутчіше й ефективніше виконувати накази!

- Я ж...

- Обливай, сказано тобі! Лий просто межі очі, і тоді візьмемося за вашого знаменитого Мазепу. Всі ви мазепи й бандерівці, гади! Он стоїть цяця - навіть без пам'ятника, а таке ж затяте й живуще, аж ніяк його не обернеш на мертвого. Проте нічого, зараз ти це під моїм мудрим керівництвом надолужуватимеш. Я з тебе ще зроблю золотаря, аж ну! Тільки повертайся хутчіше, мать твою за ногу! Скільки тобі ще нагадувати!  Перед тобою ціла алея проклятущих самостійників! Набуяло ж цього паскудства!

    І підганяйло-красень боляче вдарив Стецька хворостиною раз, а тоді ще раз, аж у бідолахи коники заплигали в очах.

Стецько знову вхопився за цебер з нечистотами й знову зустрівся з поглядом Шевченка, дуже подібним до поглядубабки Грицихи.

- Боже, - знітився, всіма помислами благаючи, Стецько. - Ти знаєш мої вади, яких я не применшую, нічого з мене не вийшло ні путнього, ні корисного. Ні на що вартісне я не придатний, от таборовий п'яничка та й годі, - не поталанило мені в житті на щось порядне здобутися, не зі злого розмислу, а, ймовірно, через те, що я ні на що справжнє з народження не надаюся, хоч я завжди прагнув світлого й гарного, зрештою. Тобі це найкраще відоме. Ти ж бачиш, як на долоні, мою пияцьку душу, і я не виправдуюся, - однак, Боже, хоч я й не достойний кликати Тебе в халепі, в якій сам завинив, бо ж припхався сюди з власних дурощів і не опротестовую кари, напевно вона заслужена, і все ж Божі; (вибач, коли я зловживаю Твоїм світлим ім'ям, але Ти моя єдина, очевидно, крім горілки, на те вже немає ліку, - розрада) Боже, я не годен каляти живої людини, яка позбавлена змоги боронитися! Яко вже на те Твоя поля, що мені тут погибати, нехай ці гицлі заб'ють мене, дай мені тоді швидкої смерти (як моїм братам, яких з кулею в потилиці, зразу після приходу німців до Вінниці, повідкопували полонені, бідолашні наші хлопці - повірили на свою голову, що м'ясорубка зла не простягається на весь світ. Тільки як же не повірити, коли всі жили в такому жаху, аж найменше послаблення страхіть здавалося раєм? - що в подертих чоботях по коліна стоячи в трупній ропі братських траншей, ще недавно прикритих дитячими майданчиками й гойдалками, які порощеною купою лежали поруч, - зі смердючих ям витягали тих, кого колись з любов'ю називали братами, синами, батьками, а з усієї України день і ніч сунули люди розпізнавати своїх ближніх бодай з решток одягу, з тіл, з непоміченої каблучки чи ще якихось випадкових ознак, знаних лише багатостраждальному серцю, - одна добра душа, що шукала серед трупів чоловіка, те витримала, як полонені крізь діряве взуття кожної миті наражаються затруїтися трупною ропою, відкопуючи мерців, і принесла кілька пар гумових чобіт, продавши до нитки все своє вдовине майно, аби вистачило грошей купити ці чоботи з-під поли десь на базарі, як це згодом люди оповідали, шкодуючи стареньку, і її тут же нові визволителі застрілили просто в усіх на очах, бо не вільно було нічого передавати полоненим, а старенька того не розуміла й приєдналася до зітлілих жертв конопатого, що всіх українців нахвалявся вислати до Сибіру, та місця забракло), - або наділи силою витримати тортури, бо я не годен осквернити цього пам'ятника, цієї живої людини, яка не заподіяла нікому жодного лиха, а стільки вистраждала, і очі якої випромінюють лише безмежне добро й сум. І щойно подумав це Стецько, власне, навіть не подумав, а воно саме вихорем пронеслося йому в голові, як побачив: він знову вже на землі, тільки без цебра з нечистотами, а молодці якось дивно на нього зиркають, ніби не наважуються підступити ближче, а заразом їх наче клонить у сон.

- Аби ж вас люта геєнна навіки пожерла! - з пересердя побажав їм Стецько, і ті вмить прокинулися, ніби Стецькове пересердя влило в них нової крови.

