Ушановуємо 200-річчя Тараса Григоровича Шевченка

                               Віра Просалова,

                                      доктор філологічних наук, професор

                                Донецького Національного університету

 

"МІЙ ЛЮБИЙ КРАЮ НЕПОВИННИЙ! ЗА ЩО ТЕБЕ ГОСПОДЬ КАРА…"

 

"Поети ж - не що інше, як тлумачі волі

богів, одержимі кожний тим

богом, який ним оволодіває"

                                             Платон

 

            Здатність письменників передбачати події була помічена ще Платоном і тлумачилася як вияв "одержимості", "неусвідомленого натхнення", проте особливість цього дару і до сьогодні лишається недостатньо проясненою, мабуть, тому, що природа задля самозбереження надійно оберігає свої таємниці від бездумного людського втручання.

            Пророчі візії Т.Шевченка вже давно привернули увагу літературознавців діаспори та вітчизняних учених: П. Зайцева, О. Пріцака, І. Дзюби, Є. Сверстюка, Г. Клочека, Т. Мейзерської, Н. Білоцерківець та багатьох інших. О. Пріцак називав поета "Єремією України", а його цикл "Три літа" вважав "об'явленням" [12, с. 33]. І. Дзюба наголошував, що Т.  Шевченко "молив Бога дати йому Слово праведне і чудотворне, осяяне розумом святим, щоб, народившись і освятившись на Україні, воно стало для світу "кадилом істини", "Божиїм кадилом" [2, с. 260].

Меншою мірою, ніж у поезії Т. Шевченка, досліджено візійний світ  Є. Маланюка, що пояснюється багаторічною ізоляцією цього поета-емігранта від української літератури. М.Крупач, наприклад, акцентував пророче візіонерство поета, обрані ним "функції пророка, апостола" [5, с. 83]. О.Слоньовська підкреслювала значення його афоризму про поета-вождя, що, на її думку, "розгортався у цілу поетичну парадигму, оскільки на той час не було реальної Української держави, то й не було реально на її теренах того політичного вождя, який би мав нести відповідальність за державотворення, але оскільки відсутність реальної держави не означає відсутності цієї держави в астралі, то її провідниками (вождями) можуть стати лише митці - ті, хто з причини Божого дару й обраності якраз і мають доступ до астралу й реальну можливість черпати з "небесного архіву" і оприявнювати майбутнє свого народу" [13, с. 472]. Дослідниця пояснює точність поетових передбачень тим, що він черпав їх із колективного підсвідомого.

            В умовах суспільних катаклізмів, коли загострюються соціальні й національні протиріччя, коли авторитет літератури різко знижується, зростають спроби творення нових "пророків", покликаних підняти її статус, надати більшої значущості артикульованим ідеям. У мотиві очікування пророка виявляється глибокий соціальний підтекст, суть якого зводиться до необхідності рішучих змін у суспільстві. На основі зіставлення української та польської еміграції  О.Тарнавський виявив спільну закономірність: "Програш у відомому польському листопадовому зриві 1830 р. не знищив польських незалежницьких аспірацій, як і не знищила українських державних аспірацій поразка в 1920 році" [14, с. 281]. Як польські поети (А. Міцкевич, Ю. Словацький, З. Красінський) мусили стати провідниками національного життя, так українські (Т. Шевченко, П. Куліш, Є. Маланюк, О. Ольжич, Ю. Липа та багато інших) - провидцями своєї суверенної держави. Детермінованість позаестетичними чинниками такої функції митця, як пророк, більш ніж очевидна й була афористично висловлена Є  Маланюком: "Як в нації вождя нема, тоді вожді її - поети …" [9, с. 193].

            Усвідомлення загрози, що нависла над поневоленою нацією, відповідальність за її долю змушувала як Т. Шевченка, так і Є. Маланюка шукати підтримки у вищих інстанцій, тлумачити волю Всевишнього, щоб переконати своїх сучасників у необхідності опору ворогам, які забули Слово Боже, втратили людську подобу. Компенсацією "окраденої" волі мали стати пророцтва як "проекції зі сфери неусвідомленого" [3, с. 174], як вияв потенційно можливого і довго очікуваного.

            Накликання поетами Божої кари на відступників передавало, з одного боку, силу народного гніву, а з іншого - неминучість і справедливість відплати: воздасться "злодіям за злая" (у Т. Шевченка); "За набої в стінах Софії, / За криваву скруту Крут, - / Хай московське серце Росії / Половецькі пси роздеруть" [9, с. 724] - у Є. Маланюка. Найважливішими у пророцтвах виявлялися такі аспекти, як пояснення справедливості Божої кари за духовне відступництво і моральне каліцтво, накликання її на кривдників, очікування бажаного чуда:

 

                     ... Словеса

Твої, о Господи, такії.

Розкинь же їх, Твої святиє,

По всій землі. І чудесам

Твоїм увірують на світі

Твої малі убогі діти!

                        [15, с. 306].

 

Мотиви Божої ласки і гніву виявлялися в Т. Шевченка взаємозумовленими: страдники, оті "малі убогі діти", дістануть колись винагороду за муки, а на тих, хто наклав на них кайдани, чекає справедливе покарання. У "Подражанії 11 псалму" поет наголошував, що німі раби не просто потребують Божого захисту, про що йшлося в тексті оригінального псалма, а насамперед Божого дарунку - вільного Слова як запоруки виживання і збереження їхньої національної ідентичності ("Возвеличу / Малих отих рабів німих! / Я на сторожі коло їх / Поставлю слово" [15, с. 306]). Актуалізуючи старозавітне порівняння владного Божого Слова зі сріблом, очищеним у горні, поет відтворює звертання пророка до Господа з проханням поширити святі слова по всій землі, до речі, подібного прохання немає в першоджерелі, що будується в формі молитви праведника, який застерігає від надмірної довіри до лицемірів. Лише поширення Божих законів як вияву вищої справедливості, на думку Т. Шевченка, переконає людей у могутності Всевишнього. Майбутнє України бачилося поетові, як зазначає Д. Наливайко, "у світлі візіонерства та профетизму як повернення волі та відродження справедливості в найширшому значенні "Божої правди" [11, с. 19].

            Т. Шевченко уподібнювався до біблійних пророків Ісаї, Осії, Ієзекіїля, картаючи за "безчестіє, і зраду, і криводушіє". Біблійні пророки з'являлися у критичні моменти історії Ізраїля, щоб провістити Божу волю. Імітуючи, наприклад, висловлювання Осії, який жив у Ізраїльському царстві приблизно у VІІІ столітті до н.е. і передбачав його загибель від внутрішніх чвар і зовнішніх ворогів, поет проектував біблійну ситуацію на тогочасну дійсність, щоб привернути увагу сучасників до національних і соціальних проблем.

 

А ти пишалася колись

В добрі і розкоші! Вкраїно!

Мій любий краю неповинний!

За що тебе Господь кара,

Карає тяжко? За Богдана,

Та за скаженого Петра,

Та за панів отих поганих…

                                   [15, с. 332].

Поет пояснював уярмлений стан України покаранням її за гріхи, за те, що не розпізнала посланого Богом пророка, який мав "свою любов благовістить, святую правду возвістить", проте люди лишилися глухими до слів пророка, закидавши його камінням (вірш "Пророк"). Цим пояснюється необхідність покарання, бо лише таким чином можна відкрити очі "незрячим". Т. Мейзерська акцентує амбівалентність авторського тлумачення спокути: "…Тут виразно простежується, з одного боку, гнів на несправедливість випробувань, недоречність покарання, а з другого - усвідомлення, що тільки такий шлях навертає людську душу на спасіння" [10, с. 88]. Віра в те, що кривдників українського народу скрізь знайде "правда-мста", надавала поетовим  прогнозам оптимістичного звучання.

Є. Маланюк постійно звертався до Шевченка, намагався зрозуміти його значення в житті нації, збагнути, ким поет був для українців. Усвідомлюючи складність цього завдання - окреслити феномен геніального поета, який зі зміною суспільно-політичної ситуації у країні набував іншого статусу, автор намагався - завдяки спростуванню шаблонів - знайти ключ до розуміння його суті: "Не поет - бо це ж до болю мало, / Не трибун - бо це лиш рупор мас, / І вже менш за все - "Кобзар Тарас". / Він, ким зайнялось і запалало" [9, с. 68]. Відкидаючи шаблонові, однобічні, зужиті оцінки (типу Кобзар, трибун), поет відчуває складність однозначного визначення як неповного і невідповідного для цієї постаті, акцентує нескореність, непохитність Шевченка і водночас силу його гніву, порівнюючи його з Гонтою, який мститься за "довгу ніч образ", із прозрілим рабом, який, нарешті, усвідомив своє ганебне становище і ніколи з ним не змириться.

Є. Маланюк відчув у особі Шевченка "повноту повноцінної, не скаліченої української людини, що ціле життя благала у Бога одного - "А дай жити, серцем жити і людей любити", ц. т. жити повно, повним життям цілковито вільної людини у цілковито повнім організмі вільної нації" [6, с. 251]. Суверенність його особистості, мрія про життя у вільному суспільстві ("без холопа і без пана") відповідали його власним поривам і бажанням.