- Пішли з нами! - гукнули вони Стецькові, підскоком підхопивши його, ще заки він встиг отямитися й збагнути, в яку нову халепу його тягнуть, і Стецько опинився перед Мазепою, що у гетьманському жупані, з якого сипалися блискавки (від чого здавалося, ніби він стоїть то в самій білизні - в майці й коротких штанях, немов збираючися забивати м'яча, далеко молодший і пругкіший, ніж Стецько пам'ятав його з поширених у таборі зображень, то далеко старший у якійсь неокресленій хламиді і разюче схожий на зосереджену постать Будди, картинку якого колись Стецькові показував професор Кава, пояснюючи, як царський син залишив батьків палац, майже так, як покидали свої хати втікачі в таборі, і ще щось, що Стецькові забулося), - без п'єдесталю, просто собі стояв на землі, міцно врісши в неї бронзовими ногамн, й дивився на обрій, ніби когось там радісно вітаючи легеньким похитуванням голови, оскільки від пояса бронза переходила в живе тіло, що дихало на повні легені, серед загального смороду поширюючи запах черешні - від чого Стецькових супроводників почало спочатку ледь помітно, а потім дедалі сильніше пересмикувати.

Вени зараз попадають на землю й битимуться в корчах,- вирішив Стецько й раптом відсахнувся, побачивши перед собою роз'юшені мармизи пекельних красенів.

- Затопи йому в пику! - зарепетували вони, тицькаючи в напрямку Мазепи.

- Негайно! Інакше тобі ніколи не вийти з пекла! Ти назавжди наш, коли ти цього зрадника не вдариш у пику! Спусти ЙОМУ кров, і ти вільний! - і вони заходилися термосити Стецька.

Проте Стецько не ворухнувся, прикипівши поглядом до гетьмана.

- Тобі не кортить врятуватися? Це єдина нагода! - шпигонув Стецька шилом у груди другий угрущальник, а перший стис йому пальці, аж хруснуло.

Оце тепер мені й кінець, зараз вони порішать мене, це, видаю, справедлива кара за горілку, вжахнувся Стецько, і від надмірного жаху й болю йому перестало бути страшно.

Не дарма кажуть, ніби за все доводиться розплачуватися, пригадалося йому. Боже праведний, Боже милосердний. Ти знаєш мої гріхи, якось я не подуманий на те, аби містити в собі чесноти, і тепер я пропав навіки, але я ніколи не здолаю бити безборонну людину, навіть коли вона винна, а не винну й поготів, на це треба народитися, я ж навіть хоч і як натинявся б, ну просто не годен!

І тієї ж миті Стецько відчув, як його несе до виходу з такою силою, аж його мучителям мало не відірвало рук.

- От, сукин син! - заверещали в один голос чорти-енкаведисти, відскакуючи від Отецька, і від них лишилися самі погони й бляшки медалей, які засичали вишкварками, і все навколо поглинула тьма, бо та добра думка, що її з самих глибин серця подумав Стецько, вихорем вихопила його з пекла, і чорти не мали жодної міці затягти його назад, оскільки зло робиться безсиле перед найменшим проявом справжнього добра.

Стецько обмацав себе, щиро дивуючись, чи це все ще він, перевірив, чи бракує зубів, з потаємною надією, може все ж таки попи вціліли, хоч їх і виплюнув, а щелепи й кості проймав біль, суцільні одна біля одної болючі гулі, наче його цілу: добу пекручували па млинку,-врешті передихнув, дякуючи Богові, що гірше не скоїлося, бо чи людина посідає на кілька зубів більше чи менше, хіба то вже аж такс важливе, аби нарікати на долю? - і, не гаючися, попростував до бараків з намірами одразу податися до баби Грицихи й попросити її закрити вхід до пекла, щоб інших туди не затягло, бо в Отецька не лишилося жодного сумніву: зволікати тут не лише не місце, а й просто небезпечно.

Тепер, коли він сам ледве повернувся звідти, йому пригадалося, як з табору дивним способом зникло кілька порядних людей, ще якби непутящих якихось, як Стецько, щезнення якого ніхто й не помітив би, а то шанованих вчених і справжніх патріотів, - наче їх земля проковтнула, і дехто нишком розповідав (кому хотілося про таке голосно плескати язиком, коли страх сидів у кожного за плечима?), ніби востаннє бачив їх з підозрілими молодцями з тупим .виразом обличчя, які невідомо звідки з'явилися й пропали, отож доводилося-чимдуж поспішати, бо хто зна, які страхіття ще чигали на мешканців табору, коли пекло наблизилося до кожного під самісінькі двері?..

(Джерело: Уроки правди і добра.-Донецьк, 2001)

______________________________________