Є. Маланюк (звичайно, не без впливу Т. Шевченка) теж одягав мантію біблійного пророка, покликаного попереджати, картати, бути бичем Божим, щоб, як сам зізнавався, "басаманувати душі" [9, с. 138]. Він уподібнювався і до Ієзекіїля, який чинив суд над розпусними Єрусалимом та Самарією, і до Єремії, який оплакував руїни Єрусалима. Поет передбачав і накликав Божу кару на відступників, висловлювався при цьому досить ясно, як і мав би говорити провісник Божої волі, щоб бути зрозумілим. Проте, на відміну від покликаних Богом пророків, Є. Маланюк брався ще й тлумачити свої пророцтва, що загалом було не властиве вісникам Божим, а зумовлювалося прагненням поета бути почутим вищими інстанціями, встановити з ними контакт, заручитися їх підтримкою, щоб зняти те прокляття, яке тяжіло над покараною степом Україною. Ця орієнтація на контакт виявлялася у звертаннях, що мали прихилити провіденційні сили, у визнанні того, що "все визначає вічний Бог…" [9, с. 132]. Прагнення до комунікації підтримувалося вірою в те, що "на площі Софії почує нас Бог" і відгукнеться, допоможе подолати чвари і розбрат. Автор орієнтувався на відповідне з Його боку розуміння. На думку М.Бахтіна, розуміння "завжди діалогічне" [1, с. 492], тобто (в ідеальному варіанті) передбачає адекватне сприйняття реципієнтом.

Актуалізація образу пророка надавала особливого статусу висловлюванням поетів, адже пророцтва Ісаї, Осії, Ієзекіїля, про які вони згадували, здійснилися, тому "подражанія", тобто наслідування Божих провісників, мали переконувати в реалізації висловлених ними передбачень. Уроки біблійної історії служили в цьому випадку основою для прозрівання майбутнього своєї нації.

У пророцтвах Є. Маланюка відчутні ремінісценції зі Старим і Новим Заповітом: у поезії "Безкровна Муза - нежива…" передається очікування "тих пророків, що поведуть в останній штурм" [9, с. 35]; у вірші "Діва-Обида" вольовим імперативом "будь Марією, а не Юдитою" натякається на старозаповітний переказ про благочестиву вдову, яка убила завойовника його ж мечем, щоб урятувати своє місто від нападу ассірійців; спраглим очікуванням "степового Месії", тобто Того, хто врятує від завойовників степові простори, пройнята "Молитва (Воркував голубий Іордан за її плечима…)". Поет одягав мантію пророка, щоб не лише застерегти, але і привернути увагу до невідкладних проблем, суґестіювати енергію націєтворення. Правителів Росії він вважав наступниками Сатани, тому вимагав для них негайного покарання, накликав його, щоб ціною власних зусиль сприяти здійсненню найвищих ідеалів.

Апеляція до Бога у Є. Маланюка - це спосіб привернути увагу до незагоєних душевних ран, до кричущих дисонансів доби ("В ті розжеврені, хижі години / Невже ж спочивав Господь?"; "Чом же дике, неплодне поле / Не відвідав тоді пророк?"). Туга за пророком, який відкрив би очі, підказав би вихід із неволі, пронизує і його лірику міжвоєнного періоду, і його "Думки про мистецтво" (1922-1923). Ця туга зумовлена спраглим очікуванням суспільно-політичних змін. "В епоху криз ( = народження нової техніки), коли талановитих стає багато, - писав він, - виразно проступає в мистецтві журба по Ґенієві й жадання його, і очі всіх ловлять на обличчі предтечі - відблиск прийдешнього сонця" [7, с. 62]. Геній, на його думку, здатний передбачати, провидіти майбутнє. Розрізняючи геніальність і талановитість, автор вважав генія "явищем ірраціональним", стихійним - на відміну від таланту. Процес творчості, на думку Є. Маланюка, відбувається "в певній температурі ліричного хвилювання (натхнення), що залежить від більшого чи меншого напруження почувань" [7, с. 65]. Якщо цей процес триває в умовах гармонії між силою ліричного напруження і силою оволодіння технікою, то народжуються досконалі твори, в іншому випадку - кострубаті, невправні. У творчій діяльності поет знаходить аналогії з муками Христа ("На хресті слова розіп'ятий цвяхами літер…"), стверджує співвідносність Його страждань із муками творчості. Людина-митець у сприйнятті Є. Маланюка поставала посередником між провіденційними силами і людьми ("В ньому [тобто мистецтві. - В.П.] голубом існує Дух Святий…"), Божим обранцем, проповідником вищих істин, адже їй у пориві творчого натхнення відкривалося те, що не доступне іншим людям. Є. Маланюк будував ідеальний світ, поставав у ньому теургом і деміургом. У хвилини спілкування з Творцем, коли Той впевнювався в чистоті його замислів, поету, як він вважав, відкривалися вищі істини, шляхи поступу людства. Отже, народжувався пророк, який озвучував свої духовні прозріння, наслідки осяянь. Ішлося, по суті, про духовний прометеїзм. Є. Маланюк мав, очевидно, на увазі, що українська література мусила виконувати не властиві їй функції ідеологічного провідника, наставника, вихователя. "Пророк - це не тільки людина, наділена здатністю передбачати майбутнє, - стверджує Г. Клочек. - Пророк - це Вождь, Провідник, Захисник, Навчитель, Тлумач, зрештою, Лідер, що веде за собою народ" [4, с. 198].

            Мотиви старозавітних пророцтв набували в Т. Шевченка та Є. Маланюка актуального соціального та національного звучання. Уподібнення до пророків мотивувалося прагненням надати авторитетності своїм прогнозам, бути почутими, бажанням переконати інертних  до національних проблем сучасників у необхідності змін, відповідальності за долю нації. Саме Т. Шевченко, на думку Є. Маланюка, "поставив діагноз і сформулював національне каліцтво" [8, с. 244], назване "малоросійством", що стало свого роду "еквівалентом нашої о к р а д е н о с т і" [8, с. 246].

            Т. Шевченко та Є. Маланюк актуалізвали "концепцію національного гріха", згідно з якою випробуванння, що випали на долю України, зумовлені неспроможністю її своєчасного прозріння, покаранням за  рабську покірність. "Параліч волі" тлумачився  ними як той великий гріх", який, за визначенням Т. Мейзерської, "перетворює історичне буття провинного народу на різновид земної покути" [10, с. 87].. Всупереч реальному становищу рідного народу - вони творили ідеальні картини майбутнього, щоб оживити знекровлений організм нації, вселити в неї віру, озброїти далекою перспективою. Т. Шевченко вірив у те, що "правда оживе", переконував, що  вона на землю "прилетить" і "пустиню опанують веселії села". Перелік оптимістичних висловлювань можна продовжувати:   

 

І спочинуть невольничі

Утомлені руки,

І коліна одпочинуть,

Кайданами куті!

[15, с. 308].

 

Візії щасливого майбутнього рідного краю були засобом художнього вираження заповітного, віднайдення духовних сил у ворожому світі.

            У візійному світі Т. Шевченка та Є. Маланюка простежується чимало подібного. Це візії-автопроекції ("І мене в сім'ї великій, / В сім'ї вольній, новій / Не забудьте пом'янути / незлим тихим словом", "І оживу, / І думу вольную на волю / Із домовини воззову" [Т.Шевченко]; "Я - кривавих шляхів апостол…", "Хотілось буть вогнем! пророком!", "Лютий місяцю, справді - лютий. / Зачаївся, пантруєш і ждеш…" [Є.Маланюк]); візії-застереження ("І повіє огонь новий / З Холодного Яру", "Не втечете / І не сховаєтеся: всюди / Вас знайде правда-мста" [Т.Шевченко]; "Воздай їм, Господи, за все, за все, за все! / За яд брехні, що просякає світ цей,/ За засів зла, що згубу принесе…"[Є.Маланюк]); візії відплати ворогам ("І на хресті отім без ката / І без царя вас, біснуватих, / Розпнуть, розірвуть, рознесуть…"[Т.Шевченко]; "…Даремно, вороже, радій - / Не паралітик і не лірник / Народ мій - в гураган подій / Жбурне тобою ще, невірний!"[Є.Маланюк]) і передбачення виборюваної державності ("І на оновленій землі / Врага не буде, супостата. / А буде син і буде мати, / І будуть люде на землі" [Т.Шевченко];  "Ти не загинеш, мій народе, / Пісняр, мудрець і гречкосій" [Є.Маланюк]).

У візіях раю на землі, омріяного процвітання України, звичайно, домінувала свідома настанова показати перспективу її розвитку, щоб озброїти нею поневолену націю. Візії прогностичного типу відзначалися відчуттям власної причетності до майбутніх перетворень, імперативністю, пафосністю вираження. Рядки з віршів пробуджували в людей надію, віру в життєздатність нації і сприймалися, отже, як пророчі.